Фізика, електротехніка

Пулюй Іван (1845 – 1918) – уродженець Тернопільщини, видатний фізик, ректор Політехнічного університету в Празі, декан першого в Європі електротехнічного факультету.

1. удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, що дало змогу створити лампу, яка за технічними характеристиками перевершувала лампу Едісона;

2. був першим у дослідженні «холодного світла», що згодом дістало назву «неонового»;

3. за його участі запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі – першу в Європі на змінному струмі;

4. за твердженням ряду дослідників, Іван Пулюй був першим винахідником «рентгенівської трубки» для виявлення «Х-променів» (здійснив відкриття у 1883 р., а В.-К. Рентген – у 1895 р.), ставши таким чином співзасновником рентгенології.

5. ряд промислово розвинених країн Європи запатентувала запропоновану Іваном Пулюєм конструкцію телефонних станцій та абонентських апаратів, зокрема застосування розподільного трансформатора;

Додаткова інформація: Іван Пулюй знав 15 мов, у тому числі давньогрецьку й гебрейську. Понад двадцять років співпрацював з Пантелеймоном Кулішем й завершив у 1871 р. переклад Нового Завіту. Остаточну редакцію завершив через вісім років, а ще через два роки видав друком. Науково-популярні праці «Непропаща сила», «Нові і перемінні звізди», в яких формується мета пізнання як відкриття законів природи за допомогою досліду.

Умов М. Засновник київської школи теоретичної фізики

Тимченко й.

1. у 1893 р. виготовив два апарати – «знаряддя для аналізу стробоскопічних явищ», кінетоскоп, що здійснювали знімання та проекцію рухомих зображень на екрані;

2. окремі вузли апаратів Тимченка було використано в моделях кіноапаратів на початку ХХ ст.

Михайло Авенаріус (1835 – 1895) – російський фізик, працював у Київському університеті.

ХІМІЯ

Бекетов М. – працюючи у Харківському університеті першим у світі став викладати фізичну хімію.

Горбачевський І. – вчений-хімік, став ініціатором створення Українського вільного університету у Відні й Празі. Автор праць в галузі органічної хімії. У 1883 – 1917 рр. був професором Празького університету, у 1902 – 1903 рр. його ректор. У 1917 – 1918 рр. очолював міністерство здоров’я Австрії.

МЕДИЦИНА

Ілля Мечников (15 травня 1845 – 15 липня 1916).

2. започаткували успішне лікування таких страшних хвороб, як чума, холера, тиф, туберкульоз.

Мечников Ілля Ілліч – народився в родині військового. Батько Мечников Ілля Іванович (росіянин) та мати Емілія Львівна Невахович (єврейка) мешкали в Петербурзі, проте Ілля Іванович отримав спадок – с. Панасівка Харківської губернії, де і народився майбутній вчений.

У 1867 р. Мечников та Ковалевський вперше відкрили феномен внутрішньоклітинне травлення у пленарій. За відкриття отримали наукову премію Бера, а Новоросійський університет запросив Мечникова на посаду ординарного професора. Випадково встромивши шип троянди в тіло морської зірки, вчений відмітив, як клітини істоти зреагували на чужорідне тіло. З цього він описав явище фагоцитозу, а згодом вивів теорію клітинного імунітету. У 1880 р. дружина вченого Ольга Миколаївна під час експерименту заразилася висипним тифом. Ілля Ілліч (вважаючи свою дружину приреченою вирішив покінчити життям) привів собі культуру висипного тифу, чим довів що хвороба ця може передаватися через кров. До речі обоє видужали. У 1883 р. повернувся в Російську імперію й заснував першу в імперії та другої в світі бактеріологічну станцію, готуючи там мікробіологів та імунологів. У зв’язку з неприйняттям політичної боротьби (був проти тиранії влади, але й проти радикалізму революціонерів) виїхав у 1886 р. за кордон. Мечников почав працювати в Парижі, в інституті Пастера. Наприкінці життя почав шукати спосіб позбавити людство старіння (геронтологія). Вважав, що люди живуть вдвічі менше ніж їм відпущено природою, у зв’язку з дією гнильних мікроорганізмів кишечника, які отруюють організм продуктами своєї життєдіяльності. Був переконаний, що побороти їх просто: вживати кисломолочні продукти, зокрема болгарський кисляк (простокваша), в якому є кисломолочні бактерії, здатні створювати в кишечнику кислу середу, що є смертельна для гнильної мікрофлори. Починав свій день з стакану кисляку (його й сьогодні називають мечниковський кисляк). Хоч вчений й пережив власних батьків але помер він рано перенісши два інфаркти, третій став останній (близько сприйняв трагедію Першої світової). Помер 15 липня 1916 р., його дружина пережила чоловіка на 26 років (1942). ⁴

