Kultura_posibnik (1)

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

Слід мати на увазі, що міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє особливе соціальне підґрунтя, оскільки вони формувалися в конкретних історичних умовах. Саме цим обумовлюється специфіка міфології стародавніх слов’ян. Відомо, що грецька міфологія формувалася в умовах рабовласницького ладу, тому її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від земних справ, потреб і настроїв народу. Це були аристократичні боги. Східні слов’яни, навпаки, не знали рабства у такій формі, як це було в країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність, що відбилося на змісті їх суспільної свідомості. Як результат, персонажі слов’янської міфології були різними за своїми уподобаннями, але простими, людяними, земними і доступними.

У грецькій міфології лише Прометей пішов до людей, щоб дати їм благо. Але то був не бог, а титан, який викрав у богів з Олімпу вогонь і передав його людям. На цей вчинок Прометея Олімп відреагував дуже жорстоко. За наказом Зевса Прометея прикували до скелі і в такий спосіб прирекли на постійні страждання: щоденно до нього прилітав орел, довбав його груди і розкльовував печінку, яка за ніч знову відростала. Звільнив Прометея і вбив орла Геракл1. У слов’янській міфології, навпаки, кожний бог ішов до людей і намагався допомогти їм. Так, Сварог — бог Сонця, на час своєї відсутності на небі передавав світло своєму синові Дажбогу і спускався на землю, щоб навчити людей користуватися плугом, жорном, вогнем, пекти хліб та ковалювати. Він особисто викував шлюбну обручку, запровадив шлюбний обряд, згодом піклувався про ліси, поля, засівав їх квітами і зіллям. Подібну місію, згідно з міфами стародавніх слов’ян, виконувало багато богів: Дажбог, Велес, Мокоша, Лада, Овсень, Ярило, Купайло, Жицень та ін. При цьому всі вони були рівні між собою і мали добрі стосунки з людьми та верховними богами.

При всій різноплановості змісту міфології східних слов’ян їй були притаманні такі характерні риси:

по-перше, вона була всеохоплюючою і представляла собою не окрему систему уявлень про світ (як це має місце в фантазії чи релігії), а втілювалась у всіх сферах їхнього життя, навіть у побуті — в обрядах, ритуалах, культах, землеробському календарі, збе-

1Геракл (Геркулес) — герой грецької міфології, син Зевса та смертної жінки Алкмени, який володів винятковою силою. Крім звільнення Прометея, він здійснив безліч подвигів; найбільш відомий цикл сказань про дванадцять подвигів Геракла, перемогу над Антеєм і т.д.

91

Історія української культури

рігалась у демонології (визнання домових, відьом, лісовиків тощо), фольклорі;

по-друге, міфи предків українців були надзвичайно природними, пов’язаними з хліборобським або пастушим побутом. У них обожнювалася природа. Їх персонажі — це переважно батько-господар, матигосподиня, їхні сини і дочки, їхня худоба та лани. Навіть у найбільш архаїчних колядках і щедрівках можна зустріти звеличення не якоїсь конкретної родини людей, а швидше — відгомін прославлення небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, зірок, дрібного дощу

іт. ін. Люди жили у повній гармонії з природою, а тому боги та інші міфічні істоти були для них природними й рідними чого не можна сказати про візантійські міфи, які були чужими й незрозумілими стародавнім українцям. Ось чому наші далекі предки намагалися зберегти свою рідну віру й традиції;

по-третє, стародавні слов’яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують пращури, особливо, під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам’ять померлих. Згодом ці традиції стали тим культурним полем, на ґрунті якого поширювалося християнство в Київській Русі;

по-четверте, характерною рисою, що пронизує міфологію східних слов’ян, була ідея протиставлення сил добра і зла, світлого і темного. Особливо яскравими постають світлоносні і сонцеликі сили. Весь Всесвіт у міфах слов’ян одухотворений вогнесвітлом, духом краси, гармонії і розуму, сином красної любові — Лади, великим Ладом, Білим добрим богом, витязем, другом людини, котрий протистоїть у боротьбі з Чорнобогом. Все на землі, на їх погляд, було оживлене духами, які допомагали або доброму, або злому началу. Тому наші предки приносили жертви різним духам, що могли нести зло, аби задобрити їх, відвернути від себе небажані випадки та явища. Навіть після прийняття християнства, як і тисячі років до його запровадження, предки українців завжди були ладні діяти за принципом: «Бога люби, але

ічорта не гніви»;

