Богдан Ружинський

    

    Тим ча­сом нічо­го не по­мог­ло, що Яз­ло­вецький взяв на служ­бу тро­хи ко­заків (че­рез те, що во­ни спи­сані бу­ли в реєстр, їх зва­ли „реєстро­ви­ми): ріжні пог­ра­ничні па­ни та ко­зацькі ва­таж­ки й далі про­миш­ля­ли „ко­зацьким хлібом", як го­во­рив (пізніш) На­ли­вай­ко. Зяв­ляється тоді, як ко­зацький ва­та­жок, зем­ляк Виш­не­вецько­го - князь Бог­дан Ру­жинський. Не див­ля­чись на те, що польське пра­ви­тельство ста­ра­ло­ся не дра­ту­ва­ти Кри­му, він у 1575 році пішов з ко­за­ка­ми на та­тарські улу­си (се­ла) і стра­шен­но їх спус­то­шив. На дру­гий год виб­рав­ся на та­тарські зам­ки на Ни­зу Дніпра, де Ли­ман вли­вається в мо­ре. Бу­ло з ним ко­ло 3.000 ко­заків дніпровських, брас­лавських і вин­ницьких.

    Але скінчив­ся похід сей ду­же сум­но: ко­за­ки прис­ту­пи­ли під Ас­лан-го­ро­док і ста­ли до­бу­ва­ти. Та ко­ли рва­ли кріпость по­ро­хом, то так шарп­ну­ло, що й Ру­жинсько­го вби­ло на місці.

    

Іван Підкова

    

    Незабаром, ро­ку 1577 ба­чи­мо но­во­го ва­таж­ка ко­зацько­го - Іва­на Підко­ву. Він наз­вав се­бе бра­том мол­давсько­го гос­по­да­ря, кня­зя Івоні, і за­ду­мав поп­ро­бу­ва­ти щас­тя, чи не вдасться сісти йо­му на мол­давсько­му князівсько­му столі. Про­чув­ши, що між За­по­рож­ця­ми про­бу­вав Підко­ва, мол­давські бо­яре пос­ла­ли до нього пос­ланців; во­ни про­си­ли приїха­ти до них та взя­ти до своїх рук „батьківщи­ну", що дос­та­ла­ся йо­му од бра­та йо­го - ви­дер­ти її у но­во­го гос­по­да­ря Пет­ра. Іво­ня підбив За­по­рожців, і 600 чо­ловіка їх, з стар­шим своїм Ша­хом, прис­та­ли до нього. Пішов він тоді у Мол­давію, роз­бив Пет­ро­ве військо, де бу­ли й Тур­ки, виг­нав Пет­ра і по­чав був гос­по­да­ри­ти у Яс­сах (в мол­давській сто­лиці). Се збен­те­жи­ло ко­ро­ля польсько­го Ба­торія, бо на нього розгнівав­ся ту­рецький сул­тан за те, що ко­за­ки, - ко­ролівські, мов­ляв, піддані, - та втру­ча­ються в спра­ви чу­жих зе­мель. Ба­торій не хотів сва­ри­ти­ся з ту­рецьким сул­та­ном, - тим па­че, що са­ме тоді Ба­торій збірав­ся во­юва­ти з Моск­вою, - а для то­го йо­му тре­ба бу­ло ма­ти собі при­яте­ля в ту­рецько­му сул­тані. Він звелів ареш­ту­ва­ти Підко­ву й при­вес­ти до нього. Так і зро­би­ли. Ко­ли Іван Підко­ва їхав з здо­бич­чю на За­по­рож­жя, мах­нув­ши ру­кою на Мол­давію (бо ба­чив, що дов­го там не вси­дить), йо­го стрів воєво­да брас­лавський князь Зба­разький і при­совіту­вав йо­му поїха­ти до ко­ро­ля та вип­рав­да­ти­ся пе­ред ним; він завірив йо­го, що та­ко­го ли­ца­ря, як Підко­ва, ко­роль віта­ти­ме лас­ка­во. Підко­ва пос­лу­хав і поїхав до нього. Але ко­роль ина­че йо­го привітав: звелів ареш­ту­ва­ти, а потім стя­ти йо­му го­ло­ву, і у Львові на май­дані по­ко­ти­ла­ся йо­го го­ло­ва. Се бу­ло у 1578 році.

    Але не встиг­ли ще відру­ба­ти го­ло­ву Підкові, як ко­за­ки ве­ли вже ин­шо­го охо­чо­го на мол­давський стіл - Олек­санд­ра, бра­та Підко­ви. Ко­заків бу­ло більш як 2.000 піших і кон­них. Бу­ли під Яс­са­ми, по­пус­то­ши­ли Во­ло­щи­ну. Сул­тан на­ка­зав Ба­торієви, щоб піймав то­го во­ро­хоб­ни­ка, і Ба­торій се ви­ко­нав. Тур­ки вби­ли Олек­санд­ра на паль. А літом то­го ж ро­ку (1578) ко­за­ки знов ішли на Мол­да­ву, ве­ду­чи но­во­го охо­чо­го, що звав­ся Пет­ром, си­на Олек­санд­ра. Щоб од­че­пи­тись од сул­та­на, Ба­торій сим ра­зом вик­ру­тив­ся, що се не йо­го ко­за­ки, а мос­ковські.

