6. 4. Форми та особливості літературно-критичної діяльності п. Куліша в 60-х роках

Літературно-критична спадщина П. Куліша, його діяльність як організатора літературного життя 60-х років ХIХ ст. і в наступні десятиліття аж до смерті 1897 року відбивають складну, поліфункціональну природу критики, закономірності її суспільного функціонування, увиразнюючи проблеми інтерпретації художніх творів і літературно-критичних текстів.

Показовими і повчальними в цьому сенсі є спроби осягнення ролі П. Куліша в культурному житті України і, зокрема, в історії літературної критики. Праці І. Франка, О. Маковея, Б. Грінченка, С. Єфремова, Д. Дорошенка, В. Петрова, М. Зерова, Є. Кирилюка, М. Бернштейна, Ю. Шевельова, Є. Нахліка, створені ще за життя і протягом сторіччя після смерті П. Куліша, — то багатоголосий полілог різних — близьких і протилежних — методологічних підходів до явища духовної культури, яке за власною суттю і контекстуальними зв’язками ніколи не було одновимірним. Оглядаючи сьогодні їх, можна повторити спостереження М. Зерова з 1928 року: «З Кулішем боролися, полемізували, винуватили у відступництві»¹¹. Отже, відбувалося те, що розумів І. Франко, який ще 1904 року зауважив: Кулішеві хитання, становлячи трагедію його життя, водночас «вносили фермент в літературне життя України»¹².

Щойно тепер, за умов відсутності тиску політичного силового поля на літературознавчу методологію, може здійснюватися завдання, поставлене М. Зеровим — спробувати зрозуміти Куліша «в зв’язку з добою та з тим середовищем соціяльним, в якому він ріс»¹³і — додаймо — діяв. Складність полягає в тому, що найточніша фіксація біографічних моментів (отих Кулішевих «хитань»), відтворення суперечливих думок, тверджень Куліша-критика і Куліша-історика не дасть вичерпної картини його духовного життя, бо скриті психологічні мотиви його вчинків і думання. Куліш залишив тексти про історичні події, про чужі і власні літературні тексти, часто витворюючи міфи про себе самого. Тому Ю. Шерех побачив у листах Куліша «обличчя» і «маску». Для дослідника-інтерпретатора текстів Куліша — це «виклик», «інтелектуальна і емоційна насолода усувати маску й знаходити обличчя»¹⁴, осягаючи причини мінливого «маскараду». Серед цих причин можемо називати як явища внутрішнього порядку — «травму арешту і заслання», «аристократизм» і крутість характеру, так і зовнішні чинники, як-от: цензура, перлюстрація листів, хутірська самоізоляція, що також деформувало творчість і діяльність. «Чого не доконали жандарми і тульські міщани, — слушно пише Ю. Шевельов, — те зробило безлюддя й байдужість, що їх так часто зустрічав П. Куліш в українському світі»¹⁵. Всі ці чинники впливали на внутрішній світ Куліша в різні часи по-різному. У 60-ті роки він був у розквіті сил, втішався славою, сподівався ще більшого визнання. І все-таки навіть тоді існувало плетиво об’єктивних і суб’єктивних факторів, які стимулювали і гнітили його, породжували апологетичні і нищівні оцінки часто одних і тих же явищ (розуміється, через певний проміжок часу), або зумовлювали роздвоєність, яка виявлялася в текстах «маскою» і «обличчям». Чи це було пристосуванством, відступництвом? Чи зміною поглядів під впливом збагачення досвіду, більшої поінформованості, набуття нових знань? На такі і подібні питання мають відповідати Кулішеві інтерпретатори — його сучасники і наступники.