Шимаковський Ю. – написав працю «Операції на поверхні тіла», винайшов багато медичних інструментів.

АСТРОНОМІЯ

Бредіхін Ф. – створив теорію походження метеоритних потоків з комет.

Володимир Вернадський (1863 – 1945) – творець теорії про біосферу та ноосферу, засновник геохімії, біогеохімії та радіо­геології. У 1918 р. Вернадський став першим президентом Всеукраїн­ської академії наук. Цікаво, що своєрідним предтечею Вернадського, як творця вчення про ноосферу, виступив видатний український мис­литель і активний діяч «громадівського» руху Сергій Подолинський (1850 – 1891).

ЕКОНОМІКА

Михайло Туган-Барановський (1865 – 1919) уро­дженець Харківщини, один з провідних європейських економістів. Пізніше, в часи Центральної Ради, він очолив Міністерство фінансів, разом з М. Грушевським, А. Кримським та ін. добивався створення Всеукраїнської академії наук, яка виникла у 1918 р.

ТЕХНІКА

Бенардос Микола (1842 – 1905), інженер, у 1881 р. першим у світі винайшов і застосував у промисловому виробництві дугове електрозварювання.

Бородін О. – інженер, створив наприкінці ХІХ ст. найекономічніший паровоз.

Ігор Сікорський (1889 – 1972) – авіаконструктор, який зробив величезний внесок у розвиток літакобудування в Росій­ській імперії (створив у 1913 р. найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець»), Франції та СПІА.

ЕТНОГРАФІЯ

Миклухо-Маклай Микола (1846 – 1888) – досліджував побут народів Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії.

Гнатюк В. – етнограф, фольклорист.

МАТЕМАТИКА

математик Михайло Остроградський (1801 – 1862) – походив з Полтавщини зі старовинного козацького роду. Він закінчив Харківський університет, деякі науково-навчальні заклади у Франції, працював переважно у Франції і Росії, потім ви­кладав у Петербурзькому університеті. Всесвітнє визнання здобули праці Остроградського в галузі математичного аналізу, математичної фізики та аналітичної механіки, і не випадково його було обрано ака­деміком ряду академій наук у Старому й Новому Світі.

ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА:

У першій половині ХІХ ст. розвиваються жанри станкового живопису: портретний, історичний, пейзажний та побутовий.

Портретний живопис. Поряд з парадним портретом поширюється інтимний живопис. Основна увага в цьому жанрі зосереджується на правдивому відтворенні зовнішніх і психологічних рис людини.

