26. Національно-визвольна революція українського народу середини 17 ст. : причини, характер, рушійні сили

Визвольна війна, яку академік І.П.Крип'якевич назвав у свій час українською революцією, спалахнувши в середині XVII ст., сили, що брали в ній участь, ставили за мету визволення України з-під влади Речі Посполитої. Нова політична еліта України прагнула створити свою національну державу, сформувати в ній новий соціально-економічний лад з козацькою власністю на землю.

Війна характеризується переплетінням національно-визвольних та соціальних мотивів. Великим і значним було і релігійне протистояння православ'я і католицизму, тим більше, що інтереси українців і поляків оберталися в колі двох різних світоглядів. Перед у боротьбі з Річчю Посполитою вели козаки, які очолили селяни, міщани і духовенство. Війна почалася в лютому 1648 р. із захопленням повстанцями Запорізької Січі і обрання гетьманом Богдана Зиновія Хмельницького. Роком її закінчення вказується 1654 p., коли відбулася Переяславська Рада між Україною і Москвою.

Отже, рушійними силами революції були козаки, селяни, міщани, шляхта. Характер війни був всенародний, національно-визвольний, справедливий. Лідером визвольної війни став Б.Хмельницький, син дрібного українського шляхтича, на початок війни — чигиринський сотник. В кінці 30-х pp. Б.Хмельницький був генеральним писарем.

Запорізька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатись з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.

Перший період війни ознаменувався перемогами (1648-1649 pp.) під Жовтими Водами і Корсунем, битвами під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським договором. Другий період (1650-1653 pp.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Третій період (1654—1655pp.) визначився допомогою Україні Росією в боротьбі з Польщею. Четвертий період (1656-1657pp.) — укладенням союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі.

Очевидна заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що він протягом року війни зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів народно-визвольну армію. Із Запорізької Січі він вийшов із загоном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тисяч повстанців.В сучасній історичній науці переважає думка про те, що Визвольна війна закінчилася із смертю Б. Хмельницького. Це викликає сумнів, окільки визвольні змагання українського народу після цього не припинилися, а лише змінили свій характер: стали менш масштабними і більш локальними. Мабуть, вірогіднішою є точка зору В.Смолія, В.Степанкова, В.Шевчука. Вони вважають, що війна закінчилася з падінням гетьмана П. Дорошенка у 1676 р. "Вічний мир" 1686 р. між Росією і Польщею юридично зафіксував поразку України в цій війні.

Мрія про соціальне та національне визволення сколихнула широкі народні маси, організувала їх і надихнула на боротьбу. У стислі строки була сформована своя політична еліта, з'явились нові, енергійні і талановиті ватажки. Відомий дослідник історії української шляхти XIV-XVII стст. Н.Яковенко вважає, що саме шляхта, а не козацтво забезпечувала тяглість в існуванні українського політичного етносу з XIV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила й абсорбувала і князівський елемент середньовіччя, і козацький елемент ранньоновітньої епохи. Саме шляхта була соціальним ідеалом членів нової еліти Гетьманщини.

Продемонструвавши гнучкість та подиву гідну живучість, шляхетський стан проіснував в Україні від періоду середньовіччя до епохи національного відродження XIX ст. Саме він забезпечив спадкоємність української історії, допоміг зробити надбанням козаччини досвід княжих часів, а легенду козаччини передав "будителям" національного відродження. Шляхта-дворяни (а дворянство в Україні вперше почалося запроваджуватися ще за гетьмана І. Брюховецького) колишньої Гетьманщини через свої історичні праці, найвизначнішою з яких була "Історія Русів", створили козацький міф XIX ст. І одночасно стали його жертвою, прирікаючи на тимчасове забуття історію власного стану.

За Хмельницького була створена національна держава, побудову якої, однак, не вдалося довести до кінця.

До того ж, протиріччя і суперечності серед повсталих, відсутність чітких політичних орієнтирів управління соціальними процесами, постійний зовнішній тиск і втручання у внутрішні справи України іноземних держав спричинили поразку української революції.

Українська Національно-визвольна війна 1648-1676 рр.

Спокій, що запанував в Україні після придушення Польщею козацько-селянських повстань, був удаваним. В українському суспільстві зберігався цілий вузол протиріч, серед козаків, селян, міщан жевріло невдоволення, і для організації нового повстання бракувало лише відважного і енергійного поводиря. Такий поводир знайшовся в особі Богдана Хмельницького, який на початку 1648 р. підняв українське населення на визвольну боротьбу проти Польщі.

Причини Національно-визвольної війни

- Здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану. Серед українського населення наростало почуття ненависті до польського панування, соціальний вибух був неминучим.

- Стрімкий розвиток національної самосвідомості українців (усвідомлення ними своєї етнічної ідентичності, спільних інтересів, розвиток ідей Батьківщини, її єдності та незалежності).

