47. Дискусії з приводу генези та національних особливостей українського постмодернізму (теорії т. Гундорової, є. Барана, ю. Ковбасенка тощо)

У літературознавчому словнику за редакцією Р. Гром’яка з приводу постмодернізму зазначено, що „в українську літературу постмодернізм увійшов непомітно”. Подібної точки зору дотримується і Т. Гундорова, наголошуючи на неможливості чіткого визначення часу виникнення постмодернізму в українській літературі, оскільки ранній постмодернізм „розпочинається ще в межах соцреалізму та охоплює андеґраунд”, зокрема київську іронічну школу.

Р. Харчук вважає, що першою термін „постмодернізм” ужила в Україні Н. Білоцерківець 1991 р. у зв’язку з характеристикою творчості літературних гуртів „Бу-Ба-Бу” та „Пропала грамота”. Проте, на думку деяких науковців (Т. Гундорова, Р. Харчук), засноване у середині 80-х років об’єднання „Бу-Ба-Бу” лише згодом почали співвідносити з постмодернізмом, а спочатку це угрупування зародилося як неоавангардистський рух, спрямований на „розгерметизування мистецтва”.

М. Павлишин, натомість, за ймовірну точку відліку постколоніальної історії в українській культурі взяв січень 1992 р. – дату виходу першого київського числа журналу „Сучасність”. І. Старовойт, погоджуючись з думкою літературознавця, у дисертаційному дослідженні „Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця XX ст.” наголосила на тому, що саме з цього часу „припинилася гегемонія минулого, яке, колись цьковане і знищуване, не давало спокою сучасності без лапок”, тому що 90-ті роки засвідчили відчуження від соцреалізму, а разом з тим і від позитивістського розумування в українській культурі.

В. Дончик є літературознавцем, який займає критичну позицію стосовно постмодернізму. Дослідник тлумачить історію виникнення постмодернізму в українській літературі як „історію хвороби”, уявляючи постмодернізм шкідливо-агресивним вірусом, на який „захворіла” українська література, оскільки „за радянської доби було істотно послаблено [її] організм <…> та здатність до опору зовнішнім впливам, зокрема, й агресії постмодернізму”.

Подібні міркування висловлює і П. Іванишин, інтерпретуючи творчість знакового для українського постмодернізму угрупування „Бу-Ба-Бу” як утвердження „нового нігілізму <…> привнесеного постмодерного неоцинізму”. А серед головних каталізаторів виникнення на українському ґрунті постмодернізму дослідник називає політичні передумови, тому що „національну революцію наприкінці 80 – на початку 90-х років XX ст. тодішніми політичними вождями було не доведено до кінця й підмінено боротьбою лише за демократію”. Закономірним видається і висновок літературознавця стосовно того, що „постмодерністи тому і утвердилися, бо часто видавали й видають свій проект за справжню літературу доби демократії”.

Найбільш цікавою та обґрунтованою ми вважаємо теорію виникнення українського постмодернізму за авторством Т. Гундорової, яка пов’язала зародження постмодернізму в українській літературі із вибухом на ЧАЕС. Дослідниця скористалася тезою Р. Олдермена про те, що апокаліпсис уже відбувся, і через те, що постмодернізм є явищем постапокаліптичним, на її думку, слід починати відлік українського постмодернізму з постапокаліптичного часу, тобто – з Чорнобиля. Саме тому, як вважає Т. Гундорова, чорнобильська трагедія вводить українську реальність у контекст глобального постмодерністського світу кінця XX ст.

Українську літературу 90-х років XX ст. Т. Гундорова потрактовує як літературу постмодерної епохи, складовими якої є неонародництво, неомодернізм і постмодернізм, а також феміністична література та неоавангард. До того ж український постмодернізм дослідниця називає естетичним бунтом проти „совєтчини” та звільненням від тоталітарного минулого.

Точку зору Т. Гундорової не розділяє В. Моренець, який у рецензії на книжку дослідниці „Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн” відкинув можливість починати відлік нової української літератури від Чорнобиля й наголосив на тому, що весь новий період української літератури „варто називати постетноцидним”.

О. Ільницький у статті „Трансплантація постмодернізму: Сумніви одного читача” закинув Т. Гундоровій і М. Павлишину довільне застосування терміна „постмодернізм” до явищ української літератури. Дослідник, скориставшись тезою Ф. Джеймісона про те, що постмодернізм – це реакція на сімдесят чи вісімдесят років модернізму, висловив сумніви відносно можливостей виникнення українського постмодернізму, оскільки модернізм „закінчився, ледве почавшись, і фактично жодне покоління, крім майже цілком винищеного („розстріляного”) покоління 20-х років, так і не запізналося з ним як з інтегральним процесом свого культурного життя” .

Відповідаючи на подібні закиди О. Ільницького, М. Павлишин переконливо обґрунтував доцільність застосування культурологічного терміну „постмодернізм” на теренах української культури. Постмодернізм, на переконання М. Павлишина, з’являється всюди, куди сягає вплив західної культури та міжнародного капіталізму, „його толерантність і гнучкість дозволяє йому спокійно ввібрати в себе і місцеве, таким чином змінюючи його і позбавляючи його автентичності”.