по-п’яте, східнослов’янська міфологія зберігає в собі величезний потенціал художньо-синкретичного мислення, наповнення всього сущого живим духом поезії та здивування перед світом (не страх, а зачарування красою і силою явищ природи). Звідси випливає великий інтерес до народної пісні, поезії, звичаїв і вірувань. Саме за допомогою міфології стародавнє слов’янство пізнавало себе як спільноту

92

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

і в той же час шукало оптимальні шляхи прилучення до старовинних культурних традицій інших народів. У цій славній минувшині проглядалося сподівання на майбутнє. А тому будь-яке звернення до глибинних народних джерел мудрості, творчості і краси у житті стародавніх слов’ян не є простим виявом етнографізму. У кожному живому паросткові містерійного духу наших далеких предків слід вбачати знаменну символіку життєстійкості східних слов’ян;

по-шосте, важливою рисою міфів та вірувань східних слов’ян була їх життєрадісність та оптимізм, про що переконливо йдеться у «Велесовій книзі». Представлена у ній характерологія стародавнього українського населення показує, що його світогляд був пронизаний духом віри, любові і надії, а вінцем цього духу була свобода. «А йдемо куди — знаємо: по землі на гори і в луку моря… Правда така, — продовжує автор книги, — що ми Дажбожі внуки ко уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино»;

по-сьоме, в багатій і яскравій палітрі міфологічної та раннє релігійної спадщини східних слов’ян є ще одна помітна особливість, що ріднить її з міфами та первісними віруваннями інших народів, і в той же час суттєво відрізняє її від них, споконвічно утримує в собі етнічну неповторну виразність — це метафоричність. У ній присутнє іномовне, дивовижна гра уяви, поетичність і філософічність взаємообумовленостей та переходів. У давньослов’янських міфологічних творах виявляє себе справжній поетичний геній. В них переплітаються між собою земне і надреальне, неземне. «З символічним поклонінням предметам фізичного світу, — писав М. Костомаров, — пов’язаний був у слов’ян догмат перетворення; в піснях слов’янських народів дуже багато історій про перетворення; напевно, предки наші вірили, що душа покійника й навіть жива людина з тілом може перейти в дерево чи птаха, чи якусь іншу істоту». Перетворений у наївній символіці світ, став високою поезією, з якої українські митці — композитори, поети, письменники, піснярі — з давніх часів брали і сьогодні продовжують брати сюжети і своє натхнення («Утоплена», «Тополя» Т. Шевченка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського та ін.).

Отже, релігійні вірування і міфологія стародавніх слов’ян, як припускають вчені, були своєрідною і неповторною світоглядною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації Київської Русі. До наших днів дійшли лише окремі міфологічні тексти. Спроба відтво-

93

Історія української культури

рити цілісну систему старослов’янської міфології можлива лише шляхом її реконструкції на основі вторинних джерел. Тому питання про витоки та джерела української культури є складним і дискусійним. Однак беззаперечним залишається той факт, що сама ця культура була глибокою і синтезованою за змістом та унікальною за формою. Її знання — суттєвий чинник осмислення минулого українського народу та формування його сучасної духовності. Серцевиною культури стародавніх слов’ян, як і культури будь-якого народу, є світогляд. Уяву про нього дають їхні релігійні вірування та міфологія. Тому їх вивчення має бути глибоким, системним, зацікавленим.

Контрольні запитання і завдання

1.Які Ви знаєте фундаментальні ознаки первісної культури?

2.Розкрийте основні етапи розвитку східнослов’янської культури.

3.Назвіть ареал розповсюдження Трипільської культури.

4.У чому полягає суть автохтонної концепції походження східних слов’ян?

5.Охарактеризуйте культуру кочових народів, які мешкали у степовій зоні сучасної України.

6.Що Вам відомо про античну колонізацію Північного Причорномор’я?

7.Розкрийте зміст Черняхівської культури.

8.Назвіть особливості релігійних вірувань східних слов’ян.

9.Проаналізуйте зміст поняття «анімізм».

10.Що таке тотемізм?

11.Чим відрізняється фетишизм від тотемізму?

12.Що таке землеробські культи?

13.Розкрийте зміст пантеону язичницьких богів Київської Русі.

14.Проаналізуйте специфіку міфологічних поглядів східних слов’ян.

94

Розділ 3 Історія культури княжої доби

У минулому є неминуще, вічне, святе, що зберігаємо як дар нащадкам.