Боровиковський Володимир Лукич (24 липня (4 серпня) 1757 – 6 (18) квітня 1825 рр.) прожив 67 років. Народився в українському місті Миргород в родині козака Луки Івановича Боровиковського (1720 – 1775). Батько, дядько та брати, як і сам автор були іконописцями. Саме батько був першим вчителем мистецтва іконопису, однак Володимир Боровиковський пішов далі, й став художником. З 1774 р. служить у Миргородському козачому полку, одночасно займаючись живописом. У першій половині 1780-х у чині підпоручика пішов у відставку присвячуючи себе живопису, зокрема пише в цей час образи для храмів. У 1770-х рр. познайомився з В. Капністом, виконав його замовлення – розписав інтер’єр будинку в Кременчуці, який призначався для прийому імператриці Катерини ІІ. Імператриця відзначила роботу художника й запросила його в Петербург. За іншою версією, під час подорожі цариці Катерини II до Криму 1787 р. вона випадково зустрілася у Кодакі (нині – Дніпропет­ровськ) із дядьком Боровиковського, ветераном російсько-турецьких війн. У розмові було згадано про молодого іконописця, який через нещасне кохання вирішив податися в рекрути. Це й вирішило подаль­шу долю живописця. Боровиковського викликали до Петербурга, де він став найкращим портретистом.⁵ У 1788 р. Володимир Боровиковський поселився у Петербурзі, де спочатку жив у будинку архітектора, музиканта та поета М. Львова. Саме там познайомився з його друзями – Г. Державіним, І. Хемніцером, Є. Фоміним, портретистом Дмитром Левицьким. Останній й став його вчителем. Брав кілька уроків й у австрійського портретиста Лампі, який після від’їзду з Петербургу залишив Володимиру Боровиковському власну майстерню. Боровиковський звертався до різних форм портретного живопису: інтимного, парадного, мініатюрного. Найкращі його праці створені переважно у 1790-х рр. Були в нього й учні, які за традицією того часу мешкали в його будинку та ставали практично членами родини. Серед них був А. Г. Венеціанов. У 1795 р. Володимир Боровиковський отримав ступінь академіка живопису. В останні роки свого життя художником оволоділи релігійно-містичні настрої. Його майстерність пішла на спад. Помер у Петербурзі в 1825 р., похований у Олександро-Невській лаврі. Власне майно по заповіту роздали нужденним. Основні праці: автор ікон «Христос», «Богоматір»; один з його ранніх портретів виконаних у Петербурзі «Портрет О. К. Филипповой» (1790).

Дмитро Левицький – найвидатніший портретист свого часу. Син блискучого гравера Г. Левицького-Носа, що походив з козацького роду. Найвідоміша робота – серія портретів вихованок Смольного інституту 1773 – 1775 рр. Написав також портрети філософа Дідро, вельможі П. Демідова. Художник уникає парадності, зображуючи людей у невимушений, природній атмосфері, використовує манеру рококо.

Василь Тропінін (1776 – 1857 рр.) був кріпаком, майже 20 років прожив на Поділлі. Саме українські землі дали художникові матеріал для творчості. Василь Тропінін першим із художників звернувся до образів українських селян. Змальовував їх з великою симпатією, людяністю та етнографічною точністю.

Капітон Павлов (1792 – 1852) – народився у родині портового чиновника з Ревеля (тепер Таллінн). Навчався у Петербурзькій академії мистецтв, за успіхи в портретному живописі отримав звання вільного художника. У 1820 – 1839 рр. викладав у Ніжинській гімназії вищих наук. Його учнями були Микола Гоголь, Микола та Євген Гребінки, Яков де Бальмен (перший ілюстратор «Кобзаря»), майбутні академіки живопису – Аполлон Мокрицький та Андрій Горонович. та Художник одним з перших звернувся до життя простих людей. Він відтворював реальні сцени з життя пересічних людей, що називається жанровим мистецтвом. Його картини: «Розтирач фарб» (доля її невідома, але її згадує Гоголь у повісті «Портрет»), «Бондар», «Діти читають абетку», «Хлопчик з голубком».

Аполлон Мокрицький (1810 – 1870) – учень Капітона Павлова, створив серію портретів своїх сучасників, переважно людей творчої праці, а також жінок. Його твори позначені духом романтичної піднесеності. Його картини: «Портрет дружини», портрети Миколи Гоголя, Євгена Гребінки, автопортрет.

Василь Штернберг (1818 – 1845) – один із зачинателів української школи пейзажного і побутового живопису. Народився в Санкт-Петербурзі, навчався в Академії мистецтв, де познайомився і подружився з Тарасом Шевченком. Неодноразово приїздив до України, жив у садибі Г. Тарновського в селі Качанівка на Чернігівщині. Його твори: портрети Тараса Шевченка, гравюра «Кобзар з поводирем» до першого видання «Кобзаря» 1840 р.