Сучасний історик літературної критики має справу з текстами Куліша часів «Основи», варшавського періоду і часів «Хутірної поезії». Ті тексти містили різні оцінки історичних явищ і літературних творів, мали тодішніх реципієнтів, що не знали, яким постане Куліш пізніше. Читаючи його статті, вони не знали його листів: сприймали «маску», не бачили «обличчя». Отже, всі літературно-критичні виступи П. Куліша мали ситуативний характер, зумовлений суспільно-політичним контекстом, світоглядом Куліша і його морально-духовним станом, який залежав від стосунків з приятелями, від службової кар’єри, майнового статусу тощо. Кожен з цих факторів за життя Куліша і, зокрема, впродовж 60-х років, змінювався сам собою чи у зв’язку з іншими. А це позначалося на формах його критичної діяльності, змісті і характері літературно-критичних оцінок і суджень, їх арґументації. Потрібен конкретно-історичний, послідовно функціональний підхід до розуміння будь-яких виявів Кулішевого критичного дискурсу. Пояснення особливостей творчого методу Куліша-критика тільки його «ідеалістичним» світоглядом і «націоналістичною» концепцією, як це робилося в радянські часи, мало що дає навіть якщо в методологічному плані «реабілітуємо» філософський ідеалізм та ідеологічний націоналізм. Догматичність і безплідність такого підходу демонструє дослідження М. Бернштейна. Згадуючи давню статтю І. Теліги «Куліш — критик» (Україна», 1929, липень–серпень), автор обмежився власне звинуваченням: «Для аналізу літературних поглядів П. Куліша І. Теліга притягнув значний матеріял. Але вихідні позиції його суджень і висновків не витримують (!) наукової критики. Автор статті виходив у своїх судженнях з націоналістичної ідеалізації постаті Куліша, з теорії «єдиного потоку в розвитку української літератури і критики»¹⁶.

Програма журналу «Основа» свідчить, як основ’яни «відхрещувалися» від націоналізму в ідеологічно-догматичному сенсі. Але всі матеріяли «Основи» і літературно-критичні статті П. Куліша справді надихані національною ідеєю, розумінням її як духовної категорії, що сформувалася в конкретному довкіллі та історичному процесі. Якщо це ідеалістичний (а він такий є) погляд, то це ще не означає, що він не науковий, як і сутність націоналізму не зводиться до протиставлення українського народу іншим народам, до визнання його винятковості. П. Куліш і М. Костомаров бачили і обстоювали відмінність українців од росіян і поляків, цим обґрунтовували специфіку, «окремішність», «своєнародність» мови і словесності українців. Історіософська концепція живила їх теорію словесності, літературну критику в її естетичних засадах і конкретних виявах. Томутеоретична стаття Куліша «Характер и задачи украинской критики» була узагальненням практики Куліша як укладача «Записок о Южной Руси», автора «Чорної ради» і статей «Об отношении малороссийской словесности к общерусской», «Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність».

П. Куліш виходив з того, що література і наука випливають з одного джерела, породжені станом суспільної свідомості якогось часу і по-своєму виражають дійсність. На його думку, «и повествователь, и историк, и естествоиспытатель, и философ взялись изобразить, каждый по-своему, жизнь в её истине, а не обманчивый вид жизни» (ХІЛК-I. — С. 263–264). На цій підставі виступав проти«обмана, в который вводят общество плохие писатели»,особливо ті, хто «выдвинулся вперед и обратил на себя внимание значительной массы людей, жаждущих знания»(Там само. — С. 265). Таких «строго разборчивая критика» повинна буквально переслідувати «со всей неумолимостию истины». Критик не може бути поблажливим до псевдопоетів, бо «снисходительность в этом случае будет лукавством перед своей громадою, у которой критик служит докладчиком. Как фальшивый историк, так и фальшивый жрец беллетристики должны быть изобличены во имя общей пользы, во имя успехов самопознания, во имя стремленья к лучшей будущности народа» (С. 267).

