3. Принципи договірного права та їх закріплення в чинному законодавстві

Принципи права – це керівні ідеї (засади), які знаходять своє закріплення в нормах відповідної галузі права, направляючи розвиток і функціонування всієї правової системи.

У договірному праві віддзеркалюються всі основні засади нор­мативної регламентації господарської та цивільно-правової діяльності, методи та форми державного впливу на суб'єктів господарювання. У ГК та ЦК окремо не визначаються принципи, на яких ґрунтується правова регламентація договірних відносин, тому будемо виходити з принципів господарського та цивільного права. До системи принципів договірного права, на яких повинні ґрунтуватися інші норми про договори, входять: конституційні принципи в сфері господарювання, міжгалузеві та галузеві загальні принципи.

До конституційних принципів, які конкретизуються в господарському праві, відносяться такі принципи: принцип верховенства права (ст. 8 Конституції), забезпечення захисту всіх суб'єктів господа­рювання та соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції), економічної багатоманітності (ст. 15 Конституції), правового порядку в Україні (стаття 19 Конституції), захист конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправо­мірного обмеження конкуренції та недобросовісної конку­ренції, захист прав споживачів (ст. 42 Конституції).

Як вважають фахівці, для виділення системи самостійних (інституційних) принципів договірного пра­ва немає достатніх підстав, зважаючи на комп­лексний характер цього інституту. Скоріше, має місце використання принципів щодо цивільно-правових та господарсько-правових договорів, що свідчить про їх міжгалузевий характер.

На основі узагальнення принципів договірного права зарубіжних країн та міжнародних правових актів О.О. Мережко у монографії «Договір у приватному праве» виділив такі принципи, як свобода договору, справедливості, добросовісності, розумності, обов’язковості виконання договору, довіри, не зловживання правом, співробітництва, рівноправності сторін. Водночас наведені принципи не врахували норми прийнятих ЦК та ГК.

Відправною точкою для побудови системи принципів, насамперед, є положення ст. 3 ЦК, в якій визначені загальні засади цивільного законодавства. Щодо принципів зобов’язального права, Н.С. Кузнецова виділяє з них принцип свободи договору, свободи підприємницької діяльності (також ст. 6 ГК), не забороненої законом, судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

З урахуванням норм ЦК, автори навчального посібника за ред. О.В. Дзери пропонують такі спеціальні принципи договірних зобов’язань:

– свободи договору (ст. 3 ЦК);

– диспозитивності (ст. 3 ЦК);

– економічності (ощадливе ведення робіт – ст. 845 ЦК, розумні строки – ст. 666 ЦК) та співробітництва сторін;

– належного виконання договірних зобов’язань (ст. 526 ЦК);

– обов’язковості виконання договору (ст. 629, 651 ЦК);

– судового адекватного застосування договірних та законних санкцій до порушника договірного зобов’язання (ст. 3 ЦК);

– загально-цивілістичні принципи: справедливості, добросовісності, розумності (ч. 3 ст. 509 ЦК, Принципи міжнародних комерційних договорів, затв. Адміністративною радою Міжнародного ін.-ту уніфікації приватного права), не зловживання правом(ч. 3 та 6 ст. 13 ЦК, моральності (ч. 1 ст. 203 ЦК – зміст правочину не може суперечити моральним засадам суспільства) .

Одним з основних принципів договірного права є принцип свободи договору (ст. 3, 6, 627 ЦК). При визначенні сутності принципу свободи договору суттєвим є врахування правила римського приватного права про те, що договір не може виникати всупереч волі сторін, а відтак вона має бути лише виявом взаємної згоди. Його юридичний зміст можна окреслити як: свободу суб’єктів на власний розсуд укладати договір; свободу у виборі контрагента за договором; свободу сторін договору визначати його вид, об’єкт, зміст шляхом досягнення взаємної згоди; обов’язковість добросовісного виконання договору.

Крім того, у ст. 6 ЦК не тільки проголошується свобода договору, але й визначаються обмеження дії принципу свободи договору, зокрема:

– сторонам дозволяється лише укласти договір, не передбачений актами цивільного законодавства, але який відповідає загальним засадам цивільного законодавства;

– сторони можуть врегулювати у передбаченому актами цивільного законодавства договорі не врегульовані ними відносини;

– сторони в договорі можуть відступати від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, за винятками, зазначеними в цих актах або якщо обов’язковість застосування останніх випливає з їх змісту, або із суті відносин між ними.

Якщо системно витлу­мачити положення ЦК про свободу договору (ст. 6, 627), то свобода договору виявляється урізаною цілою низкою імперативних норм (зокрема, статей 203, 215, 628, 633, 634 ЦК). Ці норми «розпорошені» по тексту ЦК, проте всі вони, як уявляється, значною мірою засновані на положеннях ст. 13 ЦК.

Відповідно до ЦК законода­вець повинен у ГК також зафіксувати пра­вові засоби закріплення свободи договору та випадки її обмеження (імперативні норми). Деякі з них в ГК є, а в деяких випадках має місце їх надмірність (зокрема, це стосується вимог ст. 198 ГК про валюту грошо­вих зобов'язань). Вказівка ст. 175 ГК на застосу­вання до майнових зобов'язань, що виникають між учасни­ками господарських відносин, норм ЦК вже орієнтує нате, що принцип свободи договору, який відображено в ст. 627 ЦК, повинен тлумачитися в цілому однаково і для господарських договірних відносин. Але додатково необхідно зафіксувати та упорядкувати обмеження цього принципу для тих господарських договорів, які мають соціальну спрямо­ваність (обтяжені публічним компонентом) і для яких законодавством встановлений особливий правовий режим (державні контракти).

Недоліком сучасної кодифікації господарського законо­давства є те, що обмеження договірної свободи у договірних відносин за участю держави, тобто обтяжених публічним компонентом, не знайшли належного закріплення в ГК, за винятком деяких відсилочних норм (зокрема, статей 146, 408 ГК), у той час як саме в таких договорах вона звужуєть­ся найбільш наочно.

Як свідчить аналіз чинного законодавства, в договірних відносинах за участю держави (насамперед, купівлі-продажу об'єктів приватизації, оренди державного майна, кон­цесії, поставки продукції для державних потреб) принцип свободи договору діє нерівномірно, а саме:

– він виключається для державних органів, що виконують відповідні функції у договірних відносинах (продавця дер­жавного майна, орендодавця, концесієдавця, державного замовника) в межах компетенції, визначеної законодавчо;

– він виключається для суб'єктів господарювання, які зо­бов’язані в силу закону укладати відповідні договори із вра­хуванням застережень, встановлених законом (зокрема, укладання державного контракту є обов'язковим для виз­начених Законом «Про поставки продукції для державних потреб» виконавців державного замовлення за умови, що виконання державного замовлення не спричиняє їм збитків).