33. Національний рух і розвиток культури у другій половині 19-го – початку 20-го ст.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин. В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано. Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність.

У 1868 р. було організовано у Львові товариство «Просвіта», яке своїми виданнями несло слово правди в народ. Значну роль у суспільно-політичній роботі відігравала київська «Громада», яка ввійшла в зв’язки з Петербурзьким центром при журналі «Основа» і виступала як представник української громадськості. «Громади» виникли також у Харкові, Чернігові, Полтаві. Вони несли в маси освіту, культуру, ідеї як українського лібералізму, так і демократизму. У діяльності цих організацій брала участь і частина революційної молоді. Боротьба проти національного і культурного гніту в «громадах» виступає на перший план.

Останні десятиріччя ХІХ ст. — початок ХХ ст. — це період становлення національно-політичних організацій і партій, відродження, формування національної самосвідомості.

1891 р. група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грін­ченком, Миколою Міхновським, Михайлом Базькевичем, Миколою Байздренком створила братство «тарасівців».

Цікаві висновки, які ми читаємо в «Програмованих засадах братства «тарасівців»: «Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не можуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна...»

У січні 1890 р. в Харкові виникла Революційна українська партія, до якої входили студенти: Л. Матусевич, Ю. Колларц, О. Коваленко, Д. Антонович, та ін. У грудні 1905 р. частина партії провела ІІ з’їзд РУП, і перейменувала партію в УСДРП (Українську соціал-демократичну робітничу). У 1907 р. партія налічувала понад 3 тисячі членів. УСДРП видавала різні видання: «Гасло», «Селянин», «Робітнича газета», журнали «Дзвін», «Українське життя». Основним програмним пунктом РУП було «повалення революційним пролетаріатом самодержавного режиму і скликання народної Ради».

У березні 1900 р. Микола Міхновський пише свою знамениту «Самостійну Україну». Вона стала політичним кредо Революційної української партії. У статті М. Міхновський звертається до історичного шляху української нації, аналізує Переяславський договір, розглядаючи його як договір рівних правосуб’єктів, оцінює діяльність українських рухів ХІХ ст.

1897 р. створено Загальну українську організацію та соціал-демократичний гурток, до якого належала Леся Українка.

У 1902 р. М. Міхновський на базі РУП створив Українську народ­ну партію, 1904 р. була створена Українська демократична партія.

Радикальна партія утворилась наприкінці 1889 р. із лівих елементів народовців під впливом М. П. Драгоманова. На перший план ця партія висувала соціально-економічні цілі. Партія ставила також завдання забезпечення українському народу можливості повного користування результатами своєї праці і створення умов для вільного розвитку культури народу.