kyiv_rus_slip
.pdf1.8.Система художніх цінностей
у літературі Високого Середньовіччя
Система художніх цінностей літератури Високого Середньовіччя визначається особливостями доби розквіту Києворуської держави та початком її занепаду. ХІІ–перша половина ХІІІ ст. у розвитку руської книжності характеризуються появою нових художніх цінностей, що не були визначальними для письменства Раннього Середньовіччя. Література даного періоду не лише фіксує дійсність, а й дає історичним фактам художньо-естетичні інтерпретації. Те,
що відбувається чи вже відбулося, стає предметом уваги письменства,
мистецького осмислення. Історичне буття входить у літературу як визначальна її тема. Література не мислилася без безпосереднього зв`язку з історією. Одним із її визначальних завдань було зафіксувати історичний перебіг, подати його у світлі художньо-естетичному. Погоджуємося з тезою Д. Ліхачова про те, що література цього часу подібна диву, адже перед нами відразу постають тексти літератури зрілої та глибокої за змістом, яка свідчить про «розвинену національну історичну самосвідомість»[250, с. 14], а також виявляє духовний досвід Русі.
ХІІ–ХІІІ ст. Д. Чижевський визначив як добу орнаментального стилю, коли відбуваються суттєві зміни на рівні формальному та ідейно-тематичному,
ідеологічному. На зміну стриманій монументальності приходить багатство прикрас і глибокий символізм, що вело до розвитку «символічного стилю» [528, с.
134]. В епоху Високого Середньовіччя відбувається остаточне становлення
символу як літературної категорії. Головними ознаками орнаментального стилю є наступні: мозаїчність літератури, тобто її здатність репрезентувати твори, які являють собою багатогранну картину, що складається з різних гармонійно між собою пов`язаних елементів; використання старого матеріалу як прикраси для нового твору; вільне зміщення в часі, коли автор виводить в одному контексті героїв різних епох; смілива зміна теми, вміння переходити від головної теми до
другорядної, а не концентруватися виключно на одній основній темі; символічний характер змалювання дійсності. Творам, написаним в орнаментальному стилі,
притаманні нагромадження прикрас, гіперболізація, протиставлення, ускладнений синтаксис, яскрава ритмізація мови. Дуже цінуються художні новації. Література використовує таку рису, як «плетіння словес». В орнаментальному стилі написані проповіді Кирила Турівського, Климента Смолятича, «Слово о плъку ІгорєвЂ»,
оповідання з Києво-Печерського патерика, Київського і Галицько-Волинського літописів, а також численні молитви і навіть юридичні твори.
Література даного періоду не лише фіксує дійсність, а й дає історичним фактам художньо-естетичні інтерпретації. Те, що відбувається чи вже відбулося,
стає предметом уваги письменства, мистецького осмислення. Історичне буття входить у літературу як визначальна її тема. Література не мислилася без безпосереднього зв`язку з історією. Одним із її визначальних завдань було зафіксувати історичний перебіг, подати його у світлі художньо-естетичному. На середину ХІІ ст. сформувалася наступна система жанрів: література, що творилася для потреб християнської церкви, морально-повчальні твори, проповіді,
агіографічні писання (житія святих), тлумачення Святого Письма, полемічна література, апокрифічні твори, переклади окремих книг Біблії, підручні книги для шкільного навчання, служебні церковні книги, світська література, літописи,
героїчні піснеспіви та воїнські (героїчні) повісті, які, як правило, входили до складу літописів як їхні частини, переклади творів візантійської та західноєвропейської літератур.
Важливою рисою літератури Високого Середньовіччя є посилення авторського начала та утвердження концепту індивідуальності. Вперше ці ідеї прозвучали у творчості Володимира Мономаха. Інтерес до людини є визначальним у «МолЂніи» Данила Заточника. Низку художніх ідей, притаманних добі Високого Середньовіччя, зокрема концепт індивідуальності, репрезентує
«Слово о плъку ІгорєвЂ». Про систему цінностей Високого Середньовіччя говорить і «Слово о погибель Руской землЂ», що являє собою зразок багатої
спадщини літератури Київської держави, присвяченої боротьбі Русі проти нашестя монголо-татар.
