37. Культура як умова відродження нації в українській естетичній традиції кінця 19-початку 20 ст.

Українська культура кінця XIX — початку XX ст. розвивалася в складних історичних та соціальних умовах. Цей період насичений важливими подіями. Гострі політичні баталії у російському суспільстві, невдала російсько-японська війна, революція 1905—1907 pp. втягли українське громадянство у вир загальноросійського визвольного руху. Питання перебудови Російської імперії витіснили українські інтереси на другий план. У Галичині, Буковині, на Закарпатті початок XX ст. був позначений зростанням визвольних тенденцій, посиленням суспільного руху. У 1894 р. забороняють ввезення українських книжок з-за кордону. Через рік покладено край друкові навіть українських дитячих читанок. Українські вистави у театрах йшли лише за умови одночасної постановки російської п'єси. І все ж культура залишалась тією сферою, в рамках якої відбувався розвиток національної самосвідомості. Ця ідея вистраждана усім національним досвідом, що мала можливості виявити себе у політичному житті, Прогресивні педагогічні діячі всупереч політиці властей обстоюють право на навчання дітей у школах рідною мовою, створюють україномовні підручники. Організація фольклорних експедицій і широка публікація їх матеріалів дихала пафосом національного творення в усіх його розмаїтих виявах. Фольклорна хвиля, яка сприймалась поколінням зламу століть запорукою національного відродження, увібрала в себе всі напрямки художньої творчості. Популярними стали обробки народних пісень, в яких композитори зберігали лише фольклорний словесний текст, музику ж складали відповідно сучасному їм настрою. У літературі зв'язок з фольклором простежується на всіх рівнях — од відтворення особливостей народного світобачення, побудови творів за канонами народного мелосу до фольклорної символіки. Національна ідея впливала не лише на характер формотворчості у культурі на зламі XIX—XX ст., а й, передусім, — на змістовне навантаження художніх творів. Поширенню ідеї національного відродження серед широких громадянських кіл сприяв розвій українського театру. Українські театри і далі не мали державного статуту, існуючи на засадах приватних антреприз, артистичних товариств, аматорських гуртків, були мандрівними, гастролюючими трупами несталого складу. Це було певною перешкодою на шляху розвитку театрального мистецтва, але водночас у тодішніх політичних умовах мало важливе просвітницьке значення: український театр залишався майже єдиним інститутом, що пропагував національну свідомість та культуру. Цей період був також часом ознайомлення світової громадськості з кращими надбаннями української культури.