- •Розділ 1 специфіка літературної критики. Її сучасний статус
- •1. 1. Визначення понять. Термінологія
- •1. 2. Психофізіологічні передумови
- •1. 3. Зв’язок з комунікативно-рецептивними процесами
- •1. 4. Естетичні виміри
- •1. 5. Структура
- •1. 6. Система жанрів
- •1. 7. Проблема критичного методу і критерії оцінки твору
- •1. 8. Герменевтика і критика
- •1. 9. Висновки для історії критики
- •Розділ 2 предмет і завдання історії літературної критики, вивчення у вузі та її значення
- •2. 1. Об’єкт і предмет літературної критики та історії літературної критики
- •2. 2. Джерела-об’єкти історії літературної критики
- •2. 3. Історія критики та історія літератури, їх взаємозв’язок і проблема вивчення у вищій школі
- •2. 4. Завдання курсу
- •2. 5. Значення вивчення історії літературної критики
- •2. 6. Періодизація української літературної критики
- •Розділ 3 передумови й особливості зародження літературної критики в україні протягом х– хviii століть
- •3. 1. Характер джерел, за якими вивчається проблема
- •3. 2. Витоки духовного критицизму. Міфологічні первні і християнські нашарування. Автохтонна культура і перекладна література. Літописання і форми критицизму
- •3. 3. Стимули розвитку усвідомленого естетичного критицизму: освіта, книгодрукування, полемічна література, поетика і риторика. Міжнаціональні і міждержавні взаємини. Російщення і полонізація України
- •3. 4. Остаточне самовизначення літературної критики. Закономірність і несинхронність цього процесу в національних культурах, його специфіка в Україні
- •Розділ 4 становлення української літературної критики в першій третині хiх століття (Дошевченківський період)
- •4. 1. Суспільні умови
- •4. 2. Періодика, її значення для становлення літературної критики
- •4. 3. Взаємодія і зміна літературних напрямів, їх вплив на критику. Значення творчості і. П. Котляревського. Роль фольклористики в активізації суспільного критицизму
- •4. 4. Перші спроби осмислення суті критики. Європейський контекст
- •Розділ 5 стан і функціонування української літературної критики в 40-х – 50-х роках хiх століття (Шевченківський період)
- •5. 1. Конкретно-історичне підґрунтя і вияви естетичної свідомості
- •5. 2. Українські альманахи і періодика 40-х років
- •5. 3. Літературно-критична діяльність м. Максимовича київського періоду
- •5. 4. Внесок харківської школи романтиків у розвиток української літературної критики. М. І. Костомаров як критик
- •5. 5. Творчість т. Шевченка як ферментуючий фактор критичної думки і переосмислення критеріїв оцінки художніх явищ
- •5. 6. Елементи літературно-критичних суджень у творчості членів «Руської трійці» після навчання в семінарії
- •5. 7. Початок літературно-критичної діяльності п. Куліша
- •Розділ 6 українська літературна критика 60-х років хiх століття
- •6. 1. Суспільно-політичні умови на східно- і західно- українських землях, культурний контекст
- •6. 2. Роль журналу «Основа» в утвердженні і розробці теоретичних засад української літературної критики
- •6. 3. Валуєвський циркуляр і зміна форм літературно-критичної діяльності українців. Західноукраїнська періодика і тяглість літературно-критичних традицій
- •6. 4. Форми та особливості літературно-критичної діяльності п. Куліша в 60-х роках
- •6. 5. Значення спадщини т. Шевченка для утвердження і розвитку української літературної критики
- •Розділ 7 літературно-критичний рух в україні 70-хроків хiх століття
- •7. 1. Роль освітніх закладів і громадських об’єднань в активізації літературної критики
- •7. 2. Галицька періодика і літературно-естетичні дискусії 1873–78 років, їх значення для критики
- •7. 3. Роль м. Драгоманова в розвитку літературної критики
- •7. 4. Особливості літературно-критичних виступів Івана Білика (і. Я. Рудченка)
- •7. 5. Початок літературно-критичної діяльності і. Франка
- •Розділ 8 стан літературної критики та її роль у суспільному житті україни 80–90-их років хiх століття