Термінологічне окреслення критики як етнографічної в системі понять Куліша не означало описовості і зіставлення художніх творів із зовнішньою достовірністю дійсності. «Народні оповідання» Марка Вовчка він тлумачив як «живу етнографію, котору зрозумів (!) писатель здоровим умом і гарячим серцем» (С. 258). Завдання української літератури Куліш убачав не в побутово-етнографічній достовірності, а у відтворенні народного духу, в серйозному поглядові на речі. З цим співвідносив завдання власне української критики:«Задачею нашей украинской критики должна быть строгая поверка литературных созданий эстетическим чувством и воспитанным в изучении своей народности умом. Лишь только мы уклонимся от этой задачи, лишь только пренебрежем в своей критике общие основания эстетики, приложенной к новейшему народоизучению, — мы сделаемся обманщиками собственного народа... »(С. 267). Маємо, отже, коректно поставлену проблему оцінки художніх творів — естетичним почуттям, суб’єктивізм якого водночас корегується розумом, виплеканим у процесі вивчення своєї народності. Загальні основи естетики конкретизуються новітнім народознавством. Виходячи з«полного разнообразия способности принимать впечатления внешнего мира и претворять их в собственную моральную сущность», що лежить в основі жанрового розмаїття художньої літератури, Куліш пояснював значення кожного жанру (в тім числі і жанрів лірики) у житті народу. Суспільне значення літератури, яка виражає дух українського народу, полягає в тому, що через такі твори народ усвідомлює«свое украинское я и, следовательно крепнет в своей народности, и следовательно делается в своей массе солидарнее, и следовательно могущественнее противостоит всякому разлагающему влиянию другой народности» (С. 268). Ілюструючи цю думку, Куліш покликається на конкретні Шевченкові елегії і теми, роблячи висновок, що в обидвох випадках поет«заставляет сердце Украинца сознавать себя украинским» (Там само).

Було це реалізацією програми «Основи» у частині протистояння космополітизму і водночас — запереченням ідеї «общеруськості». Якщо у даній статті Куліш начебто відштовхувався від позицій В. Бєлінського (чиї слова винесені в епіграф), то у статті «Простонародность в украинской словесности»він відкрито полемізував із«знаменитым русским моралистом-критиком недавнего времени» (с. 269) і — по суті — з працями М. Добролюбова«Черты для характеристики русского простонародья», «О степени участия народности в развитии русской литературы». П. Куліш гордився тим, що українські письменники «пережили благополучно период критических авторитетов»і їх врятувала повага «к человеческой личности, как бы низко ни была она поставлена в гражданском обществе» (с. 269). Він створив блискучий і переконливий трактат про органічний вплив української ментальності на письменство за несприятливих умов і денаціоналізації. Посилаючись на записи народної творчості, немовби даючи інструкцію, як їх робити; враховуючи досвід Бокаччо, Байрона, показуючи вплив української освітньої системи на московську і нівеляційну роль другої в руйнуванні і зросійщенні першої, він спокійно, але твердо підбадьорював і послідовників. «... Мы все, — твердив Куліш, —как бы ни были различны наши силы, делаем дело народное и в настоящем строим будущность не собственную, не личную, а будущность нашего народа в неопределенно далеком времени»(с. 273).

Критичне ставлення Куліша до московських слов’янофілів — перших російських «гегемоністів» — також мало для української орієнтації принципове значення. Він як один з перших українських європеїстів протиставляв слов’янофілам виважену і чесну позицію основ’ян:«Европейская цивилизация не представляет для нас чего-то ненавистного, как для московских славянофилов, которые объявили Запад гнилым и изобрели какое-то русское воззрение на науки и искусство. Мы изучаем дружески все, что выработано другими обществами и народностями, но благ для нашего народа ожидаем только от своеобразного развития его собственных нравственных сил и от увеличения средств к жизни на его родной почве»(с. 177). З такою позицією справді не можна було сперечатися, зрештою, і поглумитися з неї не випадало, бо за арґумент Кулішеві правило посилання на порозуміння основ’ян з масою читачів з простого народу. Висновок Куліша звучав переконливо:«... Простонародность в украинской словесности не есть свидетельство бессилия наших авторов,... а напротив — залог общенародного развития нашей словесности в будущем, на широком основании»¹⁷. Це проголошувалося в січні 1862 року. Тому «обрусителям» типу Каткова залишилося тільки спровокувати циркуляр Валуєва і позбавити «сепаратистів» трибуни, а себе — клопоту полемізувати з ними.

У літературно-критичних працях кінця 50-х — першої половини 60-х років Куліш цілісний і послідовний. У його рецензіях, оглядах, передмовах, теоретичних статтях варіюється кілька принципових ідей: народ — носій національного духу і мови; талант письменника — вроджений, але плекається працею над собою, тоді він виражає національний дух; національно своєрідна поезія невіддільна від рідної мови, тому не передається адекватно і вичерпно засобами іншої мови; художній твір знаходить відгомін у душі читача, тому він має бути гармонійний і економний засобами без зайвої деталізації. Ці та інші ідеї виступають основою критичних суджень та критеріями оцінки конкретних творів (у тім числі — і власних).

