Літератори Західної України:

Микола Усткянович –

Олександр Духнович – автор відомого вір­ша, гімну закарпатців «Я русин був, єсьм і буду»

Осип Маковей (1867 – 1925)

Юрій Федькович (1834 – 1888) – «буковинський Коб­зар», один з провідників націона­льного відродження у Буковині. Він першим з буковинських літе­раторів почав писати українською мовою і створив цикл ліричних та героїко-романтичних поезій (балада «Довбуш», поеми «Лук’ян Кобилиця», «Новобранчик», «Дезертир» та ін.).

До класиків української літератури слід віднести й членів «по­кутської трійці» (Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемши­на).

Василь Стефаник (1871 – 1936) – письменник, автор новел «Камінний хрест», «Стратився», «Синя книжечка» та ін.). Передаючи тяжке селянське життя, нерідко сповнене трагізму, Стефаник прагнув писати, за ви­значенням сучасників, «стисло, талановито й страшно». Критики на­зивали його «селянським Бетховеном», у кожній з його новел містив­ся «згусток почувань народної душі».

Франко Іван (1856 – 1916) – автор 10 поетичних збірок «З вершин і низин» (1881), «Зів’яле листя» (1896) та ін. автор більше 30 поем – «Іван Вишенський», «Мойсей». Майстер прози – «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Лель і Полель», драма «Украдене щастя» тощо.

Музеї:

Завдяки зусиллям меценатів і благодійників створювалися великі бібліотеки, зібрання рукописів та інших старовинних речей, колекції живопису, які були доступні науковцям, а нерідко й широ­ким масам. У другій половині XIX – на початку XX ст. на їх основі формуються історичні та художні музеї, які діють і по сьогодні. Ме­ценати Тарновські з Качанівки (Чернігівщина) створили багатющий музей, який поповнювали за рахунок придбаних у різних колекціоне­рів унікальних речей (шабля Богдана Хмельницького, пояс Петра До­рошенка та ін.), археологічних розкопок. Катерина Скаржинська ство­рила у своєму маєтку на Лубенщині історико-етнографічний музей, який потім передала Полтавському історико-краєзнавчому музею. Колекція Ханенків, нащадків гетьмана України, лягла в основу колек­цій нинішніх Національного історичного музею та Музею східного та західного мистецтва. Останній у наш час (з 1999 р.) нарешті дістав свою справжню назву — «Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханен­ків».

У 1872 р. у Києві при Київській духовній академії (на першому поверсі нинішнього Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії) було відкрито Церковно-археологічний музей. Тут збері­галися унікальні предмети церковної старовини, в тому числі хрест св. Сергія Радонезького, котрим він благословляв Дмитра Донського на перемогу над ханом Мамаєм, хрест єрусалимського патріарха Феофана (1620), портрети та речі церковного вжитку київських митро­политів XVI – XVIII ст., хрест гетьмана Петра Сагайдачного. Цей му­зей існував аж до його ліквідації та розграбування більшовиками у 1922 р. Тривалий час директором музею був відомий історик та філо­лог Микола Петров. Незважаючи на більшовицькі реквізиції та нищення, воєнні лихоліття і стихійні лиха, чимало із зібраних тоді речей і нині є окрасою багатьох сучасних музеїв України.

У 1882 р. у Холмі з ініціативи люблінського єпископа Модеста (Стрельбицького) було відкрито Церковно-археологічний музей при Свято-Богородицькому православному церковному братстві.

Вчений і гірничопромисловець Олександр Поль, який почав розробки криворізької руди, створив надзвичайно цінний музей старовини і заповів його місту Катеринос­лаву. У 1902 р. музей очолив видатний історик Дмитро Яворницький (1855 – 1940), і через деякий час цей осередок став найкращим у світі зібранням речей козацької старовини, а також середньовічних кочів­ників.

Великою позитивною справою було створення в губернських центрах архівних комісій, які збирали й досліджували цінні докумен­ти, нерідко приречені на загибель. Виникло й історичне товариство ім. св. Нестора-літописця, яке видало багато томів своїх наукових за­писок.

Було б помилковим думати, що геній українського народу роз­кривався виключно в сфері гуманітарних наук, поезії та в образотвор­чому мистецтві.