О. Довженко

Культура Київської Русі — яскраве й унікальне явище світової середньовічної культури. Хронологічно вона охоплює ІХ — середину ХІІІ ст. Понад одинадцять століть тому на величезних теренах Східної Європи в процесі поступового соціально-економічно- го розвитку виникла перша держава східних слов’ян. Стародавні книжники дали їй назву «Русь» або Руської землі, а сучасні історики називають Київською, або Давньою1, Руссю. Протягом трьох століть східнослов’янські землі, за влучним висловом дослідників, «утягувалися» в орбіту києво-руської культури і досягли її вершин. Русичі, численність яких складала 5—6 млн , народжували мудре й прекрасне, творили велике і вічне, а тому по праву пишалися своїми здобутками. Їх землеробство і скотарство, ремесла й промисли були високо продуктивними, а енергійні й багаті руські купці здобули славу майже в усьому світі. Значних успіхів досягла політична, правова, моральна й військова культура, освіта, література, містобудівництво, фольклор, епос. Це була одна з найбільших, найрозвинутіших і наймогутніших держав пізнього середньовіччя.

Вчені часто поділяють політичну історію Київської Русі на три періоди, що має суттєве значення для розуміння змісту матеріальних і духовних процесів, що відбувалися у державі, та динаміки києворуської культури. Перший період — це етап швидкого «збирання сил», зростання держави, який охопив майже 100 років — з 882 р., коли престол у Києві посів Олег, до 972 р. — часу загибелі Святослава. За їх князювання утворилося величезне господарське, політичне і військове об’єднання племен з різнобарвною культурою.

1Однак ототожнювати поняття «Давня Русь» і «Київська Русь», мабуть, буде не зовсім коректно, адже в епоху середньовіччя крім Русі Київської ще існували Русь Біла і Русь Червона (Підкарпатська).

95

Історія української культури

Другий період — це доба правління Володимира Великого (980— 1015) та Ярослава Мудрого (1019—1054), що характеризувалася досягненням державою вершин економічної, військової і політичної могутності та стабільності культурного розвитку.

Третій, останній, період позначився чварами між князями, які не вщухали, економічною і культурною стагнацією, постійними нападами кочових племен. Більшість істориків називають початком занепаду Київської Русі період після князювання Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).

Зруйнування Києва монголо-татарськими військами у 1240 р. позначило кінець київської доби в історії культури України, проте Русь вижила, піднялась з руїн і відновила свою економіку, матеріальну і духовну культуру. Першим зуміло це зробити Галицько-Волинське князівство, яке вистояло у боротьбі з зовнішніми ворогами, продовжило традиції Київської Русі і стало її спадкоємницею.

3.1. Історія культури Київської Русі

Вирішальне значення в культурному розвитку Київської держави відіграли далекоглядні реформи Володимира Великого, а саме, запровадження християнства (988—989) та проведення адміністративної і військової реформ, які були продовжені і розвинені його сином Ярославом Мудрим.

В результаті цих реформ Київська держава стала єдиною і могутньою, як ніколи. Вона набула великого міжнародного авторитету і широких міждержавних зв’язків. З її можновладцями прагнули ріднитися представники королівських династій Європи і навіть могутні візантійські василевси1. У часи правління Володимира і Ярослава Русь могла диктувати свої умови навіть Візантії, державі, звідки до Києва прийшло християнство. Тому процес запровадження християнства і запозичення у Візантії та інших країн певних елементів культури, досвіду державного будівництва відбувався не механістично,

1Василевс, басилевс (від грец. basileus — глава племені чи союзу племен) — монарх зі спадковою владою у Стародавній Греції, а також титул візантійських імператорів (вимовлявся як «василевс»). Басилевсами йменувалися також царі Скіфії і Боспорської держави та деяких сусідніх країн.

96

Розділ 3. Історія культури княжої доби

він постійно переосмислювався в контексті реальностей Київської держави, творчо перероблявся, набуваючи нового змісту й забарвлення. Так, суттю військової реформи стала ліквідація племінних збройних формувань і створення загальнодержавної системи оборони. Володимиром Великим на європейський зразок була побудована величезна за розмахом (майже на 1000 км), складна і розгалужена система фортець, укріплених міст, валів і ровів, що мала захищати Русь від печенігів. Позитивні наслідки цього нововведення не заставили довго чекати. Хреститель Русі також створив феодальну організацію війська, особливістю якої стало наділення землею за військову службу. В результаті військо стало опорою великого князя, а племінна і варязька еліти, котрі часто виявляли незадоволення діями центральної влади, прагнули відокремитися від Києва, були потіснені.

