Kultura_posibnik (1)

Розділ 3. Історія культури княжої доби

власності не тільки на землю й угіддя, але й на рухоме майно: коней, знаряддя праці, різний інвентар.

Належна увага приділена у «Руській правді» і розробці статей кримінального права. Згідно з їх змістом, поняття «злочин» трактувалося як «образа», незалежно від того, чи це було спричиненням матеріальної шкоди, нанесенням тілесних пошкоджень чи завданням моральних збитків. Припускалося, що суб’єктом злочину могла бути всяка людина, крім холопа. За вчинки останнього ніс відповідальність його господар. Найбільш тяжкими злочинами вважалися пограбування та вбивство. Закон визначав різну відповідальність за будь-який замах на життя осіб, які знаходилися на різних сходинках суспільної ієрархії. Наприклад, за вбивство найбільш знатних людей призначалась подвійна вира1 (грошовий штраф) — 80 гривен, за основну масу вільних — 40 гривен, за сільського старосту — 12 гривен, а за смерда (селянина — общинника) і холопа — лише 5 гривен. Половина вири (20 гривен) виплачувалася за нанесення тяжких тілесних пошкоджень і вбивство невірної дружини. Що стосується кари за пограбування, то законом передбачалося вигнання злочинця з громади чи перетворення його в холопа, а майно провинника підлягало конфіскації.

У «Руській правді» були регламентовані й інші сфери взаємовідносин громадянина та держави. Такого глибокого і всебічного обґрунтування правових аспектів життя середньовічного суспільства Східна Європа ще не знала. Тому «Руська правда» стала найавторитетнішим юридичним твором європейського рівня, зразком правової культури. Пізніше цей оригінальний правовий документ став основою «Литовського Статуту», широко використовувався при підготовці кодексу законів Московської держави — «Уложения».

В ХІ—ХІІ століттях звичним місцем суду стає князівський двір, де майже щоденно відбувалися судові слухання. Князь чинив суд особисто або через своїх чиновників, яких він сам призначав. Суд відбувався гласно, у присутності представників місцевих общин (громад). Роль судді була пасивною, проте зацікавлені сторони діяли активно. Потерпілий сам вів «звід» судового процесу, процедура якого була детально викладена в «Руській правді». Він же виконував вирок. Справедливе рішення відшукувалось колективно, загальними зусил-

1Виру виплачував вбивця на користь князя (якщо йому вдалося уникнути кровної помсти). У випадку, коли вбивцю не вдалося установити, «дику» виру виплачувала вся громада, на території якої було знайдено тіло убитого.

101

Історія української культури

лями, тому суб’єктивізм судді при винесенні рішення зводився нанівець. Це свідчить про високий рівень судочинства у Київській державі. У країнах Західної Європи подібних аналогів процедури розгляду судових справ майже не існувало.

Князь також керував фінансами, турбувався про їх надходження в скарбницю та контролював державні витрати. У Київській Русі не існувало розмежування між державними прибутками і приватними надходженнями князя: у скарбницю поступали і державні кошти (воєнна добича, данина, мито), і прибутки від князівського господарства. Таке становище у галузі фінансів на той час розглядалося як цілком закономірне, тому що великий київський князь був господарем і спадкоємцем всієї держави, а вона була його власністю.

Високий рівень політичної, дипломатичної і фінансової культури, запровадження з кінця XІ ст. князівського землеволодіння, а з XІІ ст. і — великого індивідуального земельного володіння бояр, сприятливо вплинули на стан соціально-економічних відносин у державі. Прогрес у сфері економіки виявився перш за все у широкому розповсюдженні залізних знарядь праці; в переході від підсічно-вогневої і перелогової системи землеробства до трипільної сівозміни; у значному розвитку ремесла, торгівлі та в містобудівництві.