Іван Сошенко (1807 – 1876 рр.)

Васильківський С. – знавець народного орнаменту, український художник. Писав картини на історичну тему: «Бій запорожців з татарами», «Сторожі запорозьких вольностей». Писав пейзажі: «Весна на Україні», «Після дощу».

Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) – здобув славу художника раніше ніж славу поета. Тарас був живописцем та гравером, працював у різних жанрах: побутовому, пейзажному, історичному. Особливе місце в його мистецькій спадщині посідає портретний жанр. Створив серію картин «Живописна Україна»: складалася з трьох частин. 1) види, відомі красою й історичними спогадами; 2) картини народного побуту; 3) історичні події. Художник мріяв про серіїх альбомів, але видав тільки перший з шістьма офортами^*: «Дари в Чигирині 1649 року», «Судня рада», «Казка», «Старости», «У Києві» та «Видубецький монастир у Києві». Тарас перший художник, який звернувся до життя казахського народу. Наприкінці заслання Тарас Шевченко почав працювати над серією малюнків «Притча про блудного сина» (1856 – 1857), яку вважають однією з вершин його мистецької творчості. Назви окремих аркушів цієї серії – «У шинку», «Програвся в карти», «У хліві», «На кладовищі», «У в’язниці», «Серед розбійників», «Кара колодою», «Кара шпіцрутенами». Після амністії оселився в Санкт-Петербурзі, де продовжував займатися живописом і графікою. У 1860 р. рішенням Ради Академії мистецтв за великі досягнення в розвитку графіки він був удостоєний почесного звання академіка гравюри. Його твори: «Катерина», «Казашка Катя», «Казахи біля вогню», «Казахи в юрті», «Байгуші», «Почаївська лавра з півдня», «Крутий берег Аральського моря», «У в’язниці», «Мальовнича Україна», «Хата батьків Шевченка в Кирилівці», «Вдовина хата на Україні», «Селянська родина», «На пасіці», жіночі портрети Г. Закревської, Є. Кейкуатової, чоловічі портрети Михайла Щепкіна, Айри Олдріджа, автопортрети та ін.

Мурашко М. – автор картин «Похорон кошового» (для центральної постаті позував М. Старицький), «Карусель», «Праля», «Мотив околиць Києва», «Осінь», «Дніпро», портрети Тараса Шевченка, М. Ге.

Пимоненко М. – малював в основному теми сільського життя. Праці: «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрута» та ін.

Передвижники. сер. ХІХ ст. діє Товариство переносних (передвижних) виставок:

Кость Трутовський (1826 – 1893 рр.) картини про побут українців «Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром», «Дівчата біля криниці»;

Микола Ге (1831 – 1894 рр.) «Тайна вечеря», «Петро І і царевич Олексій», «Розп’яття»;

Ілля Рєпін ((1844 – 1928 рр.) – уродженець Чугуєва. Хоча за своєю національною свідомістю Рєпін був швидше росіяни­ном, але його українське коріння час від часу давало про себе знати. Найбільш знаменита його картина – «Запорожці» («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), ти­пажі для якої художник брав переважно в Україні, а писаря в центрі композиції писав з історика запорозького козацтва Дмитра Яворницького – консультанта картини. Рєпін часто звертався до української про­блематики. Був лідером «пе­редвижників». Основні картини «Українська селянка», «Вечорниці», «Гайдамака», «Гопак», «Протодиякон», «Мотря Кочубеївна», «Козацькі типи», «Хресний хід у дубовому лісі», «Проводи новобранця», «У волосному правлінні» та ін. Написав портрети М. Мурашка, Микола Костомарова, Тараса Шевченка, Дмитра Багалія.

