Історія

Микола Гоголь (1809 – 1852 рр.). Дитинство пройшло в родинному маєтку Василівка поблизу Миргорода Полтавської губернії. Навчався Микола Гоголь у Ніжинській гімназії вищих наук. У грудні 1828 р. Микола Гоголь прибув на перекладних до Санкт-Петербурга, столиці імперії. Приїхавши до столиці служив чиновником у департаменті. У 1834 – 1835 рр. викладав історію середніх віків у Санкт-Петербурзькому університеті. Микола Гоголь вважав, що викладач історії має перечитати «багато інколи найнецікавиших книг», а потім розповідати слухачам про «події і епохи, великі, всесвітні» з «усіма наслідками, які змінили світ». Проте, щоб досягти цього, викладач повинен відмовитися від шкільної методики, схоластичних мертвих правил, що допоможе йому якнайшвидше оволодіти увагою слухачів.² Відомо всього кілька нарисів Гоголя на історичні теми: «Про середні віки», «Про викладання загальної історії», «Погляд на складання Малоросії», «Про малоросійські пісні», «Про рух народів в кінці V ст..», «Аль-Мамун».

Микола Маркевич (1804 – 1860), історик народився у с. Дунайцях на Глухівщині Чернігівської губернії, початкову освіту здобув у школі відомого поета й мовознавця П. Носенка-Білецького під Прилуками. З 1817 по 1820 р. вчився у пансіоні в Петербурзі. Тут познайомився з російськими поета­ми О. Пушкіним, В. Жуковським, Є. Баратинським, К. Рилєє­вим та ін. Після закінчення пансіону вступив на військову служ­бу, потім вийшов у відставку і з 1830 р. остаточно осів на Лі­вобережній Україні, де зібрав величезну бібліотеку унікальних рукописів, активно працював як поет, етнограф, історик. Він видав дві визначні збірки «Українські мелодії» та «Народні українські наспіви », чимало статей. Вінцем його життя стала книга «Історія Малоросії», у котрій історія України з найдав­ніших часів до кінця XVIII ст. знайшла яскраве й поетичне узагаль­нююче висвітлення.

Михайло Мак­симович (1804 – 1873), вчений, який щасливо поєднав природознавчі та гуманітарні зацікавлення, був членом-кореспондентом Петербур­зької академії наук, першим ректором Київського університету. Най­більшу славу Максимовичу принесла його діяльність як мовознавця, фольклориста, історика та ботаніка. Саме він завдав потужного удару по сумно­звісній теорії російського історика М. Погодіна, яка, незважаючи на існуючий фактичний матеріал, заперечувала причетність українців до Київської держави IX – XIII ст. та оголошувала їх прибульцями (вихідцями з Карпат). Подією в науковому й культурному житті України стали збірки українських народних пісень і дум («Малоросійські пісні»), зібраних і виданих Максимовичем, а також його праці, які стверджували самобутність української мови. Як історик Максимович був надзвичайно ерудованим і талановитим, його праці охоплюють історію України від часів Київської Русі до Коліївщини.

Бантиш-Каменський Дмитро () – історик, автор чотирьохтомної «Історії Малої Росії», видана у 1822 р. у Москві.

Були зроблені науковцями й велика робота в галузі видання історичних документів. У 1841 – 1845 рр. А. Скальковський оприлюднив знайдений ним архів Запорозької Січі. У 1846 р. секретар «Общества истории и древностей Российских» О. Бодянський посприяв друку першого козацького літопису – «Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб’я, що були в Малій Росії, і про його смерть». Літопис Самовидця кінця 17. – початку 18 ст. (можливий автор Роман Ракушка-Романовський). Автор був очевидцем тих подій, які описував, брав участь у козацьких походах. Літопис охоплює події 1648 – 1702 рр.

Костомаров Микола – започаткував наукову розробку історії України із залученням матеріалів як вітчизняних, так і зарубіжних сховищ. Основні праці: «Богдан Хмельницький», «Руїна».

Антонович Володимир Боніфатійович – обґрунтував національну особливість минулого українського народу у працях «Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні».

Леонтович Федір Іванович (1833 – 1910) – історик права та професор Російської імперії. Народився в Чернігівщині в родині православного священика. Освіту отримав в Ніжинському юридичному ліцеї князя Безбородько та юридичному факультеті Київського університету св. Володимира. В різний час викладав в Київському університеті, в Рішельєвському ліцеї та Новоросійському університеті (Одеса). Він був першим обраним ректором університету, деканом юридичного факультету, директором комерційної гімназії, брав участь у комісії для створення нового університетського статуту та рішення «єврейського питання». У 1870-х рр. поліція провела розслідування підозрюючи Федора Леонтовича в українофільстві. У 1892 – 1902 рр. викладав у Варшавському університеті. Помер в 1910 р. у Кисловодську, де й похований. Його ідеї: в працях «Національне питання в Давній Русі» (1895) критикував концепцію національної єдності руського народу, яке базувалося на переконанні, що населення Русі мало національну свідомість, яке в своїй основі мало єдину мову, релігію та спільну політичну долю. Вважав, що в період Русі існували окремі волості та землі, а мешканці Південно-Західної Русі (Київщина) відрізнялися від мешканців Північної Русі (Московія) так само, як в ХІХ ст. українці та росіяни. Пов’язував генезис Московської держави виключно з історією Золотої Орди. Погоджувався, що Москва виступала в ролі об’єднувача руських земель, але підкреслював виключно негативні сторони цього процесу.³

Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934) – з 1897 до 1913 р. очолював Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, засновник і голова Археографічної комісії НТШ (1896 – 1913); академік Чеської АН (1914), ВУАН (1923), АН СРСР (1929). Автор багатотомної праці «Історія України-Русі», «Ілюстрована історія України» (1911), Історія української літератури», кіносценарій «Запорожці» (1924).