У Х ст. в багатьох слов’янських землях Європи селяни продовжували користуватися однозубими і багатозубими дерев’яними ралами із залізними наконечниками. У той же час у Київській Русі розпочинає використовуватися плуг, вперше про це згадується в «Повісті временних літ» від 981 р. Його продуктивність була вдвічі більшою, ніж у рала. Плуг з асиметричним лемешем не тільки «підрізав» шар землі, але й перегортав його, що підвищувало ефективність боротьби з бур’янами та шкідниками сільськогосподарських рослин. Оскільки плуг був дуже важким, орали ним тільки за допомогою двох пар волів або коней. Хліб жали серпами; коса-горбуша була не придатною для збирання врожаю (на відміну від більш пізньої «литовки»), тому що не різала, а підсікала рослини під час удару, що вело до значних втрат врожаю. Однак завдяки вдосконаленню знарядь праці та застосуванню більш прогресивних прийомів обробітку землі врожайність зернових досягала в середньому по Русі до 8 центнерів з гектара. Це було великим досягненням для того часу.

Зміни у сільськогосподарському виробництві позитивно вплинули на побут і стан духовної культури сільського населення Київської держави. У 1992 р. вченими Інституту археології Академії наук

102

Розділ 3. Історія культури княжої доби

України були проведені масштабні розкопки поблизу с. Автуничів, що на Чернігівщині. В результаті досліджень було знайдено артефакти, які перевернули погляди багатьох археологів на життя селян часів Київської Русі. До цього часу в Україні проводилися в основному розкопки городищ і курганів, а висновки про життя сільського населення робилися на підставі фольклору і літописів.

Знахідки, виявлені під час цих розкопок, свідчать, що селяни чернігівської «глибинки» жили заможно, не гірше, ніж городяни, вони мали добротні будівлі, займалися не лише землеробством, скотарством, мисливством і бортництвом, як вважалося досі, але й залізоробним і ковальським ремеслами, гончарством, дігтярним і смолокурним промислами, мали зв’язки з іншими землями Русі. Так, на території поселення, площею понад два гектари, знайдено уламки амфор з Причорномор’я, жорна, зроблені з волинського туфу та овруцького шиферу, близько 150 срібних речей, багато жіночих прикрас, виготовлених із заліза, скла, бурштину та коштовних металів, виявлено горни для випалювання глиняного посуду. Експедиції пощастило знайти декілька писал та скалок горщиків з фрагментами підписів гончарів, що розвіює тезу про культурну обмеженість селян і їх суцільну безграмотність.

Результати розкопок дають відповідь ще на одне важливе питання, що цікавить не тільки вчених, але й кожного громадянина сучасної України: «Завдяки чому Київська Русь так швидко досягла високого рівня розвитку?». Сьогодні стає все більш зрозумілим — це відбулося не без допомоги середньовічного села, його високого матеріального і духовного потенціалу.

Вирощуванням продуктів харчування займалися не тільки селяни, але й городяни. Багато з них мали городи, тримали птицю й худобу і поряд з цим займалися ремеслом і торгівлею. Під час торгівлі використовувалися як іноземні монети, так і київські. Спробу чеканити власну монету робили Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Їх «злотники» дорівнювали арабському динару і складали 1/96 частину гривни (1 «злотник» важив 4,266 г. срібла). Однак, з причин того, що на Русі не було родовищ золота й срібла, налагодити чеканку своєї монети їм не вдалося. Як правило, під час грошових операцій розраховувалися шкурками куниць. Так виникла назва еквівалента гривни — «гривна-кун». Згодом її стали прирівнювати 48 «злотникам».

З другої половини ХІІІ ст. появився злиток срібла вдвічі менший за грошову гривну — рубль, який у ХV ст. остаточно витіснив гривну.

103

Історія української культури

З ХVІ ст. гривна стає грошово-розрахунковою одиницею, що дорівнювала 10 копійкам. Звідси і бере походження назва розмінної монети вартістю 10 копійок — гривеник.

Третьою реформою, яку провів великий князь київський Володимир Святославович, була новація у сфері релігійних вірувань. Її суть полягає, як відомо, у прийнятті Київською Руссю християнства. Це була, мабуть, найбільш складна і болісна реформа. Тому навколо неї і сьогодні продовжують точитися гострі дискусії щодо її доцільності і тих методів, якими вона реалізовувалася. Проте безперечним є одне: запровадження християнства в Київській державі позитивно вплинуло на прилучення її населення до матеріальних і духовних цінностей античності, Римської імперії, Візантії, Західної Європи в цілому.

Слід мати на увазі, що процес християнізації Русі відбувався специфічно, на нього суттєво впливали особливості світогляду її населення і традиції тогочасного суспільства.