Олександр Литовченко (1835 – 1890 рр.) «Стрілецький бунт», «Іван Грозний показує свої скарби англійському послові», «Цар Олексій Михайлович з патріархом Ніконом біля трупа патріарха Пилипа».

У 1903 р. украї­нські художники влаштували свою першу виставку (у Полтаві), пізні­ше організували Товариство київських художників (1907 – 1916). Вони шукали нові шляхи у мистецтві, виходили далеко за межі традицій передвижницького напрямку. Наприкінці XIX – на початку XX ст. під час розписів нових київських церков та реставрації старих твориться потужний осередок, який дбайливо зберігав традиції давнього іконо­пису. З цього осередку вийшли такі видатні митці, як Віктор Васнецов, який виконав більшу частину фресок у Свято-Володимирському со­борі (насамперед образ Богородиці з немовлям-Христом), та Михай­ло Врубель (1856 – 1910), який уславився фресками та іконостасом Свято-Кирилівської церкви і створив свій неповторний стиль у живописі («Демон», «Царівна Лебідь», «Дівчина на тлі перського килима»).

В Україні продовжувався розвиток іконописних тра­дицій, бурхливо набирає силу світське образотворче мистецтво. У дру­гій половині XVIII ст. впевнено заявив про себе киянин Дмитро Левицький (1735 – 1822), котрий відзначився як майстер церковного розпису (брав участь у розписі Свято-Андріївської церкви у Києві) і портретист (виконав серію портретів вихованок Смольного інституту в Петербурзі, портрет французького філософа Дідро). Не менших успіхів досягнув уродженець Глухова Антон Лосенко (1737 – 1773). який став директором Петербурзької академії мистецтв, створив га­лерею портретів, монументальне полотно «Прощання Гектора з Андромахою» за одним із сюжетів гомерівської «Іліади».

Україна на початку XX ст. стає одним з провідних центрів екс­периментального живопису. Досить вказати на киянина Казимира Малевича (1879 – 1935), учня М. Пимоненка. Автор картинна сіль­ську тематику, він став засновником супрематизму. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» (1915) стала епохальною і поклала початок абстрактному мистецтву у світі. Малевич виступив також і як визначний теоретик нового напрямку. Михайло Бойчук (1882 – 1937) народився в с. Романівці на Тернопільщині. Він навчався у Ві­денській, Краківський та Мюнхенській Академіях мистецтв, у Па­рижі, працював у Галичині, а потім переїхав до Києва. Тут він став засновником нового українського монументального мистецтва, в якому вдало поєднав сучасність із традиціями іконопису й фресок давніх часів. Поет і художник Давид Бурлюк (1882 – 1967 ) став тео­ретиком футуризму.

Були значні досягнення і в монументальній скульптурі. Уродже­нець Ічні на Чернігівщині представник відомого козацького роду ака­демік Іван Мартос (1752 – 1835), ректор Академії мистецтв у Пе­тербурзі протягом 30 років, створив пам’ятник К. Мініну й Д. Пожарському, який і сьогодні стоїть на Красній площі у Москві. В Україні відомий пам’ятник Рішельє в Одесі. Скульптор М. Мікешин – тво­рець «Тисячоліття Росії» у Новгороді, пам’ятника Богдану Хмель­ницькому на Софійському майдані Києва. Галичанин М. Паращук (1878 – 1963) є автором галереї скульптурних портретів українських письменників, брав участь у роботі над відомим пам'ятником Адаму Міцкевичу у Львові. Пізніше він став одним з провідних скульпторів Болгарії.

