Козацький побут

    

    Про жит­тя ко­зацьке кінця XVI та по­чат­ку XVII в. знаємо де-що од чу­жих письмен­ників, що найбільш са­ми про­бу­ва­ли на За­по­рожжі се­ред ко­заків. Оповіда­ють во­ни, що ко­за­ки жи­вуть в „ко­шах" - в курінях з оче­ре­ту, нак­ри­тих кінськи­ми шку­ра­ми од до­щу. Скарбів ніяких не ма­ють, а як хо­чуть ко­мусь щось по­да­ру­ва­ти, то по­зи­ча­ють у кот­ро­гось най­за­можніщо­го гос­по­да­ря між со­бою, а потім од­да­ють або скла­да­ються, як дос­та­неться їм якась здо­бич. Вип­ла­тив­ши те, що за­ви­ну­ва­ти­лось військо, реш­ту ділять рівно між уси­ма. Най­стар­ший між ко­за­ка­ми - гетьман. Знак йо­го влас­ти - па­ли­ця з ко­ми­шу. Ко­за­ка­ми ста­ють усі не од­ра­зу: пер­ше тре­ба про­бу­ти три ро­ки під ко­ман­дою ота­ма­на, роб­ля­чи вся­ку ро­бо­ту, як най­мит. Зброя ко­зацька - руш­ни­ця і шаб­ля; дех­то має ко­рот­кий спис і стріли, але рідко. Вби­ра­ються у гру­бу со­роч­ку і ке­рею, їдять вя­ле­ну ри­бу та ди­чи­ну; мед та сир їдять, вер­та­ючи­ся до жінок: в та­борі ко­зацько­му не мо­же бу­ти ніяка жінка, хи­ба що візьмуть яку із здо­би­чею. Ду­же ша­ну­ють ко­за­ки дні свят і пос­ти. „За те я не знаю ин­шо­го на­ро­ду - го­во­рить Фран­цуз Боп­лан - щоб був та­кий ла­сий до горілки: не встиг­нуть вит­ве­ре­зи­ти­ся, як вже по­чи­на­ють зно­ву". Але се бу­ває, - до­дає він - тільки вільно­го ча­су, бо під час війни або ко­ли ку­дись вибіра­ються в похід, усі му­сять бу­ти тве­резі. Ко­ли в морсько­му по­ході тра­питься між ни­ми який­сь пя­ний, то ота­ман без це­ре­моній ве­лить йо­го ви­ки­ну­ти в мо­ре; в по­ході ніхто не сміє ма­ти з со­бою горілки.

    Коли ідуть по­хо­дом в инші краї, то ко­жен має во­за, зап­ря­же­но­го од­ним ко­нем; ве­зуть на них мо­сяжні гар­ма­ти, а ко­жен ко­зак, окрім руш­ниці і при­па­су, му­сить ма­ти ще со­ки­ру, ко­су, зас­туп, шну­ри та все, що тре­ба, щоб си­па­ти ва­ли, або поз­вя­зу­ва­ти во­зи. Се зветься та­бор: зпе­ре­ду й зза­ду возів став­лять гар­ма­ти, са­ми з руш­ни­ця­ми з боків, а ко­ли ве­ли­ка не­без­пе­ка, то хо­ва­ються за во­зи і звідти бо­ро­няться. Ко­ли ж і сього ма­ло, то на­си­па­ють землі на во­зи і роб­лять з них міцний вал.

    На мо­ре вибіра­ються на „чай­ках". Бу­ду­ють їх са­ми, на 10-12 ве­сел з кож­но­го бо­ку. 60 душ ко­заків ви­го­тов­ля­ли чай­ку за два тижні. Щоб не по­то­ну­ти, як наллється во­ди в „чай­ки", нав­ко­ло неї при­вя­зу­ють сно­пи оче­ре­ту. В кожній чайці - боч­ка з су­ха­ря­ми. Бе­руть ще з со­бою ва­ре­не пшо­но та роз­ве­де­не во­дою тісто: їдять йо­го міша­ючи з пшо­ном - і се для ко­заків і їзна і пит­во. Во­но кис­ле й зветься „са­ла­ма­ха". В морські по­хо­ди хо­ди­ли не всі ко­за­ки, а тільки од­важніщі. В кожній чайці сіда­ло 50-70 чо­ловіка, ко­жен з дво­ма руш­ни­ця­ми й шаб­лею; бра­ли 6 фунтів по­ро­ху та оло­ва скільки тре­ба; на бор­тах бу­ло 4-6 гар­ма­ток та всякі при­па­си.

    З по­ходів при­во­зять: гроші - ішпанські ре­али, арабські це­хи­ни, ки­ли­ми, зо­ло­тог­ла­ви, ба­вов­няні й шов­кові ма­терії та инші до­рогі то­ва­ри. Се ко­зацький дохід.

    Але до­бу­ва­ючи вся­чи­ну, особ­ли­во до­рогі, кош­товні ма­терії, ко­за­ки про­те не пи­ша­ли­ся в до­ро­гих уб­ран­нях, як польська шлях­та тодішня, не чіпля­ли на се­бе срібла-зло­та, а нав­па­ки - жи­ли прос­то, убіра­ли­ся вбо­го і сим ще гострійше по­ка­зу­ва­ли, що се­ред ко­заків не тільки во­ля й бра­терст­во, але й рівність у всьому і що ша­ну­ва­ти тре­ба не те, що звер­ху, а те, що в се­ре­дині. Ось як ко­зацька ду­ма про ко­за­ка Го­ло­ту опи­сує сте­по­во­го ли­ца­ря:

    На ко­за­ко­ви ша­ти до­ро­гиї -

    Три семп­рязі ли­хиї:

    Одна не­доб­ра, дру­га не­го­жа,

    А тре­тя й на хлів нез­го­жа

    А ще прав­да, на ко­за­ко­ви

    Постоли вя­зові,

    А унучі ки­тай­чані -

    Щирі жіночі ряд­няні,

    Волоки шов­кові -

    У-двоє жіноцькі щирі ва­лові;

    Правда, на ко­за­ко­ви шап­ка бир­ка

    Зверху дірка,

    Травою по­ши­та,

    Вітром підби­та,

    Куди віє, ту­ди й провіває,

    Козака мо­ло­до­го про­хо­ло­жає…

    

***