Розуміння ролі і функцій народної мови у становленні української літератури і виникненні оригінальних творів зумовило Кулішеві самооцінки двох варіянтів роману «Чорна рада», негативне ставлення до російськомовних творів Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка. І в цьому немає жодного «націоналізму», а є лиш певне трактування психології творчості (зрештою, близьке до сучасного...).

Уже раніше лист Куліша до Шевченка від 25. 07. 1846 року містив рецептивну засаду його оцінок художніх творів («постигните соотношение между созданием поэта и душою читателя, тогда Вы будете истинно великим») і наочну ілюстрацію її прояву в критичних судженнях. Поет радив поетові, що слід вилучити, як скоротити твір, щоб не послаблювати враження читачів, а своє втручанняв «семейные дела... фантазии и творчества» мотивував тим, що Шевченкові твори належать після публікації «всей Украине и будут говорить за нее вечно».

П. Куліш розглядав твори, які оцінював, у світлі певних взірців, серед яких народні перлини, твори Гомера, Бокаччо, Шекспіра, Міцкевича, Вольтера, Скотта, Пушкіна, Шевченка. Він начебто «маркував» відповідний контекст, інколи «ранґував» художні цінності (принаймні у статтях про українську літературу — постаті І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, Марка Вовчка ніколи не згадувались випадково). Переконливо увиразнює цю особливість коротенька рецензія-передмова до публікації добірок Щоголева і Кузьменка («Первоцвіт Щоголева і Кузьменка» в альманасі «Хата»).

Тут же Куліш подав уявлення про основні форми критичної діяльності: «Огласив я друком не одно вже своє і чуже компонування»; «багато лежить у мене писання українського до друку; багато я перечитав його, да ось тільки кришечку до огласу вибрав»; «все мляве або недоспіле я геть одкидаю».

Серед його оцінних критеріїв часто подибуємо такі вислови:«Щиро рідна поезія», «склад... правдиво рідний», «щось праведно своє», «чистий український смак».

Куліш-критик майже не вживав літературознавчих термінів, крім традиційних родо-жанрових позначень, зате звертав увагу на повноту вираження характерів, природність мови, оповіді, — не терпів «совершенно произвольных суждений о произведениях южно-русской поэзии» (ХІЛК-I. — С. 295).

Серед арґументів своїх високих оцінок Куліш неодмінно враховував здатність співпереживати і відчувати таїну слова. Захоплюючись прозою Квітки, він покладався на свою солідарну симпатію й у статті-літпортреті письменника поділився цікавими спостереженнями з галузі психології творчості і сприймання, як-от: «... До чужого не заговориш так, як до рідного, і чужим язиком не досягнеш до чужого серця. Тайна велика в сьому моєму слові, і розумна ся тайна найбільш великим поетам народним» (с. 286). «Найперше діло для писателя, — твердив він, — возлюбити ближнього, яко себе самого. Хто так возлюбить ближнього, маючи дар словесний, той тільки зрозуміє його, як свою душу, а зрозумівши так ближнього, яке не скаже про нього слово, скаже так праведно, як на щирій ісповіді. От тут-то й тайна глибини слова, тут вона, тайна сили і власті, котру має над нашою душею слово великого таланта» (с. 290).

Відзначені особливості літературно-критичної діяльності П. Куліша свідчать, що була вона за своїм методом не етнографічною, а суб’єктивно-психологічною чи радше психолого-естетичною, розвивалася в тому руслі, в якому йшла європейська думка того часу¹⁸, а згодом розбудували свої концепції О. Потебня та І. Франко. На жаль, Куліш невдовзі відійшов від активної журналістсько-критичної діяльності і його творча енергія, потужна сила аналітичного критицизму виявилась у перекладах Біблії, переспіві всіх 150 псалмів, художній інтерпретації п’єс Шекспіра, чим він також прислужився розширенню обсягу української літературної критики.