Утвердження топосу віри є визначальною характеристикою проповідницької й агіографічної літератури. Саме автори цього жанру найбільшою мірою утверджували християнську віру, максимально сприяючи тому, аби вона стала частиною менталітету і світовідчуття руського народу.
Системне богословське осмислення категорії віри присутнє у творах Кирила Ієрусалимського, Анастасія Синаїта, Іонана Дамаскіна. Н. Поплавська правомірно наголошує, що в їхніх позиціях віра «є обов’язковим і непорушним віровченням.
Вона повинна служити важливим апологетичним аргументом. Саме у такому розумінні вона є специфічною складовою християнської етики» [358, с. 157]. У
спадщині Клима Смолятича, Кирила Турівського та Києво-Печерському патерику топос віри витриманий у дусі традиції візантійських богословів, але позначений особливостями києворуської реальності.
Клим Смолятич залишив нащадкам власне неповторне й оригінальне розуміння духовної сутності людини та її призначення. Ідею єдності Руської держави, її політичної незалежності та церковної автокефальності він поставив в один ряд із домінуючими світоглядними тезами того часу, які чув увесь світ.
Протягом двохсот років (з 1037 р.) серед великої кількості митрополитів і князів лише десять названі «книжниками». Це – митрополит Іларіон, два вихідці з Візантії – грек Іоанн ІІ і Кирило І Русин із Нікеї, князі – Володимир Святославич,
Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Володимирович Галицький,
Володимир Василькович Волинський, Костянтин Всеволодович Ростовський. І
лише двоє з них названо не тільки книжниками, а й філософами – Климент Смолятич і Володимир Василькович. У добу Високого Середньовіччя бачимо продовження і розвиток літописної традиції. Для літописання цього періоду визначальними ідеями є лицарські та етичні. Вони прозвучали у Київському та Галицько-Волинському літописах, будучи втіленими в образах князів, зокрема Ізяслава Мстиславича, Данила Галицького, Володимира Васильковича.
У літературі ХІІІ ст. починають зароджуватися риси доби Пізнього Середньовіччя. Л. Гумільов пише, що події другої чверті ХІІІ ст. бачилися сучасниками як «погибель» [98, с. 348]. Останнім успіхом Києва було захоплення Полоцька 1127 р., а потім син Мономаха Мстислав Великий вислав полоцьких князів у Візантію. Але вже у 1132 р. вони повернулися і Полоцьк знову був звільнений із-під влади Києва. Незабаром від Києва від`єдналися Новгород і Ростово-Суздальська земля. 1139 р. Всеволод Ольгович Сіверський узяв Київ і таким чином рід Мономаховичів почав втрачати свої позиції. З 1146 р.
починається війна за Київ між суздальськими князями і половцями з одного боку,
з другого – волинянами, уграми і ляхами. Крім того, Галицьке князівство стало незалежним. Л. Гумільов підкреслює, що в цей час Русь перестала бути каганатом
[98, с. 391], а останнім каганом був Олег Святославич, як пише про нього «Слово о плъку ІгорєвЂ».
Для Русі культура були тим цементом, котрий єднав її землі в одну цілість.
Джерелом цієї культури був Константинополь. 13 квітня 1204 р. столиця візантійської імперії була захоплена французько-італійськими хрестоносцями,
ворогами православ`я. 1205 р. був убитий Роман – князь Волинський і Галицький. 14 квітня 1212 р. помер Всеволод ІІІ Велике Гніздо. Фактично Руської землі як держави вже не існувало. Л. Гумільов робить висновок, що запустіння і погибель Руської землі відбувалися не з вини злих сусідів, а внаслідок природного процесу
– старіння етнічної системи, зниження її пасіонарності [98, с. 533]. Ряд вчених,
зокрема Б. Греков [83], вважали, що занепад Київської Русі почався у другій половині ХІІ ст., коли торговий шлях «із варяг у греки» втратив своє значення внаслідок хрестових походів, котрі відкрили легку дорогу до скарбів Сходу. А
татарська навала тільки сприяла цьому. Початок цієї доби умовно можна визначити роками після перших наскоків татар на Європу, а остаточно настає з
1240 р., тобто від зруйнування Києва монголо-татарами. Ще 1207 р. монголо-
татари завоювали Південний Сибір, у 1211 р. – Китай, трохи пізніше – Афганістан,
Туркестан, Персію. Під їхнім натиском упали блискучі осередки високої європейської цивілізації Середньої Азії, зокрема Самарканд, Мерв, Бухара та ін.