В підавстрійській Україні художники теж працювали переважно при розписі храмів. Серед них широковідомим був уродженець Білої Церкви Лука Волинський (1750 – 1824), який створив іконостас Свято-юрського собору у Львові, за що був навіть нагороджений перснем імператора Франца Йосифа II. З художників, що працювали над світ­ськими сюжетами, можна відзначити таких як баталіст Юлій Коссак, Теодор Яхимович та Михайло Мункачі (справжнє прізвище — Любий). Українці за походженням (перші два з Галичини, третій із Закарпат­тя), вони, як і чимало українських інтелігентів з підросійської Украї­ни, працювали на благо інших держав та культур, у даному випадку польської (Коссак), австрійської (Яхимович), угорської (Мункачі). Незважаючи на всі випробування, не відмовлялися від своєї українсь­кої ідентичності видатні художники Іван Труш та Олена Кульчицька, яка особливо відзначилася в царині графіки. Уродженець Вінниччини Олекса Новаківський (1872 – 1936) – учень одного з найвидатніших польських художників С. Виспянського – осів у Львові і став лідером українського модерну в живописі, одним з найвідоміших у Центрально-Східній Європі художників-постімпресіоністів.

Іконописці:

Лука Долинський (1750 – 1824 рр.) створив іконостас Святоюрського собору у Львові;

Експериментальний живопис:

Казимир Малевич (1879 – 1935 рр.) – автор картин на сільську тематику, засновник абстрактного мистецтва у світі – картина «Чорний квадрат на білому тлі» (1915 р.).

Скульптор:

Мартос І. (1754 – 1835) – професор, а потім ректор Петербурзького академії мистецтв. Він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них – пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804 – 1818), монумент А. Рішельє в Одесі (1823 – 1828).

Театр

Розвивалися в Україні й традиції народного теат­ру й так званої шкільної драми, яка була популярною серед спудеїв Києво-Могилянської академії (першу відому з них «Про Йосифа Пре­красного » на біблійний сюжет вони поставили ще на початку 1630-х pp.).

У XVIII ст. виникають аматорські театри при поміщицьких резиденціях (нерідко з участю акторів-кріпаків), навчальних закладах, по Україні гастролюють професійні трупи (італійські, французькі, польські), які не могли не вплинути на місцеві традиції. Так, напри­кінці XVIII ст. ці трупи давали вистави у палаці Понятовських у Кор­суні. Діяли польські театри у Бердичеві, Кам’янці-Подільському та ін.

У 1789 р. у Харкові побудували постійний театр. Біля витоків українського професійного театру стояли геніальні актори й драматурги. Маємо на увазі насамперед: Микола Гоголь – дворянин починав свій шлях у театрі, виконуючи ролі в любительських спектаклях під впливом свого батька Василя Гоголя, котрий керував аматорським театром Д. Трощинського на Полтавщині.

Михайло Щепкін (1788 – 1863) – селянин-кріпак. його викупили з неволі передові представники громадськості (насам­перед Іван Котляревський, який спеціально для цього актора написав роль Виборного у «Наталці-Полтавці»). Щепкін працював спочатку у театрах Харкова, Полтави й Києва (1816 – 1824), після чого зв’язав свою творчу долю з Малим театром у Москві, час від часу приїжджа­ючи з гастролями на батьківщину.

Карпо Соленик (1815 – 1851) – своє життя присвятив служінню українському театру, грав переважно у театрах Слобо­жанщини та Лівобережної України.

Майже одночасно сформувалися аматорські гуртки в Західній Україні. Професійна сцена тривалий час тут була зайнята німцями, поляками та угорцями. Так, у 1772 р. з Відня до Львова було переведе­но німецький державний театр Геттерсдорфа, який існував майже сто років. Український аматорський театр бере початок з 1794 р. від гурт­ка студентів Львівської духовної семінарії, але українську мову на сцену було введено тільки у 1834 p., причому тут ставили п’єси не тіль­ки місцевих, а й наддніпрянських авторів (І. Котляревського та ін.). Визначну роль у становленні українського театру в Галичині відіграв священик з Коломиї Іван Озаркевич, який виступив і як організа­тор, і як режисер, і як драматург.

Через несприятливі умови життя українського народу становлен­ня його професійного театру затяглося. Негативно вплинули й реак­ційні заходи після поразок польських повстань. Тому на певний час центр театрального життя перемістився до Галичини. Саме у Львові у 1864 р. було відкрито перший український театр Омеляна Бачинського, в якому, до речі, грали й актори-наддніпрянці.