- •8. 1. Періодика 80–90-их рр. Хiх ст. Як стимул до розвитку літературної критики
- •8. 2. Особливості літературно-критичних виступів в. Горленка з проблем української культури
- •8. 3. Внесок у літературну критику г. Цеглинського
- •8.4.1. Основні тенденції літературно-критичної діяльності і. Франка 80–90-х років
- •8.4.2. Розробка теорії критики
- •8.4.3. Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах
- •8.5.1. Внесок Павла Грабовського в українську літературну критику
- •8.5.2. Борис Грінченко — критик
- •8.5.3. Значення творчості Михайла Коцюбинського для розвитку літературної критики в Україні
- •8.5.4. Характер літературного критицизму Лесі Українки
- •8.5.5. Місце Осипа Маковея в літературному житті України
- •8.5.6. Вплив творчості Василя Стефаника на оновлення літературної критики
- •8.5.7. Особливості літературно-критичної діяльності Василя Щурата
- •8. 6. Роль літературної критики в утвердженні престижу українства
- •Покажчик прізвищ
8.5.4. Характер літературного критицизму Лесі Українки
Якісно новий етап у розвитку літературно-естетичного критицизму зв’язаний з художньою творчістю і літературно-критичною діяльністю Лесі Українки (1871–1913).
Формуючись у колі родини з широкими мистецькими, політичними і науковими зацікавленнями (Олена Пчілка, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко), майбутня письменниця змалку мала чудові умови для розвитку свого таланту. Вона мужніла в процесі спілкування з представниками передового крила української інтеліґенції (М. Павлик, І. Франко, М. Коцюбинський, О. Маковей), російської соціял-демократії (С. Мержинський), під час співпраці в російській пресі (журнал «Жизнь»).
Леся Українка, незважаючи на кволе здоров’я, завжди була морально готова виконувати «найчорнішу роботу в мужицько-пролетарській українській газеті, залишивши білу роботу чистої ідеології»64Говорячи про єдність своєї творчості з суспільним життям, яка особливо виразно проявилася в часи першої російської революції, письменниця писала: «... В поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її «громадські обов’язки», так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби» (т. 12, с. 138–139).Єдність її естетичних, політичних і моральних принципів зумовила розуміння завдань і функцій мистецтва, характер її критики. Це ж розуміння нероздільної єдності краси, добра і соціяльної справедливості лежить в основі творчого методу письменниці-неоромантика.
Леся Українка поглибила розробку таких проблем естетики, як специфіка художньо-естетичного освоєння світу, зв’язок мистецтва з політикою, художня правда, неоромантизм. Вся творчість Лесі Українки свідчить про її постійні пошуки нових форм художньо-естетичного освоєння життя. Відмежувавшись з самого початку літературної діяльності від естетики ліберального народництва, вона свідомо виводила українську літературу на передові естетичні позиції своєї епохи. Полемізуючи з С. Єфремовим, Леся Українка твердила, що «літературні школи» — «питання не домашнього характеру», вони інтернаціональні (т. 12, с. 33), і гордилася тим, що сміливо «кидалася в дебрі всесвітніх тем... куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати» (т. 12, с. 400). Настанову на постійне новаторство як імператив творчості митця Леся Українка афористично виразила словами героїні драматичної поеми «На руїнах»:
Добудь нові слова, новії струни,
або мовчи...
Передумовою художнього новаторства письменниця вважала глибоко особистісне, естетичне освоєння важливих проблем, тобто тих питань, якими переймається суспільство і які безпосередньо торкаються поета, проникають навіть у його темперамент. Леся Українка нехтувала грубим політиканством, обстоювала свою незалежність від догматичних доктрин і доводила М. Павликові, що не може «скинутися всякої політики», бо їй не дозволяють переконання і темперамент. На її погляд, скинутися політики означало б «скинутися і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором» (т. 12, с. 65).
