Тема 1. Поняття та загальна характеристика договірного права в Україні

1. Поняття договірного права.

2. Предмет, метод та система договірного права.

3. Принципи договірного права та їх закріплення в чинному законодавстві.

4. Джерела договірного права.

1. Поняття договірного права

Договір – одна з найбільш давніх правових конструкцій. Раніше нього в історії виникли тільки делікти (приватний або цивільно-правовий проступок, що спричиняє відшкодування шкоди, що стягаються на користь потерпілих). Розвиток різних форм спілкування висунув потребу в наданні можливості щодо погодження сторонами власної волі у запропонованих законодавцем або самостійно створених правових моделях. Ними стали договори (контракти).

Застосування договорів упродовж вже декількох тисяч років пояснюється окрім іншого тим, що йдеться про гнучку правову форму, в яку можливо втілювати різні за характером суспільні відносини. Основне призначення договору зводиться до регулювання у рамках закону поведінки людей шляхом вказівки на межі їх можливої і належної поведінки, а також наслідки порушення відповідних вимог.

Свого часу з приводу відносної значущості закону і договору були висловлені три точки зору:

– прибічники «вольової теорії» вважали, що договір як вольовий акт контрагентів – першоджерело, а закон лише обмежує їх волю;

– представники «теорії пріоритету закону» виходили з того, що договір має лише похідний від закону правовий ефект;

– прибічники «емпіричної теорії» вважали, що воля сторін свідомо спрямована лише на певний економічний ефект; при цьому наслідки договору – це такі засоби для його здійснення, про які сторони можуть і не мати або часто не мають ясного бачення.

З розвитком системи громадських відносин, опосередкованих договорами, розширився і склад можливих учасників: разом з фізичними особами в цій ролі стали виступати юридичні особи. Усе більш різноманітними ставали передбачені в законодавстві типи договорів, ускладнювалися комбінації елементів, використовуваних при конструюванні договірних правовідносин тощо.

У нашій країні до визнання незалежності основна маса договорів за участю державних, кооперативних і інших громадських організацій полягала у виконанні планових актів. Воля контрагентів в таких договорах складалася під прямим або непрямим впливом сформульованих на державному рівні завдань. Тим самим договір втрачав свою основну ознаку щодо його свободи і досягнення контрагентами згоди. Крім того, максимальному обмеженню важливості договірної моделі сприяло те, що майже усі норми, що діяли в цій області, носили абсолютно обов'язковий (імперативний) характер.

Тенденція до підвищення ролі договору стала проявлятися в Україні тільки після прийняття на початку 1990-х рр. нормативних актів, що сприяли розвитку підприємництва. Ця тенденція, в першу чергу, пов'язана з корінною перебудовою економічної системи країни. Ключове значення мало визнання приватної власності, звуження державного регулювання господарської сфери, встановлення свободи вибору контрагентів і реалізація інших основ нового законодавства. Воно проголосило «свободу договорів», були створені необхідні гарантії для її здійснення. Визнання з боку ЦК збільшеної значущості договорів знайшло своє формальне вираження в тому, що з 707 статей книги 5 «Зобов’язальне право» 519 його статей присвячено безпосередньо договорам. Практично увесь текст ЦК вирішує завдання регулювання договорів. Саме після прийняття нового ЦК в науковий обіг було введено поняття «договірне право».

Регулююча роль договору зближує його із законом і нормативними актами. Умови договору відрізняються від правової норми головним чином двома принциповими особливостями:

– договір виражає волю сторін, а правовий акт – волю органу, що видав його;

– договір безпосередньо розрахований на регулювання поведінки тільки його сторін – для тих, хто не є сторонами, він може створити права, але не обов'язки; в той же час правовий акт породжує в принципі загальне для усіх і кожного правило(будь-яке обмеження кола осіб, на яких поширюється нормативний акт, їм же визначається).

Відзначені дві особливості відрізняють саме цивільно-правовий договір. У публічно-правових договорах грань, що відмежовує його від нормативного акту, стирається. Та все ж в усіх випадках в публічному договорі визначальне значення має воля сторін.

Проблеми визначення правової природи договірного права є найбільш дискусійними. Науковці стверджують, що договірне право:

– є виключно інститутом цивільного права;

– є комплексним правовим інститутом (цілісною нормативною підсистемою комплексного характеру);

– має міжгалузеву природу, а в межах кожної галузі права, що містить у своєму правовому інструментарії договір, слід виокремлювати галузевий інститут договору;

– це підгалузь зобов’язального права, сукупність правових норм, що регулюють цивільно-правові зобов’язання, що виникають з різного виду договорів і включає в себе різні інститути окремих договірних зобов’язань (купівлі-продажу, підряду тощо).

Так, О.В.Дзера та С. М. Бервено розглядають договірне право як сукупність правових норм, розміщених у ЦК України, інших актах цивільного законодавства України, які встановлюють: принципи договірних відносин; правила та порядок укладення договору; зміст договору (права та обов'язки сторін); порядок виконання договірних зобов'язань; правові наслідки неналежного виконання (невиконання) договірних зобов'язань та способи захисту порушених прав сторін договору. Договірне право, на переконання С. М. Бервено, має бути визнане генеральним інститутом цивільного права комплексного характеру, а окремі види договірних зобов'язань – спеціальними інститутами, норми яких регулюють відносно самостійні договірні відносини за їх предметною ознакою.

О. А. Беляневич виділяє господарське договірне право і визначає його як складний комплексний правовий інститут у межах господарського права (сукупність господарсько-правових норм, що регулюють усі стадії існування договірного зобов'язання, а також передоговірну стадію (стадію укладення господарського договору).

Таким чином, визначення договірного права на сьогодні має дискусійний характер і не має єдиного підходу до формулювання його дефініції. При цьому, більшість науковців схиляються до думки, що договірне право є комплексним правовим інститутом. Він поєднує сукупність норм, що регулюють відносини щодо укладення, зміни, припинення та виконання публічних та приватних договорів, а також визначають загальні закономірності договірних відносин, принципи їх функціонування, взаємозв’язок та взаємозалежність.