2 Гуцульська

Гуцульська — це єдина місцева порода коней, яку розводять на території України. Цю породу виведено українцями Східних Карпат, яких звали гуцулами. Перші письмові згадки про породу були датовані 1603 р.

Порода виведена схрещуванням гірських коней Буковини, Галичини й Угорщини з жеребцями норійського типу — гафлінгерами і пінцгауерами, а також з кіньми східного типу, в тому числі й арабською породою. На початку XX ст. у схрещуваннях використовували чистокровних верхових коней — англо-арабських, а пізніше й кабардинських коней.

Гуцульські коні схильні до швидкого відновлення вгодованості. Відрізняються плодючістю і довголіттям.

Використовують гуцульських коней досить інтенсивно під сідлом і в'юком, на транспортних та сільськогосподарських роботах. Вони добре пристосовані до роботи в тяжких гірських умовах. По гірських стежинах коні цієї породи з в'юком на спині вагою 100 і більше кілограмів проходять до 100 км за добу.

Два жеребці цієї породи по гірських карпатських дорогах в упряжці пройшли за півтори доби 180 км з перервою на ніч.

Основним методом племінної роботи з гуцульською породою коней є розведення "в собі". Для збереження породи, її типу та характерних селекційних ознак у західних областях країни (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька) проводять роботу по створенню нових племінних ферм.

У породі створені лінії Гургула, Змерлика, Горала, Гробі.

3 Орловська рисиста

Це перша заводська російська порода коней. Орловським рисакам належить важлива роль у поліпшенні масового конярства, і у зв'язку із цим вони займають одне з перших місць серед інших порід.

Орловська рисиста порода коней створена методом складного відтворювального схрещування, в основі якого лежало поєднання переваг верхових порід Сходу (арабська, ахал-текінська), чистокровної верхової з перевагами легкозапряжних порід Європи — датської, голландської, мекленбурзької та норкфолькської.

Виведення рисистої породи було спричинено попитом, який виник у середині XVIII ст. на великих, жвавих та витривалих коней, необхідних для швидкого пересування по безмежних просторах Росії.

Спочатку роботи проводились у підмосковному кінному заводі О. Г. Орлова, розміщеному в селі Остров. Завод був комплектований представниками кращих на той час порід — арабської, датської, голландської, мекленбурзької, чистокровної верхової та ін. На жаль, приведений жеребець Сметанка, який володів видатною риссю, загинув, не витримавши суворої російської зими. За один рік заводського використання від Сметанки одержали п'ять нащадків — чотири жеребчики і одну кобилку.

Ведення заводу в умовах Підмосков'я завдавало Орлову значних втрат. Стайневе утримання зніжувало молодняк, не давало змоги вирощувати коней, придатних для круглорічної роботи в умовах Росії.

У 1778 р. коней із Островського кінного заводу перевели в Хреновський кінний завод під Воронежем, де й була виведена орловська рисиста порода коней.

Від Полкана І і сірої голландської кобили народився в 1784 р. сірий Барс І, який і вважається родоначальником орловської рисистої породи коней. Надалі з метою поєднання у нащадків Барса І запряжних форм і нарядності арабських коней до нього підбирали кобил різного походження: арабо-датсько-голландського, арабо-мекленбурзького, виведених з Англії норкфольків та ін. Із синів Барса І основними плідниками породи, вірогідно незадовго після загибелі Сметанки, були Любезний І та Лебедь І.

Тренування коней велось у бігові риссю і випробування "короткими кінцями" на 200 саженів та на довгу дистанцію в 18—20 верст (при поїздках з підмосковного маєтку, розміщеного в селі Остров, до Москви). У матеріалах для історії російського кіннозаводства В. І. Коптєв повідомляє, що 200 саженів чимало коней пробігало за 30 секунд.

Перші сприяли добору за жвавістю, а другі — за витривалістю. В Хреновському кінному заводі практикувалося раннє парування та зажереблення кобил; заїздку проводили у віці 2—3 років, а не в 4—5, як було прийнято в інших заводах. Годівля та утримання були спрямовані на загартування тварин.

У 1811 р. після смерті О. Г. Орлова керуючим кінним заводом було призначено В. І. Шишкіна — кріпака і прибічника О. Г. Орлова, з кіннозаводською діяльністю якого він був добре знайомий. В. І. Шишкін як учень О. Г. Орлова не став сліпо копіювати методи роботи свого талановитого вчителя. Керуючи заводом до 1831 p., він мав свої правила, свої смаки і уподобання, свої погляди на методи заводської роботи. В. І. Шишкін ввів у кіннозаводство розведення за лініями і віковий підбір; вивів породу за межі заводу, використав повторне прилиття орловським рисакам крові голландських коней. Таким чином, в результаті 50-річної роботи була сформована легко-запряжна порода нарядного екстер'єру, з прекрасним рисистим алюром.

Прогресу жвавості та вдосконаленню орловської рисистої породи коней сприяло введення систематичних випробувань на Московському іподромі у 1834 р. Так, у 1836 р. дистанцію 3200 м у дрожках жеребець Бичок подолав за 5 хв 45 с. Ту ж дистанцію в качалці в 1869 р. Потєшний пройшов за 5 хв; у 1900 р. Пітомець — за 4 хв 46 с; у 1934 р. Улов — за 4 хв 20,6 с і в 1974 р. Піон — за 4 хв 13,5 с.

Із середини XIX ст. коні орловської породи набули широкої популярності не тільки в Росії, а й за кордоном. У 70— 80-ті роки минулого століття близько 4 тис. рисаків щорічно експортувалось до Західної Європи.

Цим заходом орловська порода була захищена від майже поголовного схрещування.

Нині найтиповіші представники орловської рисистої породи відмічаються своєрідною красою форм, однак серед них зустрічаються високоногі коні з недостатньо глибокими грудьми, сирістю суглобів. Трапляються також розкид передніх кінцівок і короткуватість бабок, у сірих коней часто зустрічаються меланосаркома та мокреці.

Коні орловської породи пізньоспілі. Хоча до 4—5-річно-го віку більшість з них закінчує свій ріст, максимальну жвавість показують лише у віці шести років і старше.

Найбільш поширена масть сіра (52%), гніда (22%), ворона (19%), рідше — руда і бура.