    А ра­зом з тим ко­за­ки допіка­ли Та­та­рам та Тур­кам і в ин­ших місцях: спа­ли­ли Тягінь (Бен­де­ри), Шах „гетьман Ни­зовців" зімою 1577 ро­ку пог­ро­мив та­тарсько­го пос­ла, що їхав з Моск­ви і заб­рав у нього „ба­га­то скар­бу".

    Султан і кримський хан ви­ма­га­ли од Ба­торія, щоб він на­решті за­бо­ро­нив ко­за­кам на­па­да­ти на їхні землі. Ба­торій са­ме тоді роз­по­чав з Моск­вою так зва­ну Ли­вонську вой­ну; йо­му потрібна бу­ла ко­зацька поміч на тій войні, але й та­ко­го страш­но­го во­ро­га, як сул­тан, не хотів він драж­ни­ти. То й по­чав він йо­му од­пи­су­ва­ти, що ко­зацькі нас­ко­ки роб­ляться без відо­ма йо­го, ко­ро­ля, і там бу­ває ба­га­то лю­дей мос­ковських та во­лоських; що польський уряд не тільки не піддер­жує ко­заків, а хотів б їх геть вит­ре­би­ти - тільки си­ли не­має се зро­би­ти. А ра­зом з тим, щоб справді ко­заків при­бор­ка­ти, Ба­торій по­роз­си­лав до пог­ра­нич­них ста­рост своїх універ­сал (на­каз) і попрікав їх, що во­ни од­но­го ду­ху з ко­за­ка­ми, да­ють їм прис­та­но­ви­ще у се­бе і ра­зом з ни­ми хо­дять в та­тарські та ту­рецькі землі. „Не раз я на­ка­зу­вав, - пи­ше ко­роль - щоб ви не пе­ре­хо­ву­ва­ли у се­бе Ни­зовців і не да­ва­ли їм по­ро­ху, оло­ва та нічо­го їстив­но­го, але ви не слу­ха­ли­ся. Те­пер ми на­ка­за­ли Конс­тан­ти­нові Ост­рожсько­му, київсько­му воєводі, щоб він, до­дер­жу­ючи своєї умо­ви з Пе­ре­копським (Кримським) ца­рем, йшов до Дніпра і прог­нав звідти розбішак-ко­заків; а хто з них по­па­деться йо­му до рук, то щоб ка­рав на смерть. І всім ук­раїнським ста­рос­там на­ка­зую по­соб­ля­ти Ост­рожсько­му і так са­мо ло­ви­ти та ка­ра­ти на смерть За­по­рожців, ко­ли во­ни поч­нуть тіка­ти з Ни­зу".

    Так грізно пи­сав ко­роль, але й сам він, а тим більше ко­за­ки, доб­ре зна­ли, що з тієї ве­ли­кої хма­ри не бу­де до­щу. Од­пи­су­ючи Кримсько­му ха­нові про те, що от він звелів Ост­рожсько­му ко­заків зни­щи­ти, ко­роль до­дає: „але я не пе­вен, що во­ни там на Ни­зу зно­ву не пос­хо­дяться, бо виг­на­ти ко­заків з „Ди­ко­го по­ля" ду­же труд­но; до­то­го їм пріяє Моск­ва, і во­ни ту­ди, в їхні землі, втіка­ють, щоб вря­ту­ва­ти­ся од польської ка­ри".

    Справді, ко­за­ки й далі хо­ди­ли собі по­хо­да­ми на Пе­ре­коп в та­тарські землі, до­бу­ва­ли так са­мо, як і пер­ше, во­лошсько­го князівсько­го сто­ла, шар­па­ли ту­рецькі бе­ре­ги. Ро­ку 1579 хан кримський зно­ву прис­лав ко­ро­леві скар­гу (жа­ло­бу) на ко­заків. Але ко­роль од­пи­сав йо­му, що ко­за­ки - лю­де вільні і то­му при­бор­ка­ти їх та по­ка­ра­ти, як лю­дей вільних, і тяж­ко, та й не го­диться, - хоч він все ж бу­де їх при­дер­жу­ва­ти од нас­коків на ту­рецькі землі.

    В сьому листі ко­роль так мя­генько пи­ше про ко­заків то­му, що йо­му тре­ба бу­ло їх на війні з Моск­вою. А ко­за­ки ба­га­то тоді йо­му до­по­мог­ли: по­мог­ли взя­ти ба­га­то го­родів і особ­ли­во по­ка­за­ли се­бе ко­ло Ста­ро­ду­ба. Там, під Ста­ро­ду­бом, - пи­ше літо­пи­сець, - Ни­зові ко­за­ки, з стар­шим своїм Яном Ори­шевським, вско­чи­ли у мос­ковські землі і ве­ли­кої шко­ди на­ро­би­ли; го­род Ста­ро­дуб спа­ли­ли і з ве­ли­кою здо­бич­чю по­вер­ну­ли­ся до-до­му.