Протягом 1221—1223 рр. монголо-татари підкорили Кавказ і Закавказзя і підійшли до кордонів Русі. 1123 р. відбулася битва на річці Калка, що завершилася для руських військ поразкою. На якийсь час монголо-татари відійшли від руських кордонів. Але вже 1236 р. вони переправилися через річку Яік, підкорили Волзьку Болгарію і вирушили на Русь. На шляху до центру держави ними було зруйновано багато міст, а 1240 р. під натиском монголо-татар упав Київ. Л. Гумільов наголошує, що зниження патріотизму на Русі вказує на спад пасіонарності давньоруського етносу нижче нульової позначки – гомеостазу. Прийшла пора негативних явищ – «обскурації, котра повинна була привести народ до виродження і гибелі, як давніх римлян, чи до поневолення іноземцями, як полабських слов`ян і прусів» [98, с. 548]. У випадку з Руссю не сталося ні першого, ні другого. Після навали монголо-татар Русь відродилася, а її середньовічна культура стала основою для подальшого розвитку ренесансної та барокової літератур. Історичні обставини безпосередньо впливали на розвиток літератури. Цей вплив торкався не тільки сфери ідейно-тематичної, а й стильової,
жанрової. Література створювала і використовувала ті жанри, які були здатні найбільш точно і глибоко передати настрої, котрі хвилювали суспільство і книжників як його інтелектуальних представників. У першій половині ХІІІ ст.
духовні та художньо-естетичні традиції літератури часів розквіту Київської Русі не вмирали, а ще довго стимулювали літературний розвиток, живили письменство темами, ідеями, мотивами.
Д. Ліхачов відзначав, що шлях, яким би міг піти розвиток руської літератури у ХІІІ ст., якби не навала монголо-татар, частково показує Галицько-Волинський літопис[251, с. 17]. Тому цю пам`ятку слід відносити до епохи Високого Середньовіччя. На відміну від східної, південно-західна Русь зберігала певний рівень незалежності від степових завойовників. Крім того, ця політична незалежність даної частини Русі зумовлювалася завдяки активній співдії з Візантією та Римом. Фактично літературний розвиток у Галицько-Волинській Русі перебігав еволюційно і не зазнав карколомних деструкцій, викликаних чужоземною навалою. Поступово розвивалося і посилювалося особистісне начало
в літературі, формувалася масштабна цілісна історична оповідь. Яскравим свідченням цих ознак тогочасного літературного процесу стали життєписи галицьких і волинських князів – твори значною мірою світські, що також ознаменувало новий етап літературного розвитку. Галицько-Волинський літопис.
1.9.Підсумкові зауваги
Отже, світоглядні засади книжності Раннього Середньовіччя (ХІ—початку ХІІ ст.) визначаються кількома чинниками. Суть першого полягає в осмисленні руськими книжниками християнської релігії, адаптацією та пристосуванням нових естетичних і морально-етичних норм до руського культурного контексту. Їх головною рисою, характеристикою, що вплинула на формування як світогляду загалом, так і окремих образів зокрема, є християнський дискурс. Другий – це прагнення руських книжників не наслідувати візантійську духовність і культуру, а
творити власну, орієнтуючись на зразки першої. Третій чинник – розвиток монументального стилю, що часто поєднується з рисами стилю орнаментального.
Четвертий чинник – залежність літератури від державної політики та ідеології,
їхній безпосередній зв`язок і взаємодія.
Ці засади представлені у творчості Іларіона, Григорія, Луки Жидяти,
Феодосія Печерського, Нестора, літописі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», Якова Мниха, Данила Паломника, котрі представляють парадигму оригінальних писемних пам`яток Раннього Середньовіччя. Вона характеризується двома головними рисами. Перша стосується її світоглядно-ідейного змісту, що визначається тезою про утвердження Руської держави, її сили та єдності. Друга стосується її стилю, що визначається домінуванням монументалізму, але з яскраво вираженими ознаками орнаменталізму, що знаходить своє відображення у символізмі творів (перш за все це видно на прикладі слова «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» Іларіона). Світоглядні та естетичні засади книжності Раннього Середньовіччя, їх особливості формують специфіку еволюції та функціонування літературних образів, представлених у пам`ятках даного періоду.