Згідно з адміністративною реформою, були ліквідовані племінні князівства і створені землі — уділи, керувати якими призначалися сини великого князя, його довірені особи — посадники або наближені до князя бояри. Нова місцева влада, у свою чергу, створювала свій апарат управління, безпосередньо підпорядкувалася великому князю і виконувала його волю. Як наслідок, родоплемінний поділ суспільства поступився місцем територіальному. Київська Русь стала централізованою, згуртованою державою, а її дружинна форма правління перетворилася на монархічну.

Всі ці зміни в державі суттєво і безпосередньо вплинули на зростання економічної, політичної, правової і військової культури в суспільстві.

Головними державними функціями великих князів київських у ІХ — ХІІ століттях було продовження будівництва й удосконалення системи оборони Русі та керівництво збройними формуваннями під час бойових дій, встановлення та підтримання дипломатичних відносин з іншими державами, комплектування державного апарату, створення законодавчої та судової системи, реформування соціаль- но-економічних відносин в державі.

Військова діяльність великокняжої влади мала ряд напрямів: по-перше, укріплення міцності збройних формувань; по-друге, захист держави від зовнішніх ворогів, зокрема, від нападів кочовиків, не допущення порушень її кордонів; по-третє, обкладання даниною підкорених племен; по-четверте, спричинення політичного тиску на непокірливих сусідів; по-п’яте; розширення території Русі; по-шосте, охорона внутрішнього порядку в державі, придушення виступів підданих тощо.

97

Історія української культури

Яскравим проявом воєнної культури київських князів є блискучі перемоги, отримані ними в численних конфліктах і битвах. Ці воєнні успіхи значною мірою стали результатом вмілого керівництва військовими формуваннями, аналітичного та інтуїтивного полководчого хисту князів. Особливо вирізнявся у цьому плані князь Святослав (964—972), якого М. Грушевський назвав «першим запорожцем на київському престолі». Літописці про нього писали, що він був сміливий і легкий, умів збирати і згуртовувати навколо себе хоробрих воїнів, ходив як леопард і багато воював. Кордони Київської держави за часів його князювання сягали Волги, Каспійського моря, Кавказу та стін Візантійської імперії. Коли князь йшов війною на якусь державу, то сповіщав наперед: «Іду на Ви». Ця крилата фраза стала прикладом коректності державного діяча, високого рівня його духовності навіть при здійсненні такої жорстокої справи, якою є війна. На жаль, історія так і не навчила подібній коректності багатьох правителів.

Дипломатія давньоруських князів була однією з пріоритетних функцій їхньої діяльності і підпорядковувалася зовнішньополітичним завданням держави, а тому тексти угод з державами зберігалися у княжому архіві в Києві. При цьому київські дипломати використовували, з одного боку, традиції східнослов’янських племен, а з іншого — міжнародний досвід. Особливо розширилися і стали міцними міжнародні зв’язки Київської Русі після її хрещення. В цей час Київ установив дипломатичні контакти з багатьма країнами Південної, Середньої і Північної Європи і як рівний та повноправний член християнської спільноти відстоював свої державні інтереси. Зразком умілої дипломатії була, як відомо, діяльність Ярослава Мудрого. Протягом майже всього його князювання в Києві русько-візантійські відносини були дружніми й плідними. Тоді ж пожвавилися дипломатичні контакти між Київською Руссю та Германською імперією. Декілька разів з 1030 до 1043 рр. держави обмінювалися посольствами.

Дипломатичні взаємини між Київською державою та європейськими країнами знаходили підкріплення в частих династичних шлюбах великокнязівських родин з представниками панівних династій інших держав. На підставі літописних джерел науковці засвідчують існування 200 шлюбів, що укладалися Рюриковичами впродовж X — XІІІ століть З них 83 було укладено з представниками західноєвропейських родин, 78 — із членами королівських, князівських, герцогських та інших династій. Найбільших успіхів на цьому поприщі досяг Ярослав Мудрий, тому його і називали «тестем Європи». Так,

98

Розділ 3. Історія культури княжої доби

дружиною Ярослава була шведська принцеса, а візантійський імператор і шведський король були одружені на його сестрах. Троє його синів взяли шлюб з європейськими принцесами, а його доньки стали французькою, норвезькою та угорською королевами. Династичні зв’язки, а також участь Київської Русі в європейських коаліціях, підтверджують висновок істориків, що на той час Русь входила в європейську державно-політичну систему, усвідомлювала себе частиною цієї системи і мала високий авторитет в Європі. За цими шлюбними зв’язками приховувалися постійні і глибокі політичні, економічні та культурні інтереси і взаємини між Київською державою та європейським світом.