Звідси йшло у неї визнання соціяльно-перетворюючої ролі мистецтва (слово — зброя), обстоювання його дійовості на естетичній основі: «Мені здається, що коли я буду тенденцію за волосся притягати, то всім буде чутно, як її волос тріщатиме нещасний. А вона як схоче, то й сама до мене прийде... » (т. 10, с. 130). Міркуючи про своєрідність художньо-естетичного пізнання, Леся Українка писала: «Тілько белетрист і поет можуть нам розказати про терни та квітки нових часів, про світло й плями нових світачів. Вкупі з митцями будемо ми прагнути й боятися, любити й ненавидіти, будемо жити не тілько в минулому й теперішньому, але й в прийдешньому, але й у вічності, наскільки може сягнути в неї наша фантазія» (т. 8, с. 198). З такої позиції вона аналізувала твори утопістів, реалістів, модерністів.
Леся Українка утверджувала естетично-функціональну природу художніх цінностей (лист до О. Кобилянської від І. 05. 1913 р.) і доводила необхідність оновлення літератури, для позначення нової якості якої вживала термін «неоромантизм».
Естетична концепція Лесі Українки набувала все більшої стрункості і системності, бо поетеса-мислитель, проникливий літературний критик володіла даром самокритицизму й професійно глибокої оцінки літературних явищ. Осмислюючи художній досвід світової літератури і власну творчість, вона ще 1890 року підкреслювала, що «інакше, ніж її критики, розуміла слова «народність», «літературність» та «інтеліґенція» (т. 10, с. 65). Її власний внесок у розробку народності мистецтва був зв’язаний з новим розумінням поняття «народ» і з концепцією неоромантизму, яка знайшла глибоку розробку, зокрема у статті «Володимир Винниченко»65.
За змістом і за способом художнього втілення категорія народності мистецтва в трактуванні Лесі Українки набувала гнучкого характеру на загальнолюдській основі. Художнім втіленням такого розуміння народності мистецтва є драматичні поеми письменниці. Сміливе високопрофесійне використання світових мотивів у власній художній творчості, вторгнення у світовий літературний процес, вміння безпомильно виявляти його здобутки і прорахунки з високих естетичних позицій — приклад, гідний творчого наслідування.
Леся Українка як власне літературний критик дебютувала під кінець ХIХ століття. Саме 1899 року в Київському літературно-артистичному товаристві вона виголосила реферат «Писателі-русини на Буковині», який ліг в основу статті «Малорусские писатели на Буковине», надрукованої в петербурзькому журналі «Жизнь» 1900 року. Український варіянт статті побачив світ у газеті «Буковина» в квітні того ж року. У цьому виступі була закладена основна колізія українського літературно-естетичного критицизму, яка розгортатиметься між народництвом і модернізмом уже в новому столітті. Ембріон цієї колізії міститься в опозиції головних тез Лесі Українки: «г-жа Кобылянская — наследница Федьковича по таланту, но не продолжительница его манеры... »и «г. Стефаник — не народник». У цій же статті вжито і слово «модернізм» (ХІЛК-2,— с. 305, 311).
Леся Українка мала рацію, говорячи про вирішальний вплив оригінальних талантів на функціонування і утвердження національних літератур т. зв. молодих народів: «Вопрос о праве на существование той или другой из маленьких литератур решается не столько теорией, сколько практикой, т. е. присутствием в данной литературе сильных и оригинальных талантов» (ХІЛК-2, — с. 300).
Зрештою, механізм впливу художньої практики і теорії на літературну критику увиразнюється взаєминами Осипа Маковея, Ольги Кобилянської і Василя Стефаника