Гедимин 1315-1341

    

    У 1315 році Ви­тень по­мер, і Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським стає брат йо­го Ге­ди­мин, ду­же од­важ­ний і ро­зум­ний князь; він зміцнив і по­ши­рив свою дер­жа­ву не тільки вой­на­ми, а й по­же­нив­ши своїх синів на князівнах руських. При кінці йо­го жит­тя більшість ве­ли­ко­го князівства Ли­товсько­го бу­ла з біло­руських зе­мель. Ге­ди­мин на­ма­гав­ся по­ши­ри­ти свою дер­жа­ву і на північ, здо­був був Нов­го­род та Псков, але тут стрівся з та­ким са­мим зма­ган­ням Іва­на Ка­ли­ти Мос­ковсько­го і по­ки­нув свої заміри. Щоб луч­че обо­ро­ня­тись од німецьких ор­денів, він од­дав свою доньку за Ка­зи­ми­ра, ко­ро­ля польсько­го, і се був спільник йо­му про­ти Німців.

    З ук­раїнських зе­мель за Ге­ди­ми­на під Ли­товську ру­ку пе­рей­шла, пев­но, й реш­та Київської землі. Ли­товське пра­ви­тельство свідо­мо по­ча­ло збіра­ти руські землі. Ге­ди­мин сам пи­сав­ся: „Ко­роль Ли­товський і Руський".

    Гедимин ніко­му не бо­ро­нив дер­жа­тись своєї віри або пе­ре­хо­ди­ти на христіянство: по­ло­ви­на синів йо­го бу­ли христіяне; у самій Вільні (Ге­ди­мин ви­бу­до­вав її й зро­бив сто­ли­цею) бу­ли пра­вос­лавні і ка­то­лицькі церк­ви, але сам Ге­ди­мин до смер­ти дер­жав­ся своєї по­ганської віри. Він за­ги­нув у 1341 році під час об­ло­ги од­но­го зам­ка німецьких ли­царів; там йо­го вби­то з руш­ниці, що тоді тільки-що по­яви­ли­ся в західній Європі.

    З се­ми синів Ге­ди­ми­но­вих зга­даємо та­ких: Ольгерд (сидів у Вітебсько­му князівстві), Лю­барт (князь Га­лицько-во­линський; був жо­на­тий на доньці Юрия II), Яв­нут (най­мо­лод­ший, сидів у Вільні) і Кей­стут (на Жмуді; прав­ди­вий Лит­вин).

    Почнемо з Лю­бар­та, кня­зя Га­лицько-во­линської дер­жа­ви.

    Як вже зга­ду­ва­ло­ся, Лю­бар­та пок­ли­ка­ли на Га­лицько-во­линсько­го кня­зя га­лицькі бо­яре, от­руївши Юрия-Бо­лес­ла­ва, і та­ким спо­со­бом ве­ли­ка час­ти­на ко­лишньої Руської дер­жа­ви пе­рей­шла під вдасть ли­товсько­го кня­жо­го ро­ду. Ніхто в Га­лицько-во­линсько­му князівстві про­ти сього не зма­гав­ся, бо всим по­ряд­ку­ва­ли тоді бо­яре. Во­ни й те­пер, пок­ли­кав­ши но­во­го кня­зя, по­са­ди­ли йо­го на Во­лині, а Га­ли­чи­ною пра­вив бо­ярин Дмит­ро Дедько. Сього не мог­ли стерпіти Польща та Угор­щи­на (обид­ва князі - кревні Юрия-Бо­лес­ла­ва) і увесь час прос­тя­га­ють ру­ки на Га­лицько-во­линські землі. Особ­ли­во ста­рав­ся ко­роль польський Ка­зи­мир - без­нас­тан­но хо­див по­хо­да­ми на Га­ли­чи­ну то сам, то з Угор­ця­ми. Най­раніш по­щас­ти­ло йо­му підби­ти під свою власть Сяніччи­ну, підкар­патський західний клин Га­ли­чи­ни (те­перішня Лемківщи­на), а ро­ку 1349, на­пав­ши нес­подіва­но на Лю­бар­та, опа­ну­вав він го­ловнійші руські зам­ки, як от Белз, Бе­рестє, Во­ло­ди­мир. На поміч Лю­бар­то­ви прий­шли йо­го бра­ти, і во­ни од­би­ли у Ка­зи­ми­ра Во­линь, але вся Га­ли­чи­на (землі Люб­линська та Львівська) ос­та­ла­ся на­завж­ди вже під Польщею, а тро­хи зго­дом (р. 1377), по смер­ти Ка­зи­ми­ра, при­лу­че­но бу­ло до Га­ли­чи­ни ще й західню Во­линь (Холмсько-Белзську зем­лю).