- •Розділ 1 специфіка літературної критики. Її сучасний статус
- •1. 1. Визначення понять. Термінологія
- •1. 2. Психофізіологічні передумови
- •1. 3. Зв’язок з комунікативно-рецептивними процесами
- •1. 4. Естетичні виміри
- •1. 5. Структура
- •1. 6. Система жанрів
- •1. 7. Проблема критичного методу і критерії оцінки твору
- •1. 8. Герменевтика і критика
- •1. 9. Висновки для історії критики
- •Розділ 2 предмет і завдання історії літературної критики, вивчення у вузі та її значення
- •2. 1. Об’єкт і предмет літературної критики та історії літературної критики
- •2. 2. Джерела-об’єкти історії літературної критики
- •2. 3. Історія критики та історія літератури, їх взаємозв’язок і проблема вивчення у вищій школі
- •2. 4. Завдання курсу
- •2. 5. Значення вивчення історії літературної критики
- •2. 6. Періодизація української літературної критики
- •Розділ 3 передумови й особливості зародження літературної критики в україні протягом х– хviii століть
- •3. 1. Характер джерел, за якими вивчається проблема
- •3. 2. Витоки духовного критицизму. Міфологічні первні і християнські нашарування. Автохтонна культура і перекладна література. Літописання і форми критицизму
- •3. 3. Стимули розвитку усвідомленого естетичного критицизму: освіта, книгодрукування, полемічна література, поетика і риторика. Міжнаціональні і міждержавні взаємини. Російщення і полонізація України
- •3. 4. Остаточне самовизначення літературної критики. Закономірність і несинхронність цього процесу в національних культурах, його специфіка в Україні
- •Розділ 4 становлення української літературної критики в першій третині хiх століття (Дошевченківський період)
- •4. 1. Суспільні умови
- •4. 2. Періодика, її значення для становлення літературної критики
- •4. 3. Взаємодія і зміна літературних напрямів, їх вплив на критику. Значення творчості і. П. Котляревського. Роль фольклористики в активізації суспільного критицизму
- •4. 4. Перші спроби осмислення суті критики. Європейський контекст
- •Розділ 5 стан і функціонування української літературної критики в 40-х – 50-х роках хiх століття (Шевченківський період)
- •5. 1. Конкретно-історичне підґрунтя і вияви естетичної свідомості
- •5. 2. Українські альманахи і періодика 40-х років
- •5. 3. Літературно-критична діяльність м. Максимовича київського періоду
- •5. 4. Внесок харківської школи романтиків у розвиток української літературної критики. М. І. Костомаров як критик
- •5. 5. Творчість т. Шевченка як ферментуючий фактор критичної думки і переосмислення критеріїв оцінки художніх явищ
- •5. 6. Елементи літературно-критичних суджень у творчості членів «Руської трійці» після навчання в семінарії
- •5. 7. Початок літературно-критичної діяльності п. Куліша
- •Розділ 6 українська літературна критика 60-х років хiх століття
- •6. 1. Суспільно-політичні умови на східно- і західно- українських землях, культурний контекст
- •6. 2. Роль журналу «Основа» в утвердженні і розробці теоретичних засад української літературної критики
- •6. 3. Валуєвський циркуляр і зміна форм літературно-критичної діяльності українців. Західноукраїнська періодика і тяглість літературно-критичних традицій
- •6. 4. Форми та особливості літературно-критичної діяльності п. Куліша в 60-х роках
- •6. 5. Значення спадщини т. Шевченка для утвердження і розвитку української літературної критики
- •Розділ 7 літературно-критичний рух в україні 70-хроків хiх століття
- •7. 1. Роль освітніх закладів і громадських об’єднань в активізації літературної критики
- •7. 2. Галицька періодика і літературно-естетичні дискусії 1873–78 років, їх значення для критики
- •7. 3. Роль м. Драгоманова в розвитку літературної критики
- •7. 4. Особливості літературно-критичних виступів Івана Білика (і. Я. Рудченка)
