5. Модель оцінки доходності капітальних активів (сарм): загальна хар-ка та практичне знач.

Основні полож. теорії МОКА:

1. в основу цієї теорії покладено портфель, що склад. з активів,частка яких у портфелі відповідає їх долі на ринку (ринковий портфель);

2. існ. т.з. «безризикові активи», які забезпеч. інвестору отрим. невеликого, але стабільного середньоочікуваного дох (для них σ 2 = σ =0);

3. введ. попередніх 2 понять дало можливість побудувати нову межу ефективності – «лінія ринку кап»

4. заг ризик умовно розподілили на:

ü системат. (пов’язаний з ринком), що вимір. коеф β і впливає на всі ЦП без виключ. βі = ρіm*σi /σm , де ρіm – коеф кореляції між дох і акт і дох ринк портфеля; σi – станд відхил дох і-того акт; σm – станд відхил ринк портф

ü несистемат. (-- з конкр активом).

Якщо портфель склад з n-кільк активів, тоді

βр = S xi*βi

Доходність портфелю, що склад з n-кільк акт:

Rp = S xi*ri

5. взаємоз’язок між дох індивід акт і коеф системат риз визнач за формулою, що служить для зображ “лінії ринку ЦП”:

ri = rf+β (rm-rf)

6. для визнач інвест привабливості ЦП викор наступні індекси:

Шарпа : Іш = (rm-rf)/σi (додатковий дох на одиницю риз);

Трейнора : Іе = (rm-rf)/βі (-- системат риз);

Коеф варіації : CV = σi/rі (риз на один дох)

7. теор МОКА є нормативною моделлю і вираж суб’єктивну т.з. про те, що повинно бути і як це повинно бути.

Оцінюючи знач. САРМ як елемент теоретичного фундаменту фін. діял. підприємств, слід зазначити, що моделі можуть використовуватися в таких випадках:

1) при прийнятті рішень про вклад. коштів в альтернативні проекти;

2) при визнач. показника вартості капіталу підпр-ва та оцінки підпр-ва в цілому;

3) при аналізі доцільності придб. основних засобів чи використ. їх на основі лізингу;

4) при аналізі доцільності злиття чи поглин. підприємств;

5) при визнач. впливу дивідендної політики на курс акцій;

6) при визнач. ставки капіталізації чи дисконтув. в процесі оцінки вартості підпр-ва.

6. Прийняття фін. Рішень в умовах інформаційної асиметрії.

Предметом дослідж. теорії агентських відносин є форми коопераційних зв'язків між окремими ек.и суб'єктами, які прагнуть якомога краще реалізувати свої (власні) інтереси . Проблема полягає в тому, що, досягаючи своїх цілей, одні групи інтересів вступ. у протиріччя з іншими групами. Діючі ек. суб'єкти вваж. агентами, а суб 'єкти, досягн. цілей яких безпосередньо залежать від указаної діял., — принципалами.

Головна мета неоінституційпої теорії — узгодити фін. відносини та умови відповідних договорів таким чином, щоб забезпечити баланс інтересів принципала та агента. Теорія агентських відносин досліджує принципал-агент-конфлікт між капіталодавцем (інвестором, кредитором) та капіталоодержувачем (об'єктом інвестицій, боржником, менеджерами), який може виникнути в результ. асиметрії в інформаційному забезпеч.. Наслідком інформаційної асиметрії і зумовленої нею проблеми відносин принципала та агента є виникн. так званих агентських витрат, до яких належать:

• витрати на контроль за діяльністю агента з боку капіталодавця, так звані витрати на моніторинг і контроль (діял. ревізійної комісії, супроводж. кредитних договорів, признач. тимчасової адміністрації тощо);

• гарантійні витрати агента, що виник. у процесі перекон. принципала в доцільності вклад. коштів у підпр-во та довед. принципалу, що агент свою діял. підпорядковуватиме інтересам принципала (витрати на санаційний аудит, оцінку кредитоспромож. та кред. забезпеч. тощо);

• часткові збитки принципала, зумовлені відхил.м результ.в діял. агента від парето-оптимальних (можуть виникнути в результ. дії як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників).

Висновки теорії агентських відносин стосовно мінімізації зазначених витрат пов'язані із заходами щодо підвищ. рівня кооперації агента та принципала з метою досягн. ефекту зменш. дефіцитів в інформаційному забезпеч.. При цьому розрізняють три типи інформаційної асиметрії: невизначеність в якісних хар-ках агента; моральний ризик та можливі зловжив. агента.

З метою зменш. ризиків, зумовлених принципал-агент-конфліктом під час кредитув. підприємств, неоінституційний підхід передбачає використ. таких інструментів:

• оцінка кредитоспромож. та санаційний аудит;

• признач. представників кредиторів у виконавчі органи підпр-ва;

• постійний моніторинг діял. об'єкта інвестув.;

• надійне кредитне забезпеч.;

• спеціальні фін. застереж. у кредитних договорах.