По-перше, християнська релігія прийшла до Київської держави уже усталеною, майже з тисячолітнім досвідом впливу на формування світогляду віруючих. Це, з одного боку, сприяло більш швидкому утвердженню нової релігії, однак з іншого — зустрічало тривалий опір широких мас язичників, які дотримувалися віри своїх предків. Тому християнство нерідко насаджувалося верхівкою держави жорсткими методами, що загострювало ситуацію в суспільстві.

По-друге, сама княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто відхилялася від обраного релігійного курсу, підтримувала давні слов’янські традиції. Звідси — взаємодія християнства та язичництва, характерна для давньоруської культури майже протягом усього періоду її існування. Як наслідок, поступово склався світоглядний синкретизм, певною мірою відбулося злиття язичництва та християнства. Наприклад, Великдень став головним християнським святом наших предків доби Київської Русі (залишається він таким святом для християн і сьогодні). Однак це свято увібрало в себе і дохристиянські обряди, що безпосередньо пов’язувалися з воскресінням природи, хліборобським господарюванням, поминанням померлих, величанням і віншуванням живих. Це було свято радості й веселощів, що об’єднувало кожну родину, весь рід, плем’я спільним торжеством, налаштовувало їх на творення доброго, справедливого та усунення із життя його вад.

Подібна ситуація виникла і з Зеленими святами, або П’ятидесятницею (присвяченою сходженню Святого Духа на апостолів на почат-

104

Розділ 3. Історія культури княжої доби

ку Христової церкви) — Святою Трійцею1 — восьмою неділею після Пасхи. Ці християнські свята так і зберегли свою язичницьку назву — «Зелені», тому що під час підготовки до них праукраїнці заквітчували свої хати та господарські будівлі.

Продовжувало користуватися широкою популярністю язичницьке свято Купала. За своєю суттю — це хліборобське свято, яке справлялося на початку жнив. Наші предки вважали, що «сонце у цей час у воді купається», отже вода очищається завдяки силам вогневого характеру. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них, щоб самим очиститися.

Невід’ємним від господарської діяльності було і свято Петра та Павла (29 червня за старим календарем). Відомо, що населення Київської Русі розглядало себе ратаями. Згідно з тогочасним світоглядом, головна роль у цій справі належала святому Петру. Він «зажинав» жито, був сторожем поля, сприяв врожаю і медовому збору, а також орав поле на озимину. Тому день святого Петра вважався великим святом: всі хати прикрашалися, мешканці одягалися у святкове, а повернувшись з церкви, розговлялися. В цей день завжди проводилися «ярмарки на дівчат».

Хліборобські звичаї та обряди християн групувалися також навколо трьох свят: Іллі, Маковея та Спаса. В уявленнях віруючих ці покровителі жнив після запровадження християнства на Русі перебрали на себе ролі Велеса, Перуна та Дажбога і мали значний вплив на достигання врожаю, що теж є свідченням синтезу народної традиції та елементів християнства у світогляді населення Київської Русі.

По-третє, київська влада розуміла, що для підтримання єдності величезної централізованої держави була потрібна розвинена суспільна мораль, в основі якої б знаходились почуття честі, відданості, самопожертви, висока патріотична свідомість. Формування такої моралі київські князі теж пов’язували з новою релігію та належним рівнем розвитку словесності — жанрів, які б оспівували любов до

1Трійця — 1. Догмат про існування єдиного Бога в трьох іпостасях, сформульований на церковному соборі у 381 р. в Константинополі (2-й вселенський собор). Деякі дослідники вважають, що уявлення про божественну Трійцю склалися ще в глибоку давнину і були відображенням існування моногамної сім’ї. Інші відносять час виникнення таких уявлень до періоду переходу від політеїзму до монотеїзму. Уявлення про триєдність бога існували також в релігіях Стародавнього Єгипту (Осіріс, Ісіда, Гор), Стародавній Індії (Брахма, Вішну, Шива) та інших країн. 2. Християнське свято, яке відзначають у православ’ї. Воно належить до дванадесятих і відзначається на 50-й день після Великодня, звідси інша його назва — П’ятидесятниця.