- •7. 5. Початок літературно-критичної діяльності і. Франка
- •Розділ 8 стан літературної критики та її роль у суспільному житті україни 80–90-их років хiх століття
- •8. 1. Періодика 80–90-их рр. Хiх ст. Як стимул до розвитку літературної критики
- •8. 2. Особливості літературно-критичних виступів в. Горленка з проблем української культури
- •8. 3. Внесок у літературну критику г. Цеглинського
- •8.4.1. Основні тенденції літературно-критичної діяльності і. Франка 80–90-х років
- •8.4.2. Розробка теорії критики
- •8.4.3. Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах
- •8.5.1. Внесок Павла Грабовського в українську літературну критику
- •8.5.2. Борис Грінченко — критик
- •8.5.3. Значення творчості Михайла Коцюбинського для розвитку літературної критики в Україні
- •8.5.4. Характер літературного критицизму Лесі Українки
- •8.5.5. Місце Осипа Маковея в літературному житті України
- •8.5.6. Вплив творчості Василя Стефаника на оновлення літературної критики
- •8.5.7. Особливості літературно-критичної діяльності Василя Щурата
- •8. 6. Роль літературної критики в утвердженні престижу українства
- •Покажчик прізвищ
8.5.7. Особливості літературно-критичної діяльності Василя Щурата
У 90-ті роки розпочав літературно-критичну діяльність щедро обдарований як поет, перекладач, літературознавець Василь Щурат (1871–1948). Ставши доктором філософіі у Відні, як і Франко, він згодом зосередився переважно на історії літератури. Замолоду публікував різножанрові матеріяли в «Народі», «Житті і Слові», «Ділі», «Буковині», «Радикалі», польськомовному «Monitori», «Зорі». Досконало оволодівши французькою мовою, В. Щурат одним з перших в Україні (вслід за І. Франком і В. Горленком) висловлювався публічно про новітню французьку літературу. Про це свідчить його стаття «Французький декадентизм в польській і великоруській літературі» (Зоря. — 1896. — №9. — С. 178–180; №10. — С. 197–198; №11. — С. 216–217).
Виділивши талановитих і оригінальних зачинателів французького модернізму (Ш. Бодлер, П. Верлен, С. Малларме) з-поміж епігонів-«поетчуків», В. Щурат простежував їх вплив на польських поетів І. Пшесмицького (Міріама), А. Ланге, К. Тетмайера, Л. Риделя, В. Рачинського, К. Гурського, Л. Щепанського, російських В. Брюсова, Ф. Бальмонта, С. Мережковського. На думку Ф. Погребенника, стаття В. Щурата «допомагала належним чином орієнтуватися в декадентських віяннях: арґументовано осуджуючи негативне в них, критик водночас виявив належну об’єктивність при характеристиці певних позитивних здобутків тих талановитих поетів, які, йдучи загалом у фарватері декадентського напряму, виявляли чуйність до болів і страждань людини»81. Хоча ця теза з 1988 року нагадує дипломатичну риторику («належним чином», «належну об’єктивність», «певних позитивних здобутків»), вона все ж фіксує внесок В. Щурата в українську критику, бо згадана стаття, як і наступні, пов’язані з Франком, ніколи не передруковувалися після першодруку в «Зорі». Отже,В. Щурат розпочав посутню аналітичну розмову про декадентство, його вплив на слов’янські літератури(польську, чеську, російську). Терміном «декадент» В. Щурат оперував своєрідно, наповнюючи його широким змістом. Так, у ювілейному літературному портреті «Д-р Іван Франко» (Зоря. — 1896. — №1. — С. 16–17; №2. — С. 36–37), характеризуючи багатогранну двадцятип’ятилітню творчість письменника, В. Щурат потрактував збірку «Зів’яле листя» як «об’яв декадентизму в українсько-руській літературі». При цьому відразу окреслив змістове наповнення терміну: «Розуміється тоді, коли під декадентизмом будемо розуміти не ті оригінальні поетичні замахи, в котрих Макс Нордау бачить признаки умислових хвороб, але розумне і артистичним змислом ведене