Християнський дискурс літератури визначив особливості сприйняття і тлумачення категорій «держава» і «мораль» у книжності цього періоду. Ідеї державності та морально-етичні подаються у контексті та через призму християнських принципів. Водночас ідея державності не є суто теоретичною, а
має виключно руський характер і тлумачиться відповідно до політичних інтересів тогочасної Русі. Вона зреалізована у спадщині Ярослава Мудрого і «Правді Руській», Іларіона, Григорія, Луки Жидяти, Феодосія Печерського. В
агіографічних творах і ходіннях доби Раннього Середньовіччя відбувається становлення і розвиток концепту святості. Києворуські книжники, прочитавши та осмисливши перекладні житія, творять власні, присвячені постатям руських святих. Формування пантеону власних святих було справою державного значення,
оскільки являлося атрибутом незалежної церкви та держави. Концепт святості яскраво виражений у житійних творах Нестора, Якова Мниха і ходінні Данила Паломника.
Система художніх цінностей літератури Високого Середньовіччя визначається домінуванням орнаментального стилю, що знаходить свою реалізацію у жанрі урочистої проповіді. Глибокий символізм, алегоризм, прагнення пояснити й усвідомити приховану суть речей стає домінуючою тенденцією письменства.
Парадигма пам`яток цього періоду представлена творами Володимира Мономаха,
Клима Смолятича, Кирила Турівського, Данила Заточника, анонімними творами
«Слово о князьях» і «Слово о плъку ІгорєвЂ», Київським та Галицько-Волинським літописами, збіркою «Патерикъ Печерскый», «Словом о погибель Руской землЂ».
Писемні пам`яткицього періоду засвідчують яскраву динаміку літературних образів епохи порівняно з образами доби Раннього Середньовіччя. Важливою рисою літератури Високого Середньовіччя є посилення авторського начала та утвердження концепту індивідуальності. Ця характеристика представлена у творах Володимира Мономаха, Данила Заточника, Никифора, поемі «Слово о плъку ІгорєвЂ». У спадщині Клима Смолятича, творі «Слово о князьях», Кирила Турівського та Києво-Печерському Патерику топос віри витриманий у дусі традицій візантійських богословів, але позначений особливостями києворуської
реальності. У добу Високого Середньовіччя бачимо продовження і розвиток літописної традиції. Для літописання цього періоду визначальними ідеями є лицарські та етичні. Вони прозвучали у Київському та Галицько-Волинському літописах, будучи втіленими в образах князів, зокрема Ізяслава Мстиславича,
Данила Галицького, Володимира Васильковича.
Загалом аналіз парадигми оригінальних писемних пам`яток часів Києворуської держави дає підстави визначити їхні головні ідеї, топоси, концепти,
що безпосередньо впливали на особливості творення образів у літературі, їх еволюцію та функціонування.
РОЗДІЛ 2
КНИЖНИКИ І ТВОРИ ДОБИ
РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
2.1.Іларіон Київський
Збіографії книжника відомо, що спочатку Іларіон був пресвітером церкви Святих Апостолів у селі Берестові, яку відвідував Ярослав Мудрий. Недалеко від Берестового над Дніпром Іларіон викопав собі маленьку печерку, де згодом оселився засновник Києво-Печерського монастиря Антоній. Очевидно, Іларіон належав до тих людей, які були зібрані Ярославом для здійснення перекладів і переписування книг при Софійському соборі. Н. Нікітенко наголошує, що Іларіон був сучасником не лише Антонія, а й ще князя Володимира: «Ніщо не заважає припустити, що Іларіон – сучасник Володимира, якого він називає «каган наш»,
був з тих дітей «нарочитої чаді», яких князь одразу ж після хрещення Русі віддав на ученіє книжне» [319, с. 209]. На думку Г. Подскальськи, Іларіон навчався у Візантії, зокрема на Афоні чи у Константинополі [354]. У будь-якому випадку ця
людина мала добру освіту, тому стала фактично головним речником політики великого київського князя Ярослава Мудрого, його порадником і однодумцем.