105

Історія української культури

рідної землі. Але всього цього не могла дати моралі русичів перекладна візантійська і болгарська література, що виникла за інших політичних обставин і на іншому етнічному та історичному ґрунті. Була необхідна своя, вітчизняна література. Актуальність і своєчасність розв’язання цього завдання добре розуміли і київські книжники1. Саме їм довелося вирішувати цю проблему, створювати відповідні літературні форми, спираючись на народну історичну свідомість, на фольклор, що був і залишався переважно язичницьким, і мав лише деякі вкраплення християнських мотивів. Усе це суттєво вплинуло на формування такої риси давньоруської літератури, як потяг до філософського осмислення практичних питань повсякденного життя, осягнення ролі у ньому релігії і мистецтва, творчої праці, усвідомлення основних постулатів земного призначення людини.

Нашим предкам були глибоко байдужі і чужі пристрасно містичні поривання візантійських мислителів. Тому в староруській церковній літературі став переважати конкретний, практичний інтерес до релігійної філософської проблематики, до питань історії русичів та їх житейської моралі, до апокрифів2, які містили відображення елементів народної мудрості, мужності і майже казковості. Цей нерозривний зв’язок з рідною землею, життям народу, його мораллю та релігією і надалі буде залишатися характерною рисою вітчизняної філософії і культури. Мабуть, саме цими обставинами і пояснюється той факт, що після запровадження християнства державні і релігійні діячі Київської Русі стали домагатися у Візантії введення у релігійне життя своєї держави окремих елементів самостійності: незалежного від Константинополя обрання митрополитів, встановлення і відзначення своїх релігійних свят, проведення церковних богослужінь старослов’янською мовою. Певною мірою їм це вдалося зробити. Так, вперше, за підтримки Ярослава Мудрого, було обрано київським митрополитом, без погодження з Константинополем, русича Іларіона; проголошено першими національними святими князів Бориса і Гліба, підступно вбитих своїм молодшим братом. Пам’ять їх щорічно вшановувалася 24 липня. Цей день вважався на Русі великим святом.

1 Книжники — автори перекладних та оригінальних творів, що готувалися в Київській Русі.

2Апокрифи (від грец. apokryphos — таємний, секретний) — релігійні твори, не визнані церквою канонічними. Частина з них була заборонена, окремі дозволені для читання (але не для богослужіння). Перший список заборонених апокрифів складено в Римській імперії ще в V ст.

106

Розділ 3. Історія культури княжої доби

В ХІ ст. у Київській державі з’явилося нове християнське свято на честь святого Георгія. Відомо, що князь Ярослав Мудрий при хрещенні отримав ім’я Георгія. Сприймаючи це ім’я як покровителя сільськогосподарських робіт, князь наказав «по всей Руси творить праздник Св. Георгия месяца листопада 26 день». Такого осіннього свята в календарі грецької церкви не існувало, на Русі воно отримало популярність як свято покровителя сільськогосподарських робіт, землеробів та хліборобів.

Отже, християнство, зустрівшись у Київській державі з новими історичними умовами, істотно змінювалося порівняно з візантійським варіантом. Спочатку воно сприймалося у мирському середовищі крізь призму зовнішньої обрядовості, яка була характерна і для традиційного світогляду язичницького населення Київської Русі, більше того, християнство постійно коригувалося відповідно до принципів цього світогляду. Пізніше, з утвердженням християнства, становленням церковно-монастирської організації та оформленням Київської митрополії, у Київську державу приходять норми візантійського церковного законодавства, але й вони значно змінювалися під впливом княжого права.

Такий стан справ у духовно — релігійному житті Київської Русі визначальною мірою відобразився й на інших складових її культури: вона інтернаціоналізувалася на ґрунті і в межах власної традиції та під суттєвим впливом християнства, яке поступово проникало в усі сфери суспільного життя, наповнювало його. Церкви, собори і монастирі перетворювалися на головні осередки громадського й освітнього життя. При них засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Вище духівництво було безпосереднім творцем політики держави: єпископи брали участь у радах князів (князі залучали їх до обговорення важливих питань внутрішньої і зовнішньої політики), митрополити часто керували київським віче1 і мали більший вплив на його рішення, ніж деякі слабосильні князі другої половини ХІІ ст. Відповідно до зростання ролі духівництва, зростала і кількість єпархій в державі. На 1240 рік їх було вже 16. Бурхливо розвивалося будівництво церковних споруд, особливо уславився в цій справі Ярослав Мудрий. За часів його князювання Київ ряснів більш як 400 церквами. А всього

1Віче — у Київській Русі: зібрання городян для вирішення громадських справ, а також місце такого зібрання.