академік Дмитро Багалій (1857 – 1932), дослідник історії Слобідської України, ректор Харківського університету. Одну зі своїх фундаментальних праць він присвятив історії власне Харкова.

Яворницький Дмитро Іванович ( – 1940) фольклорист, археолог і письменник. Дослідник козаччини, автор тритомної праці «Історія Запорозьких козаків», у котрій довів виклад подій до Нової Січі (1734 p.), написав цикл важливих робіт з цієї ж проблематики (кни­ги «Іван Дмитрович Сірко – кошовий отаман запорозьких козаків», «Запорожжя у залишках старовини та народних переказах» та ін.).

академік Федір Вовк (1847 – 1918) був загальновизнаним у Європі антрополо­гом та археологом, причому головні зусилля зосередив саме на ви­вченні українців. Він вперше різнобічно охопив український народ­ний побут і переконливо довів на етнографічному матеріалі, що укра­їнський народ є оригінальним, складає цілість, відокремлену від інших народів.

Томашевський С. – історик, наукові інтереси охоплювали історію від Київської Русі до повоєнного десятиліття. Результатом багаторічної праці стало написання історії Галичини у 2 томах, рукопис якої втрачений у роки Першої світової війни. Автор розвідок з історії української церкви.

академік Агатангел Кримський (1871 – 1942), поет, перекладач, пись­менник, філолог та історик, який став визнаним у світі авторитетом у сходознавстві (арабістика, тюркологія, іраністика, семітологія). Во­лодіючи 68 іноземними мовами, він глибоко дослідив арабську лі­тературу, історію Османської імперії, переклав українською ряд класичних творів арабської, перської і турецької літератури. Він же є ав­тором оригінальних поезій (збірка «Пальмове листя »), роману з жит­тя української інтелігенції Чорноморії («Андрій Лаговський»).

МОВОЗНАВСТВО

Потебня О. –

1. у власних працях розробляв питання української мови.

2. творець лінгвістичної поетики.

3. досліджував психологію словесно-художньої творчості;

4. писав праці з фольклору та етнографії.

Житецький П. – писав праці з українського мовознавства, літератури, фольклору («Нарис звукової історії малоруського наріччя» (1876).

ЮРИСПРУДЕНЦІЯ

Кістяківський О. –

1. основні праці присвячені кримінальному праву, історії права та судоустрою на Україні.

2. зібрав, систематизував та видав «Права, за якими судиться малоросійський народ».

БОТАНІКА

Волощак О. –

1. зробив вагомий внесок у розроблення ботанічної географії.

2. дослідив рослинний світ Карпат.

Меценатство

«Не від грошей народжується добродійництво, а від добродійності бувають у людей гроші й всі інші блага, як у приватному житті, так і в громадському» СОКРАТ.

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. від­значалися своєю меценатською діяльністю канцлер Російської імперії граф Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський, пізніше – Гри­горій Галаган. Останній заснував, наприклад, у с. Сокиринцях допоміжне-ощадне товариство, надавши йому для стартового капіталу З тис. крб., а також побудував кам’яний будинок, ремісниче училище, інтернат. Його коштом було видано чимало книг, насамперед журна­ли «Киевская старина» та «Основа», зібрано цінну колекцію книг, ру­кописів, живописних полотен. Втративши сина Павла, Григорій Галаган ство­рює своїм коштом (понад мільйон карбованців золотом) знамениту Галаганівську колегію (колегію Галагана), яка мала свою церкву, му­зей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню та спальні для учнів, і стала зразковим навчальним закладом для всієї Російської імперії. Тут бували історик Володимир Антонович, композитор Микола Лисенко, з учнів цієї колегії вийшов цілий ряд видатних людей, на­приклад письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та ін.

Не менше користі принесла українській культурі діяльність інших видатних меценатів та благодійників, насамперед Олександра Поля, Єлизавети Милорадович, родин Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків та ін. Але на особливу похвалу заслуговують родина Симиренків (Платон, Лев, Василь, Володимир) та Євген Чикаленко (1861 – 1929). Перші відзначилися як успішні підприємці та науковці (так, Лев виростив новий сорт яблук ренет Симиренка, який відомий практично кожному). Вони активно допомагали діячам української культури, передали для Товариства допомоги українській літературі величезний капітал, але вибух Першої світової війни та більшовиць­кий режим не дозволили його використати. Є. Чикаленко добився ве­ликого багатства за рахунок власних талантів як практик сільського господарства. Свідомий українець, активний діяч громадівського руху, публіцист, він із гіркою іронією мусив констатувати той факт, що в Україні є багато людей, які люблять її до глибини душі, але дуже мало таких, що люблять її до глибини власної кишені. Тому, не чекаючи чиїхось спонукань, Чикаленко з кінця XIX ст. почав надавати систе­матичну допомогу українським ініціативам, вкладаючи в них більшу частину своїх прибутків. Саме він фінансував газети «Громадська дум­ка», «Рада», журнал «Киевская старина», створив фонд допомоги українським письменникам при Науковому товаристві ім. Шевченка, заснував Академічний дім у Львові. Чимало українських письменни­ків, і насамперед Володимир Винниченко, завдячують йому виходом у світ своїх творів. Всіляко підтримував Чикаленко українські політичні сили, які прагнули добитися самостійної Української держави, і тому у 1919 р. мусив емігрувати.