змагання до витвору свіжих, оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм». Оскільки основне загальнопоширене значення терміну «декадентизм» було тоді пов’язане з фазою занепаду культури, а Поль Валері актуалізував його в словах «Je suis I’Empire á la fin de la décadence... » (Я — імперія на схилі кінця), то І. Франко відреагував відомим віршем «Декадент» (Зоря. — 1896. — №17. — С. 326) з приміткою «В. Щуратові. По причині його замітки в «Зорі», 1896, ч. 2, с. 36. В. Щурат відповів спочатку також віршем «Се не декадент!» (Зоря. — 1897. — №5. — С. 95) і великою статтею «Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач штуки (Прочитавши ліричну драму І. Франка «Зів’яле листя») (Зоря. — 189. — №5. — С. 96–97; №6. — С. 118–119; №7. — С. 135–137). Він ще раз нагадав своє розуміння декадентизму: «Під декадентами навіть у Франції розуміють дві породи поетів: не лише поетів справжнього упадку, але й правдивих, не раз вельми уталантованих поетів, яких нині безталанні чіпляються, як реп’яхи кожуха. Так само подвійно треба й нам розуміти його, я й назвав був одну частину поезії Ів. Франка, що ввійшла тепер в збірник «Зів’яле листя», взірцем декадентської поезії в кращім значенні цього слова». Тому, пояснював В. Щурат читачам «Зорі», Франко «грубо... помилився, взявши похвалу форми поезії за догану їх змісту».
Здавалось би, непорозуміння між автором і рецензентом вичерпане, прилюдний обмін думками відбувся. Він міг залишитися епізодом в історії літературного життя. На жаль, він увійшов у дискурс історії літературної критики впродовж десятків літ з легкої руки тих, хто безпомильність І. Франка пов’язував з висхідним рухом «революційної демократії» і реалізму в літературі на основі прямолінійно витлумаченої народності. Відомі слова Франка легко вкладалися в таку риторику:
Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох,
Мій поклик: праця, щастя і свобода.
Я є мужик, пролог, не епілог.
Але такого поклику ані трохи не заперечував В. Щурат, який солідаризувався з Франком у розумінні суспільних завдань мистецтва. В тій же статті він писав: «Штука повинна показувати народові образи його власного життя: побільшені, ублагороджені. Штука повинна підносити народ в його власних очах, вчити його пошанування для самого себе». З такої позиції він запитував, чи зможе виконати такі «повинності» поезія «Зів’ялого листя»? Хіба, додавав, за аналогією: як лікують віспу — прищеплюванням віспи?
Про суспільне значення інтимної лірики розмірковував, як уже підкреслювалося, і Павло Грабовський. Невдовзі торкнуться цієї проблеми Леся Українка в листах до Франка і сам Франко в передмові до другого видання «Зів’ялого листя». Отож, виходить, що молодий критик мав рацію, а діалог між ним і метром спричинився не розходженням естетичних засад, а чимось іншим: і термінологічною неусталеністю, і поспіхом, і емоційністю реакції на репліку опонента. Та це цілком відповідає природі діалогічного мовлення, надто при відсутності уявного опонента. Так формується літературно-критичний дискурс на відміну від дискурсу історико-літературного, який покликаний збагнути, пояснити ситуативну природу першого, а не шукати абсолютної істини в позиції, репліці одного з опонентів.
Українським літераторам — письменникам, критикам, історикам літератури — разом з істориками і політичними діячами ще належало пройти випробування на порозуміння в боротьбі не тільки за право писати рідною мовою, а жити повноцінним національним, людським, державним життям. Літературній критиці і в цій справі довелося відіграти відчутну роль уже на зламі століть, у період fin de siècle, після святкування 100-річчя нової української літератури, в боротьбі за престиж українства, не маючи ще власної держави.