107

Історія української культури

з Х ст. до 40-х років ХІІІ ст. на Русі було зведено майже 10 тис. великих і малих церков.

Перші церкви на Русі будували з дерева1. Кам’яні собори були рідкістю, їх зводили відповідно до візантійського канону2.

Першою сакральною спорудою Києва був храм, присвячений Богоматері (кінець X ст.). На його будівництво Володимир Великий віддавав десяту частину своїх коштів. Приклад великого князя наслідували і городяни, звідси й назва храму — Десятинний. Храм увінчували двадцять п’ять бань3. Така їх кількість пояснювалась необхідністю освітлювати величезні хороми церкви. Згодом багатокупольність церков, якої не знала візантійська архітектура, стане характерною рисою давньоруської архітектури. Церква належала до хрещатокупольних храмів. Цей архітектурний принцип зведення культових споруд був запозичений у Візантії і означав перекриття внутрішнього простору церкви зводами у формі хреста, над яким підносився величез-

1До кінця Х ст. Київська Русь не знала монументальних споруд, але тут склалися багаті традиції дерев’яного будівництва, які потім успішно реалізовувалися під час спорудження кам’яних будівель. Після прийняття християнства основним типом кам’яних споруд стали церкви. Принципи їх побудови були запозичені не тільки у візантійських, а й у малоазійських зодчих. Найбільш поширеним типом церков було поєднання базиліки з центральною будовою. Найчастіше церква мала три коридори, які завершувалися вівтарними апсидами (напівкруглими або багатокутними частинами будівлі, що мала своє перекриття). Іноді великі церкви мали п’ять апсид. Існували також малі одноапсидні церкви і круглі споруди — ротонди.

2Візантійський канон — система стилістичних та іконографічних норм, що панували у візантійському мистецтві зведення релігійних споруд. Згідно з ним, храм повинен бути продовгуватим, як корабель, повернутим на схід (у напряму Єрусалиму, де очікувалось Друге пришестя Христа) і мати у східній частині приміщення для вівтаря. У вівтарі повинен знаходитися престол. Вважалося, що храми краще зводити на відкритих і високих місцях. Пізніше з північного боку вівтаря стали облаштовувати жертовник, також з престолом, але менших розмірів. Приміщення з південного боку слугувало для збереження богослужбових посудин і вбрання. У церковній архітектурі Візантії нерозривно поєднані витончена декоративність, прагнення до розкішної видовищності та глибока релігійність. У результаті візантійці створили художню систему, в якій панують чіткі норми і канони, а краса матеріального світу розглядається лише як віддзеркалення неземної, божественної краси. Ці особливості візантійського мистецтва яскраво проявилися в архітектурі та дизайні і отримали назву «візантійського стилю», який успадкував багато рис з античного стилю та східної архітектури. Основними фігурами візантійського стилю прийнято вважати кулясті та циліндричні творіння. Характерним для цього стилю також є використання фресок і мозаїки, трохи пізніше для декору стали використовуватися мармурові плити різних кольорів та відтінків. Однак найбільш примітним елементом візантійського стилю є обробка стін і дверей скульптурною різьбою та використання мозаїки із кольорового скла для вітражів.

3Баня — гранчаста або кругла в плані форма даху над куполом чи барабаном храмової споруди

зрізними профілями (півсферичним, шоломчастим чи цибулястим); іноді — те саме, що й купол.

108

Розділ 3. Історія культури княжої доби

ний небозвід, що підтримувався арками, опертими на чотири масивні центральні стовпи. Зі сходу храм мав напівкруглі виступи-вівтарі1, із західної сторони підносилися дві башти, які в єдності з багатокупольним завершенням надавали Десятинній церкві особливої краси, привабливості, урочистості. Сприяв цьому і рельєф місцевості, на якій була споруджена церква, — Старокиївська гора. Храм височів над дерев’яними кварталами міста, а його бані добре проглядалися не тільки з Подолу, але й із Задніпров’я. Усі ці чинники мали значний психологічний вплив на формування релігійної свідомості новонавернених християн, підкреслювали значущість і державний характер нової релігії.

