- •Розділ 1 специфіка літературної критики. Її сучасний статус
- •1. 1. Визначення понять. Термінологія
- •1. 2. Психофізіологічні передумови
- •1. 3. Зв’язок з комунікативно-рецептивними процесами
- •1. 4. Естетичні виміри
- •1. 5. Структура
- •1. 6. Система жанрів
- •1. 7. Проблема критичного методу і критерії оцінки твору
- •1. 8. Герменевтика і критика
- •1. 9. Висновки для історії критики
- •Розділ 2 предмет і завдання історії літературної критики, вивчення у вузі та її значення
- •2. 1. Об’єкт і предмет літературної критики та історії літературної критики
- •2. 2. Джерела-об’єкти історії літературної критики
- •2. 3. Історія критики та історія літератури, їх взаємозв’язок і проблема вивчення у вищій школі
- •2. 4. Завдання курсу
- •2. 5. Значення вивчення історії літературної критики
- •2. 6. Періодизація української літературної критики
- •Розділ 3 передумови й особливості зародження літературної критики в україні протягом х– хviii століть
- •3. 1. Характер джерел, за якими вивчається проблема
- •3. 2. Витоки духовного критицизму. Міфологічні первні і християнські нашарування. Автохтонна культура і перекладна література. Літописання і форми критицизму
- •3. 3. Стимули розвитку усвідомленого естетичного критицизму: освіта, книгодрукування, полемічна література, поетика і риторика. Міжнаціональні і міждержавні взаємини. Російщення і полонізація України
- •3. 4. Остаточне самовизначення літературної критики. Закономірність і несинхронність цього процесу в національних культурах, його специфіка в Україні
- •Розділ 4 становлення української літературної критики в першій третині хiх століття (Дошевченківський період)
- •4. 1. Суспільні умови
- •4. 2. Періодика, її значення для становлення літературної критики
- •4. 3. Взаємодія і зміна літературних напрямів, їх вплив на критику. Значення творчості і. П. Котляревського. Роль фольклористики в активізації суспільного критицизму
- •4. 4. Перші спроби осмислення суті критики. Європейський контекст
- •Розділ 5 стан і функціонування української літературної критики в 40-х – 50-х роках хiх століття (Шевченківський період)
- •5. 1. Конкретно-історичне підґрунтя і вияви естетичної свідомості
- •5. 2. Українські альманахи і періодика 40-х років
- •5. 3. Літературно-критична діяльність м. Максимовича київського періоду
- •5. 4. Внесок харківської школи романтиків у розвиток української літературної критики. М. І. Костомаров як критик
- •5. 5. Творчість т. Шевченка як ферментуючий фактор критичної думки і переосмислення критеріїв оцінки художніх явищ
- •5. 6. Елементи літературно-критичних суджень у творчості членів «Руської трійці» після навчання в семінарії
- •5. 7. Початок літературно-критичної діяльності п. Куліша
- •Розділ 6 українська літературна критика 60-х років хiх століття
- •6. 1. Суспільно-політичні умови на східно- і західно- українських землях, культурний контекст
- •6. 2. Роль журналу «Основа» в утвердженні і розробці теоретичних засад української літературної критики
- •6. 3. Валуєвський циркуляр і зміна форм літературно-критичної діяльності українців. Західноукраїнська періодика і тяглість літературно-критичних традицій
- •6. 4. Форми та особливості літературно-критичної діяльності п. Куліша в 60-х роках
- •6. 5. Значення спадщини т. Шевченка для утвердження і розвитку української літературної критики
- •Розділ 7 літературно-критичний рух в україні 70-хроків хiх століття
- •7. 1. Роль освітніх закладів і громадських об’єднань в активізації літературної критики
- •7. 2. Галицька періодика і літературно-естетичні дискусії 1873–78 років, їх значення для критики
- •7. 3. Роль м. Драгоманова в розвитку літературної критики
- •7. 4. Особливості літературно-критичних виступів Івана Білика (і. Я. Рудченка)
- •7. 5. Початок літературно-критичної діяльності і. Франка
- •Розділ 8 стан літературної критики та її роль у суспільному житті україни 80–90-их років хiх століття
- •8. 1. Періодика 80–90-их рр. Хiх ст. Як стимул до розвитку літературної критики
- •8. 2. Особливості літературно-критичних виступів в. Горленка з проблем української культури
- •8. 3. Внесок у літературну критику г. Цеглинського
- •8.4.1. Основні тенденції літературно-критичної діяльності і. Франка 80–90-х років
- •8.4.2. Розробка теорії критики
- •8.4.3. Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах
- •8.5.1. Внесок Павла Грабовського в українську літературну критику
- •8.5.2. Борис Грінченко — критик
- •8.5.3. Значення творчості Михайла Коцюбинського для розвитку літературної критики в Україні
- •8.5.4. Характер літературного критицизму Лесі Українки
- •8.5.5. Місце Осипа Маковея в літературному житті України
- •8.5.6. Вплив творчості Василя Стефаника на оновлення літературної критики
- •8.5.7. Особливості літературно-критичної діяльності Василя Щурата
- •8. 6. Роль літературної критики в утвердженні престижу українства
- •Покажчик прізвищ
4. 2. Періодика, її значення для становлення літературної критики
Часопис стимулює розвиток критики регулярністю, періодичністю виходу та обсягом критично-бібліографічного відділу. Регулярне видання регулярно потребує матеріялів: анотацій, рецензій, статей, які б рекомендували читачам нові твори, оцінювали їх, обговорювали проблеми мистецького життя.
