- •3.Причини проголошення та значення для України IV універсалу уцр. Берестейський мир.
- •4.Остані дні влади уцр березень-квітень 1918р. Гетьманський переворот його причини та наслідки. 5.Внутрішня та заовнішня політика гетьманського уряду Скоропадського квітень-грудень 1918р.
- •6.Відставка уряду Скоропадського, прихід до влади дирикторії
- •10. Встановлення Радянської влади в Укр. Проголошення урср. Входження Укр до срср.
- •11. Причини та хід ряд-польської війни 1920р. Участь у війні укр
- •12. Причини введення та наслыдки воэнного комунызму на Новій економічній політці для Укр. Сутність політики Українізації. Воєнний комунізм і неп
- •13. Командно адміністративна система в Укр та темнова економіка. Причини сталінських репресій та її наслідки.
- •14. Суть політики індустріалізації та колонізації. Причини та наслідки голодомору 1932-1933.
- •15. Ідеї нац. Комунізму в Укр.
- •16. Розвиток культури в Укр між двома світовими війнами. Ростріляне відрядження.
- •19. Початок 2 світової і рад. Окупація Зах Укр. Сталінські репресії проти Зах Укр.
- •20. Становища Зах Укр земель під Німеччиною на передодні Рад-Нім війни. Утворення та діяльність уцк
- •21. Напад Нім на срср і становище Укр в 1941. Бородьба оун за створення Укр держ в 1941
- •22. Новий порядок створений Нім в Укр під час 2 світової.
- •23.Рух опору на ЗахУкр землях під час 2 світової. Утворення упа 24. Радянсько-партизанський рух в Укр в 1941-1944рр.
- •25. Колаборацизм в Укр. Бойовий шлях дивізії Галичина
- •26. Бойові дії на рад-н фронті 1941-1944рр. Повернення рад влади в Укр.
- •27. Зміна територіального та етнічного складу Укр кінець 40-х початок 50-х рр. Репресії та департації населення.
- •28. Відбудова промисловості та сільського господарства в укр після 2 світової.
- •29. Рух опору на Зах Укр землях в 1944-1952рр. Знищення упа
- •30. Становище та діяльність угкц в 40-х. Львівський собор
- •31. Смерть Сталіна і становище укр. Бородьба за владу в срср. Прихід Зрущова.
- •32. Політ. Відлига за часи хрущова. Хрущовський реформи в промисловості та сільгоспі.
- •33. Активізація діяльності інтелегенції під час відлиги. Рух 60-тників
- •34. Прихід до влади Брєжніва становище Укр. Політ курси Шелеста і Щербицького
- •35. Русифікаторська політика в Укр хх ст.
- •35. Дисидентський та право захисний руху 70-80 рр.
- •36. Смерть Брєжніва і прихід до влади Горбачова. Суть горбачовської перебудови.
- •37. Причини Чернобильської катастрофи та її наслідки для Укр.
- •38. Активізація демократичного руху в 1985-1990 рр. Відродження багатопартійності.
- •39.Події 19 серпня в Москві. Акт проголошення самостійності Укр. Розвал срср та утворення снд.
25. Колаборацизм в Укр. Бойовий шлях дивізії Галичина
Колабораціонізм. У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підкоритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж це являло собою куди складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому українці мали зберігати більшу відданість: сталінському режимові чи польській державі, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, можливо, лише тимчасово)? І нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя.
Війна поставила українців перед проблемою: як найкраще використати своє по суті безвиграшне становище? Для пересічної людини везінням було вже збереження власного життя. Мета (чи скоріше головоломка) українських організацій та їхніх провідників на окупованих німцями територіях полягала в обороні українських інтересів як від нацистів, так і від дедалі сильнішого СРСР. Деякі українські вожді вирішили стати на бік однієї тоталітарної системи (незважаючи на глибоку відразу до неї), аби тільки протистояти іншій. Оскільки СРСР являв собою більшу й тривалішу загрозу, майже всі українські організації у Третьому райху в той чи інший час співпрацювали з німцями, хоч завжди в обмежених масштабах та із суто тактичних міркувань. Як народ без власної держави, українці діяли з позиції слабшої сторони й не могли формувати політику чи впливати на події. Тому співпраця українців із німцями мала незначні масштаби порівняно з союзниками Німеччини. І нарешті, хоч серед українців і траплялися опортуністи, антисеміти, ідеологічні фанатики, не існує доказів того, що у процентному відношенні їх було більше, ніж серед інших народів.
На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилося до участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потреба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців незмінне виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах.
При тому, що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС у проведенні акцій екстермінації євреїв участь українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж таке й траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто. З другого боку, багато українців допомагали євреям, ризикуючи власним життям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрей Шептицький, який не лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої проповіді, щоб відкрито засуджувати винищення їх нацистами. В 1943 р. у рапорті Гіммлерові повідомлялося, що митрополит рішуче виступає проти антисемітських злочинів нацистів, що він дійшов висновку про те, що фашизм — іще більше зло, ніж комунізм.
Опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни, найважливішим випадком співпраці українців з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС «Галичина». Навесні 1943 р. після приголомшливої поразки німців під Сталінградом нацистські власті прийшли до запізнілого рішення — набрати до своєї армії ненімецьких жителів східних територій. Відтак губернатор Гали чини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію. Після тривалих суперечок і попри незгоду ОУН-Б Кубійович та його прибічники погодилися. Безпосередньою причиною створення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців. Великий вплив на рішення керівництва УЦК справили також уроки подій 1917— 1920 рр., оскільки Кубійович зі своїми колегами (а також сам митрополит Шептицький) були переконані в тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала змоги українцям створити після першої світової війни власну державу. Усвідомлюючи можливість поразки Німеччини, вони твердо вирішили цього разу не допустити, щоб у хаосі подій українці зненацька опинилися без регулярних збройних сил.
На переговорах про створення дивізії УЦК наполягало, щоб ця частина боролася лише проти радянських військ. За вказівкою Гіммлера Вехтер зажадав, щоб усе вище командування дивізії складалося з німців, а сама вона, щоб не дратувати Гітле-
ра, називалася не українською, а галицькою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, на заклик відповіли понад 82 тис. чоловік, і ІЗ тис. із них згодом стали солдатами добровільної дивізії СС «Галичина».
Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили у 1944 р. німецьку форму, було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни). Щоб осмислити ці цифри у ширшому контексті, слід узяти до уваги, що майже 2 млн українців воювали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чеській, американській та канадській арміях. Такою була доля народу без держави.