Династичну дипломатію свого діда продовжив Володимир Мономах. За дванадцять років перебування на престолі у Києві він разом з іншими князями здійснив 83 воєнних походів, переважно проти половців. Це надовго припинило їх агресивні напади на Русь. Проте відносини з половцями були не тільки ворожими, як це стверджувалося у радянській історичній науці. Давньоруські вельможі часто одружувалися з половчанками. Зокрема, у літописах зафіксовано близько 10-ти їхніх шлюбів з доньками кочівницьких ханів. Київські князі також залучали половців до спільних походів, укладали з ними політичні угоди. Така дипломатія приносила позитивні плоди адже впродовж століть половці мешкали на двох третинах життєвого простору русичів і вважати їх тут за чужинців, мабуть, було неправильно. Це не могли не розуміти Володимир Мономах і його син — князь Мстислав (за мужність, героїзм і талант полководця його ще за життя прозвали Великим). Тому, добре знаючи ціну політики сили і меча, вони робили все можливе для примушення половців до мирних відношень, тим самим розглядали мир як вищу цінність в політиці. Той факт, що наприкінці ХІІ ст. Київська Русь не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї значну воєнно-політичну загрозу, свідчить не тільки про її економічну й військову могутність, але й про високий рівень культури київських дипломатів, вихованих на ідеях Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха.

Великий князь київський був також активним будівником державного апарату управління. В його функції входило призначення чиновників: адміністративних, поліцейських, судових і фіскальних. Він сам контролював їх діяльність, а іноді навіть брав на себе виконання їх функцій.

99

Історія української культури

Компетенцією княжої влади була й організація та удосконалення законодавчої і судової діяльності в державі. На початку існування Київської Русі все її законодавство представляли окремі акти княжої влади. В ХІ—ХІІ століттях появився перший звід законів, відомий під назвою «Руська правда», який став правовим кодексом держави. У ньому вперше були визначені права людини (вільної), прописаний їх захист, юридично обґрунтована недоторканість общинної та приватної власності. Цим документом було встановлено єдиний порядок судочинства у всій Русі, кровну помсту було обмежено і замінено системою штрафів. Заборонялося застосування тортур для одержання свідчень від обвинувачуваних. Створення цього документа теж пов’язується з іменем Ярослава Мудрого. Початковий варіант тексту «Руської правди» не зберігся. Однак відомо, що після смерті батька (1054), сини Ярослава коригували і доповнювали її текст, створивши так звану «Правду Ярославичів». Сьогодні відомо 106 списків «Руської правди», складених у різні часи. Вчені поділяють їх на три редакції: Коротку, Розширену і Скорочену. Кожна з редакцій відображає певний етап розвитку суспільних відносин у Київській Русі та рівень правової культури у ній. Найбільш давньою (XІ ст.) вважається Коротка редакція (43 статті). На її основі в часи князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава була створена Розширена редакція (121 стаття). Найбільш пізньою є Скорочена редакція, яка була підготовлена в XV, а, можливо, навіть у XVІІ ст., і увібрала в себе основний зміст Розширеної редакції.

Зміст статей «Руської правди» свідчить про достатньо високий рівень розробки цивільно-правових норм у Київській державі, при цьому спостерігається чітка тенденція їх розвитку. Так, якщо у Короткій редакції майже всі юридичні норми «Руської правди» спрямовані на захист княжого майна, земельної власності великого князя, то у її Розширеній і Скороченій редакціях, крім великокняжих прав, всебічно обґрунтовані і юридично захищені інтереси земельної аристократії, закріплено безправ’я холопів1 та визначені майнові й особисті права інших категорій залежного населення. Вартим уваги є й той факт, що багато статей містять конкретизацію тлумачення права

1Холопи — поняття, що позначає феодально-залежних людей Київської Русі Х — початку ХІІІ ст. За правовим становищем вони наближалися до рабів. У кріпацькій Росії холопами називали селян, слуг. Термін «холоп» вперше зустрічається в літопису від 986 р. Господар міг необмежено розпоряджатися долею холопа: вбити, продати, віддати його за борги тощо.

100