- Формування на основі козацтва нової української політичної еліти, яка визначила національні інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила його політичну програму, відіграла провідну роль у процесі державотворення. Саме завдяки новій українській еліті соціальний вибух 1648 р. набув характеру національно-визвольної боротьби.

Рушійні сили визвольної боротьби

o Козацтво - стало керівною і провідною силою визвольної боротьби, ядром української армії.

- Селянство - взяло надзвичайно активну участь у військових подіях. Воно виступало проти національного, релігійного та, насамперед, проти соціального гноблення - проти земельної власності як польських, так і українських феодалів, проти існуючих форм експлуатації, кріпацтва. Вони вимагали особисту свободу І право володіння землею.

o Міщани - відіграли важливу, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Волинь, Галичина) - провідну роль у національно-визвольній і соціальній боротьбі.

o Частина української шляхти - мала досить помітну роль у розвитку визвольної боротьби, у першу чергу - у формуванні української еліти, політичної програми, розбудові державності. Але більшість панівного стану суспільства зрадила національні інтереси і придушувала визвольну боротьбу.

o Представники православного духовенства (особливо його низи) - взяли безпосередню участь у подіях революції, у державотворчій діяльності.

Отже, у визвольній боротьбі взяли участь представники всіх верств українського суспільства, та головною її рушійною силою були козаки, селяни і міщани.

За національним складом абсолютну більшість учасників цієї боротьби становили православні українці. Разом з тим, серед повсталих перебували представники інших національностей, які проживали в Україні, у тому числі поляки і євреї. Цілі боротьби:

Ліквідація польського і будь-якого іншого панування.

Звільнення від національно-релігійного гноблення.

Ліквідація магнатського землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства, кріпацтва, завоювання особистої свободи і права власності селян, міщан, козаків на землю.

Утворення незалежної соборної української держави. При цьому слід зауважити, що ідея створення національної держави визрівала поступово. Піднімаючи козаків на повстання, Б.Хмельницький і його сподвижники прагнули, насамперед, до збереження козацьких вольностей. Але в ході боротьби Б.Хмельницький висуває ідею створення української автономії у складі Речі Посполитої, а згодом -і Української суверенної держави. Вперше принципи розбудови незалежної держави Б.Хмельницький сформулював у лютому 1649 р. під час переговорів із королівськими послами в Переяславі (ці принципи будуть розглянуті далі).

Форми боротьби

Практикувались найрізноманітніші форми боротьби - непокора, відмова від виконання обов'язків, військові дії. Та, все ж таки, переважали насильницькі, збройні форми боротьби. Досить часто траплялися такі ексцеси, як погроми мирного населення, пограбування, спустошення міст і сіл. До цих руйнівних акцій вдавалися усі сторони - і поляки, і московити, і татари, і турки, й українці.

Зрозуміло, що вибух люті з боку українців став наслідком жорстокості польського режиму в Україні, існуючого соціального гноблення. І чим нестерпнішим ставало становище українців, тим більш непримиренною ставала їхня боротьба

Ніким не замовчується той факт, що українці вдавалися до надзвичайно жорстоких дій, аж до масового винищення, проти євреїв, католиків (українців, литовців, білорусів та інших), уніатів. Анти-єврейська спрямованість боротьби зумовлювалася ще й соціальним становищем євреїв в Україні: вони були переважно орендарями земельних маєтків, власниками млинів, броварень, ґуралень, корчмарями, лихварями і при цьому вдавалися до досить суворих форм визиску місцевого населення.

Характер Національно-визвольної війни

Виходячи із причин, складу учасників і цілей Національно-визвольної війни, її характер визначають як:

o національно-визвольний;

o релігійний;

o соціальний.

Періодизація Національно-визвольної війни

Національно-визвольна війна тривала довго, розвивалася поступово і суперечливо. У зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі і періодизацію до сьогодні залишається дискусійним.

Спираючись на широку джерельну базу, на дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків доцільно виділити п'ять періодів перебігу Національно-визвольної війни.

Перший (лютий 1648 р. - червень 1652 р.) - період найбільшого розмаху та інтенсивності національно-визвольної і соціальної боротьби. Основні здобутки: виборення державної незалежності у червні 1652 р. й успішне завершення Селянської війни.

Другий (червень 1652 р. - серпень 1657 р.) - період погіршення економічного і геополітичного становища козацької України.

Третій (вересень 1657 р. - червень 1663 р.) - період різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну і призвела до розколу козацької України на два гетьманства - Правобережне і Лівобережне.

Четвертий (липень 1663 р. - червень 1668 р.) - період відчайдушної боротьби національно-патріотичних сил за возз'єднання України в умовах прагнення польського й московського урядів поділити Українську державу.

П'ятий (липень 1668 р. - вересень 1676 р.) - період кризи і поразки визвольної війни. Ліквідація державності на Правобережжі.

Виходячи саме із цієї періодизації, простежимо далі розвиток Національно-визвольної війни, розглянемо її досягнення і прорахунки.