Саме Ярослав започаткував формування Софійського гуртка книжників, першим і головним представником якого був Іларіон. 1048 р. Іларіон очолював руське посольство у Францію, зокрема Париж із приводу сватання французького короля до дочки Ярослава Мудрого Анни, яка 1051 р. стала дружиною французького монарха.
1051 року Ярослав Мудрий вперше в історії Русі поставив на посаду митрополита русина за походженням – Іларіона. Літописець називає його «муж благ, книжен и постник». Деякі дослідники датою поставлення Іларіона на посаду митрополита називають навіть 1044 р., після здійснення ним чернечого постригу.
З приводу того, що поставлення Іларіона було здійснено інакше, ніж усіх інших митрополитів, тобто незаконно, без згоди константинопольського патріарха,
свідчень немає. Натомість є відомості про те, що Ярослав попросив свого зятя і свата у Франції звернутися до візантійського імператора Костянтина ІХ, аби той посприяв призначенню на посаду митрополита саме русина Іларіона. Законність обрання Іларіона літописець засвідчив своїми словами, що сам «Бог князю вложи в серце» поставити його митрополитом. Даних про діяльність Іларіона як митрополита дуже мало. Відомо, що він освятив храм святого Георгія, збудований у Києві Ярославом Мудрим. Разом із Ярославом вони здійснили певну реформу візантійського канонічного права, уклали перший збірник законів «Правда Руська».
1054 р. помер Ярослав Мудрий. Під 1055 р. літописи пишуть про прибуття на Русь митрополита-грека. Існує гіпотеза, що Іларіон після позбавлення митрополичого престолу жив у Києво-Печерському монастирі як чернець під іменем Никон. М. Присьолков наголошує, що схимник Никон (у колишньому митрополит Іларіон) був укладачем першого Києво-Печерського літописного зводу [366]. У літописі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» говориться про похорони Ярослава Мудрого, де були присутні тільки попи, а про митрополита – жодного слова. Очевидно, у 1054 р. Іларіона вже не було серед живих або він не був тоді в
Києві. Найбільш імовірним є те, що Іларіон після смерті Ярослава залишив Київ, а незабаром повернувся і жив під іменем Никона у Києво-Печерському монастирі. «Степенна книга» ХV ст. називає Іларіона «святим», але документальних свідчень про це не збереглося.
Найповніше зібрання творів Іларіона дійшло у списку ХV ст., який входить до Синодального зібрання пам`яток давньоруської культури і зберігається у Державному історичному музеї (ДІМ, Синодальне зібрання № 591) у Москві. Тут містяться повна редакція слова «О ЗаконЂ и о БлагодЂти», «Молитва», «Сповідання віри», автобіографічна приписка Іларіона про поставлення його митрополитом. Літературна спадщина Іларіона – слово «О ЗаконЂ и о БлагодЂти», «Сповідь віри», із деякими застереженнями – «Послання до брата стовпника». Д. Ліхачов висловив припущення, що Іларіон міг бути й автором «Сказання про поширення християнства на Русі». Вчений аргументує це тим, що «Сказання про поширення християнства на Русі» складається з шести частин (розповідь про хрещення і смерть Ольги, про перших руських мучеників, про хрещення Русі, про князів Бориса і Гліба, Похвала Ярославу Мудрому під 1037 р.), а така структура твору говорить про його ідейну і стилістичну спорідненість зі словом «О ЗаконЂ о БлагодЂти» [252, с. 241–242]. Натомість І. Будовниць заперечує цю думку Ліхачова, стверджуючи, що Іларіон не був причетний до написання даного твору. Твір «Сповідання віри» являє собою богословське тлумачення Нікейського Символу віри, узагальнення головних догматів церкви [41]. «Молитва», очевидно, не самостійний твір, а частина слова «О ЗаконЂ и о БлагодЂти». Незаперечним є авторство Іларіона у слові «О ЗаконЂ и о БлагодЂти». Саме цей твір репрезентує художні та естетичні засади книжника
Іларіона Київського.
Проповідь «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» Іларіона має особливе значення для літератури ХІ ст. По-перше, воно належить до тих небагатьох творів, час написання яких визначається більш менш точно, тому його можна використовувати як важливий і визначальний аргумент для характеристики даної епохи. По-друге, твір дає точний історичний матеріал, висвітлює внутрішнє