Десятинна церква стала останнім оплотом героїчних захисників Києва та його мешканців від монголо-татарської навали в грудневі дні 1240 р. Літописець повідомляє, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах церкви, обвалилося її склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від загарбників. Після цієї трагедії вояки Батия ущент зруйнували храм за допомогою стінобитних машин.

В ХІ ст. були побудовані Софійські собори у Києві, Новгороді й Полоцьку, Спасо-Преображенський собор у Чернігові (за своїм стилем цей храм вважається найбільш «візантійським» собором Київської Русі) та Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Композиція цих культових споруд відзначається грандіозним масштабом, яскраво вираженою пірамідальністю, видовищністю та прагненням до витонченої декоративності, що були своєрідними ознаками зодчества епохи Ярослава Мудрого. Сформовані під час зведення цих споруд, принципи архітектури вдосконалювалися в процесі будівництва інших храмів Русі. Перлиною архітектури давньоруських часів безперечно став Софійський собор у Києві, закладений Ярославом Мудрим у 1037 р. і споруджений у 1054 р., в рік смерті свого засновника. Оригінальність його архітектури полягає не тільки у застосуванні нових мистецьких прийомів і форм, але і в не традиційному використанні вже існуючих рішень.

Собор замислювався як головний храм держави, осередок її духовного життя. Його спорудження також мало на меті реалізацію культурної паралелі найбільшому храму східного християнства — Софії Константинопольській, що повинно було утвердити у сус-

1Вівтар (від лат. altaria — високий) — головна, східна частина християнського храму (у православній церкві відокремлена від загального приміщення іконостасом).

109

Історія української культури

пільній свідомості віруючих ідею наступності Києва (після Візантії) як центра християнської віри. Поняття «Софія» на той час сприймалося як символ християнського вчення і як шлях прилучення до мудрості цього вчення. Тому для новонавернених християнських народів Софійські храми в образній формі знаменували перемогу християнства над язичництвом, а для їх правителів ставали художнім втіленням значно ширших ідей — не лише релігійних, але й політичних, державних. Глибоко зацікавленим у побудові саме таких храмів було і візантійське духовенство, яке розглядало впровадження християнської релігії серед язичників справою своїх рук, а тому Софійські собори ним трактувалися як головні вогнища пропаганди нової релігії.

Софійський собор — величезна п’ятинефна хрещатокупольна споруда з 13 банями, завширшки 55 і завдовжки 37 м, оточена з трьох боків (північного, західного та південного) двома рядами галерей. Урочистість і святковість його архітектури зовні підкреслюється системою різноманітних елементів — від аркад1 відкритих галерей до високої центральної бані, яка вінчає пірамідальну композицію храму. В інтер’єрі вирішення цього завдання досягається об’ємнопросторовими прийомами. Напівзатемнені бокові анфілади2 першого ярусу храму також посилюють урочистість його атмосфери, вони немов би переростають у високі двоповерхові аркади центральної частини собору, над якими розкривається підкупольний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана3.

В архітектурно-художньому ансамблі Софійського собору особливу роль відіграє його внутрішнє оздоблення. Розмаїтість чудових мозаїк4 та фресок5, що вкривають стіни, арки, стелі, стовпи, відкоси віконних пройм, вражає красою, багатством оздоблення, дивними образами на релігійні та світські теми. Дивують також техніка виконання мозаїчних робіт і тональність мозаїк. Фахівці нараховують

1 Аркада (фр. arcade) — ряд однакових арок, що спираються на колони чи стовпи.

2Анфілада (від фр. enfilade — нанизувати) — ряд кімнат, які сполучуються між собою дверними проймами, що розташовані по одній осі.

3 Барабан — частина будівлі храму, яка підтримує купол.

4Мозаїка (фр. mosaique) — 1.Зображення чи узор, виконаний із кольорових камінців, смальти, керамічних плиток тощо. 2.Різновид монументального живопису, який використовується переважно для оздоблення будівель, зародився в античну епоху.

5Фреска (від іт. fresco — свіжий, сирий) — 1. Живопис, заснований на використанні водяних фарб, що наносяться на сиру штукатурку. 2. Витвір, виконаний за такою технікою.

110