56. Особливості розвитку капіталізму в Україні (друга пол.19ст.)

За 40 років, від 1861 р. до Д900 р. — внаслідок швидкого розвитку буржуазних відносин, як в економічній, так і в інших сферах спостерігаються великі зміни. Порівняно з феодальною епохою суспільний прогрес відбувався дуже швидко. Уже на протязі перших десятиліть завершився промисловий переворот. Україна, незважаючи на імперську політику російського самодержавства, перетворилась із аграрного на один з найбільш розвинутих в економічному відношенні регіонів імперії. На її території знаходилась основна база гірничої, вугільної і металургійної промисловості, сільськогосподарського машинобудування, а також значна частина харчової промисловості, залізниць, морського і річкового транспорту. У сільському господарстві, особливо па Півдні України, впевнено утверджувались капіталістичні відносини, основані на використанні вільнонайманої праці і машин. Якщо у 1869 р. в Україні налічувалось 3712 фабрик і заводів, то у 1900 р. їх стало 5301.

На протязі 1866—1878 рр. по території України прокладено більш як 4,5 тис. верст залізничної колії, і на кінець XIX століття загальна довжина залізниць досягла.17 % від залізничної мережі Росії. Перша залізниця на Україні стала до ладу у 1865 р. Вона зв’язала місто Балту з Одесою і мала протяжність у 219 верст.

До кінця XIX ст. Україна вийшла на одне з перших місць в імперії і за рівнем концентрації промислового виробництва. Від загальної кількості 25327 підприємств гірничодобувної та обробної промисловості (що була в Росії у 1900 р.) на долю України припадало більше 5 тисяч, тобто майже 20 %. На них працювало близько 300 тисяч робітників, або 14 % від їх чисельності по всій імперії і виготовлялось продукції на 556 744 тис. крб., що складало 17 % вартості продукції всіх загальнодержавних обсягів. В Україні видобувалося понад 51 % чавуну, близько’половини сталі і прокату, понад 65% кам’яного вугілля. Крім того, Україна, давала 99,5% коксу, 100% ртуті, 63% соди, 71% цукру.

Характерною особливістю цього часу стало посилення довгострокових вкладень іноземних капіталів (інвестицій), частка яких у промисловості України досягла 80 і більше відсотків. Особливо яскравий процес можна спостерігати на прикладі гірничої промисловості, де з 1888 по 1894 рік було створено 22 іноземні кампанії з основним капіталом на суму 62,9 млн. крб. Як бачимо, у промисловому відношенні Україна належала до тих регіонів, які мало чим відрізнялись від центру, але її економіка мала однобокий характер і в значній мірі залежала від іноземного капіталу.

Що стосується сільського господарства, то земля України дедалі більше втягувалась в ринковий обіг, перетворюючись в товар. Протягом останніх десятиліть минулого століття Дворяни України продали понад половину своїх земельних володінь. Це стало основою створення буржуазної приватної власності на землю. Підприємницька оренда землі сконцентрувала 40 % орендного фонду в руках заможних селян, при цьому поширювалась найбільш невигідна для більшості селян короткострокова оренда на один посів.

Як свідчать статистичні дані, Україна порівняно з іншими національними окраїнами посідала перше місце з виробництва і переробки сільськогосподарської продукції. Вона давала майже половину всього збору озимої і ярової пшениці в європейській частині імперії. Відповідно збільшувалась і кількість переробних підприємств. Зокрема, цукропереробні підприємства Бродського, Терещенкіб, Харитоненків, Бобринського виробляли близько 60% усієї продукції цукрофонду Росії.

Відбувались і соціальні зміни. Найпомітніша з них, що мала серйозні наслідки, це поява нового класу пролетарів. На відміну від дрібних власників-селян, пролетарі зосереджувались переважно в промислових центрах і не мали засобів виробництва та власності. Тому вони продавали свою робочу силу. Умови життя і праці в промисловості Російської імперії у порівнянні з європейськими державами були у 4—5 разів гірші. Робочий день на підприємствах тривав 10—12, а іноді 15 годин, техніки безпеки та медичного обслуговування майже не було. Нестерпні умови життя пролетарів перетворювали їх в потенційно руйнівну силу, яка згодом виявила себе в політичних подіях XX ст. Але панівні класи Російської імперії, проявляючи егоїзм і невміння перспективно мислити, не змогли зробити відповідних висновків.

Таким чином, друга половина XIX ст. характеризувалась величезними успіхами в економічному розвитку як Росії, так і України. Але феодальні пережитки у вигляді поміщицького землеволодіння і самодержавства стримували прогресивний розвиток суспільства і загострювали соціальні протиріччя. У порівнянні з найбільш передовими країнами Росія продовжувала відставати як в економічному, так і в політичному відношеннях.

У пореформений період розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався двома шляхами — прусським й американським. Першого шляху дотримувалися правобережні та лівобережні губернії України, в яких діяла відробіткова система (за оренду землі в поміщика селянин відробляв своїм інвентарем і худобою на поміщицьких землях), що призвело до прогресуючого розорення і закабалення більшості селян. Правобережжя, де активно поширювалася цукрова промисловість, дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним, застосовували американський спосіб переходу до капіталізму— поміщики створювали на основі своїх маєтків потужні агровиробництва з використанням машин та вільнонайманої праці, а заможні селяни організовували товарні господарства фермерського типу.

У сфері землеволодіння та землекористування внаслідок перетворення землі на товар у другій половині XIX ст. простежують докорінні зміни. По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. На початку XX ст. власниками 68 % усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. По-друге, відбувся перерозподіл земельної власності: перехід від становості до безстановості, активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. У 1877— 1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження третину загальної площі дворянського землеволодіння (6 млн десятин). Крім того, заможні селяни викупили із дворянського землеволодіння 4,5 млн десятин землі. Тому приватний земельний фонд збільшився майже в чотири рази. По-третє, значно поширилося орендне землекористування. Відробіткову форму оренди майже не використовували, зростання товарності господарств сприяло становленню грошової, підприємницької оренди.

Товаризація сільськогосподарського виробництва дала змогу застосовувати техніку в землеробстві, вільнонайману працю, збільшити обсяги посівних площ і поліпшити структуру посівів. Насамперед це було характерно для південних регіонів. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на Півдні України за ці роки зросло в 12 разів.

Капіталізація поміщицьких і селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. чисельність поденних та постійних найманих робітників у землеробстві становила майже 2 млн осіб. Завдяки колонізації Півдня країни й інтенсивному розвитку господарства в інших регіонах протягом 1860—1887 pp. обсяги територій для посівів збільшилися в 1,5 разу. Товаризація виробництва сприяла змінам у структурі посівів: різко зросла частка посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукрові буряки, картопля, тютюн тощо. Завдяки цьому частка української пшениці в експорті Російської імперії на початку XX ст. становила 90 %. До того ж в Україні збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 — пшениці та 10 % кукурудзи.