Осередком, який готував, цензурував і видавав з офіційного дозволу журнали, став Харківський університет. З початку ХIХ ст. у Харкові видавалися: «Харьковский Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816–1819), що припинив своє існування після конфіскації першого номера за 1820 рік, «Украинский журнал» (1824–25), закритий після виступу декабристів. На тому історія періодичних видань скінчилася, вряди-годи випускалися збірники-альманахи: «Украинский альманах» (1831), «Украинская звезда» (дві книги, 1833–34), «Запорожская старина» (1833, 1838), «Украинский сборник» (1839). У Києві 1840 р. вийшла перша книга альманаху «Киевлянин» заходами М. Максимовича. У підавстрійській Україні група семінаристів Львівської греко-католицької духовної семінарії видала в Будапешті «Русалку Дністровую» (1837).
Між східноукраїнськими і західноукраїнськими виданнями була істотна різниця, що позначилася на їх ролі у розвитку літературної критики.Харківські журнали виходили по-російськи, альманахи були двомовні, вони видавалися освіченими викладачами, в них брали участь українські письменники, що вже заявили про себе російськомовними творами(Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, А. Метлинський). Львівський альманах видавали рідною мовою юнаки, що готувалися до священичої діяльності. У східноукраїнських виданнях відбилася ідеологія Просвітництва, у львівському — романтизму. Автори перших друкували перекладні і власні статті з філософської естетики, етики, правознавства, члени «Руської трійці» — фольклорні записи, перекладні і власні художні твори. І перші, і другі вдавалися до літературної критики у вигляді передмов, рецензій, статей. «Киевлянин» статтею «О стихотворениях червонорусских» М. Максимовича, з яким листувалися окремі члени «Руської трійці» (передусім Я. Головацький), засвідчив взаємотяжіння розділених частин України.
Ідеологія просвітництва, естетика класицизму, сформована на ґрунті філософії, поетик і риторик, визначали загальний пафос теоретичних студій і критичних відгуків харківських авторів.Їхні публікації мали передусім теоретичний, загальноестетичний характер і є внеском у розвиток естетики. Але опосередковано, формуючи свідомість студентів — як читачів і майбутніх авторів, — вони сприяли розвиткові літературного критицизму. Мали ці журнали і безпосередній стосунок до критики. Будучи просвітителями, харківські літератори щиро вірили у дієвість критики, яка «навчає правильному судженню про естетичні творіння», підсилює почуття прекрасного, «збільшує силу уяви, зміцнюючи її силою розсудку» (Украинский журнал. — 1824. — №4. — С. 361). Пропонуючи зреформувати вивчення літератури в гімназіях, вони радили викладати поряд з риторикою, поетикою також і критику «для остаточного вдосконалення й усталення смаку» (Украинский журнал. — 1825. — №5. — С. 359).
До активних авторів харківських часописів належали професори університету І. Рижський, Р. Гонорський, П. Гулак-Артемовський, О. Склабовський, Є. Філомафітський, І. Кронеберг, І. Срезневський, В. Маслович, українські письменники Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Боровиковський, Є. Гребінка, О. Шпигоцький та ін.
Коли йдеться про вплив цих журналів і авторів теоретико-естетичних статей на українську літературну критику, то переважає умовно-здогадливий спосіб висловлювань: мовляв, «могло бути», «могло спроектуватися й на явища вітчизняної літератури... » Але ж ці автори, пропагуючи античну літературу, німецьку естетику, ідеї просвітництва, торкаючись «вітчизняної» культури, мали на увазі лише твори російської літератури, зрідка український фольклор, рецензували тільки художні явища російськомовні...
У критиці, яку плекали харківські журнали, проявлялася концепція «спільної вітчизни» — відгомін російського «единообразия».Щоб «проектувати» теорії і погляди її адептів на місцевий матеріял, зокрема, на україномовну літературу, треба було ці поняття трансформувати українською термінологією, розуміти естетичну продуктивність мови, яку вперто називали «наречием» і яка не функціонувала в науці, політиці, освіті, навіть — епістолярії. Так у центрі української літературної критики надовго опинилася проблема рідної мови, двомовності, в обговоренні якої завжди заявляв про себе політичний мотив. Якщо авторитетний в Харкові ректор університету І. Рижський слідом за Ломоносовим «ратував за розвиток національного елемента» в мистецтві, вважаючи, що «безрассудно презирать свое собственное, если оно ни в чем не уступает чужому»4, то це зовсім не означає, що він сприяв утвердженню української культури за ментальністю, а не за територіальною ознакою. Асиміляційні переконання професора надто виразно відбилися в його листі до Російської Академії наук 1805 року. «По пребыванию моему на пределах Малороссии, — писалося там, — я имел случай видеть и читать несколько летописей, которые касаются прежних дел сего края, и писаны бывшим прежде в употреблении здесь языком, в последние годы много изменившимся, и большими шагами приближающимся (!) к великороссийскому. Заключая из сего, что будет время (и, может быть, скоро), что цветущий в Малороссии язык лет за 150 и более сим образом придет в совершенное забвение, судил я, не полезно ли будет сберечь его, как изменение русского слова, посредством предания тиснению какой-нибудь из упомянутых мною летописей»5. Розуміється, йдеться тут не про збереження української мови в її живому функціонуванні, а в передруку старовини. Отож, характеризуючи розвиток української літературної критики в 20–30-х роках ХIХ століття, треба шукати більш дійових чинників, ніж теоретичні праці і критичні спроби харківських професорів.