8.5.2. Борис Грінченко — критик

У 80–90 рр. ХIХ ст. активну участь у літературному житті України брав БорисГрінченко(1863–1910), що також відіграв важливу роль у розвитку ідейно-естетичного критицизму. Вчитель, видавець, лексикограф, поет, прозаїк, драматург, він був невтомним діячем, який умів за умов цензурного тиску російського самодержавства на українську культуру знаходити легальні форми і засоби пробудження та утвердження національної самосвідомості земляків.

Як рецензент різнотипних українськомовних видань Б. Грінченко виступав спочатку в «Зорі», потім у «Буковині» і «Літературно-науковому віснику», але ефективність його літературно-критич­них намірів і зусиль, може, повнішою мірою виявилася в його розгалуженому листуванні. Як підкреслив А. Погрібний, ознайомившись з епістолярною спадщиною письменника, «Б. Грінченко був найдіяльнішим організатором загальноукраїнського літературного процесу, являв своєю особою один з провідних центрів культурно-громадського життя на Україні, до якого наприкінці ХIХ–на початку ХХ ст. стягувалися ледь не всі лінії й артерії»^61а. Його оцінні критерії узагальнювали художню практику Т. Шевченка, Є. Гребінки, І. С. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, В. Са­мійленка, І. Франка і випливали з тих функцій, які, на його погляд, мала виконувати художня література: 1) будити національне самопізнання; 2) правдиво показувати соціяльне становище народу. З цих позицій він виступав як рецензент «Зорі», автор ювілейних літературних портретів І. Нечуя-Левицького та І. Франка. Теоретичне та історико-літературне обґрунтування вони отримали в «Листах з України Наддніпрянської», які друкувалися в «Буковині» (1892–1893). На ці «Листи... » відповідав публічно М. Драгома­нов («Листи на Наддніпрянську Україну») в тій же «Буковині» і «Народі». Так відбулася на початку 90-х років ХIХ ст. одна з найефективніших дискусій з низки найважливіших національних проблем, яка «розворушила літературно-суспільне життя, розпалила вогнище пошуків» (див. там само. — С. 105), уточнила літературно-естетичні позиції і Драгоманова, і Грінченка, кристалізувавши світоглядну еволюцію останнього. Б. Грінченко остаточно розвінчав теорію «літератури для домашнього вжитку», визнав слушність багатьох міркувань М. Драгоманова щодо європеїзму української літератури. Наддніпрянець Вартовий (тобто Грінченко) залишився при переконанні, що «вкраїнська література вбога тільки дочасно (тимчасово. —Р. Г.), а колись мусить вирости так, щоб задовольняти просвітні вимоги української інтеліґенції», а, домагаючись європейського рівня, вона мусить «глянути поза Пушкіна та поза Лермонтова» (Там само. — С. 122).

Особливістю літературно-критичних суджень Б. Грінченка було не стільки те, що вони спиралися на загальнопоширені тоді критерії, скільки категоричність і різкість формулювань (передусім у листах). Він був непримиренним до графоманів, що легковажно ставилися до українського слова («... їх треба знищувати!», писати про них так, щоб «сичали з болю і більш не сікались до вогню»), отже, продовжував традицію, започатковану П. Кулішем та Іваном Біликом. Натомість, у відкритій пресі Б. Грінченко дбав про тактовність, морально-етичну зорієнтованість своїх оцінок, і це виявлялося в модальності його текстів. Прикметними в цьому аспекті є вступні уваги в статті «Галицькі вірші» (Правда, 1891).

Заміряючись на критику мови галицьких поетів, надмірно переповнену, на його погляд, діалектизмами, полонізмами і германізмами водночас, подаючи свої роздуми до журналу, що виходив у Львові, Б. Грінченко дуже виважено будував свій дискурс. То був діалогізований монолог-роздум з докладною мотивацією змісту і форми вислову. «Порушуючи літературну справу, — писав Вартовий-Чайченко-Грінченко, — спершу на погляд мов незначну, але насправді — справу великої ваги, — ми сподіваємося, що те, що ми тут скажемо, не вважатимуть за причепливу критику задля самої критики та й годі; ми сподіваємося, — зрозумілим буде, що промовити примусила нас тільки невикрутна, пекуча потреба та прихильність до самої речі: ми певні, що в наших, часом дошкульних словах ніхто не побачить ворожості, а зрозуміє, що викликала їх сама любов до дорогого нам усім діла. Опроче того, ми насмілюємось думати, що наші погляди на порушену справу не дуже різнитимуть з поглядами на неї значної частини української інтеліґенції. Все те і дає нам змогу відважитися висловити тут сі свої уваги» (ХІЛК-2. — С. 241). Далі критик посилався на свої спостереження над читачами, констатував, що наддніпрянці не читають віршів галичан і буковинців, аналізував мову поезій В. Маслюка, арґументуючи, таким чином, висновок про основну причину: їх мова «зовсім незрозуміла незопсованому вкраїнському вухові» (ХІЛК-2. — С. 242). Однак спостереження і міркування Б. Грінченка не обмежувалися власне мовознавчо-стилістичними аспектами. Він їх додатково арґументував комунікативно-естетичними категоріями. Йшлося про виміри краси художнього твору і шляхи формування загальнонаціональної літературної мови як засобу словесного мистецтва. «... Якої б там великої ціни не був зміст, форма все ж не така річ, щоб нічого не важила, а особливо у віршах. Без краси нема поезії. І краса повинна бути у всьому, також у формі, у поверховності. Хто з поетів не звикне дошукуватись краси в формі, той не вмітиме вишукувати її і в чому важливішому» (ХІЛК-2. — С. 242).

Як бачимо, т. зв. «народницька критика» не завжди заперечувала естетичні виміри художнього твору, але в структурі оцінних критеріїв справжнього мистецтва вважала їх органічними, само собою зрозумілими. Інакше не воювала б так принципово і гостро з «котляревщиною» і «віршоробством», не ставила б питання про відмінність «тенденційності» та «ідейності», про способи художнього вираження задуму і світовідчуття письменника, про єдність образу й мовлення. Духовна єдність українців з усіх автохтонних їх земель можлива за умови, — твердив Грінченко, — коли письменники будуть «зважати на всю українську публіку» (ХIЛК-2. — С. 243). З цією метою наддніпрянці і наддністрянці повинні йти на взаємопоступки, зважати при тім на мовний досвід Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, зрозумілий в усіх кінцях України. Б. Грінченко і тут брав до уваги не тільки кількісні, а й якісні аспекти проблеми: на його переконання, «язичіє», «жаргон» вбивають «не саме почування краси в слові, а й почування краси в образі» (ХІЛК-2. — С. 242).

Історичною заслугою Бориса Грінченка перед українською літературною критикою залишається те, що він свідомо став поряд з І. Франком, пишучи власні твори, аналізуючи поточну сучасну йому літературу, орієнтувався на життя і творчість Т. Шевченка як на найвищий взірець-критерій: Шевченко, твердив Грінченко, «був перший українець з правдивою національною свідомістю, і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові» (ХІЛК-2. — С. 240).