46. Адміністративно – територіальний стан українських земель у складі Російської та Австрійської імперій на початку 19 ст.

1. Українські землі у складі Російської імперії

У кінці XVIII ст. територія сучасної України була поділена між двома імперіями: Російською та Австрійською.

До складу Російської імперії входили: Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя. У к. XVIII ст. до Росії були приєднані землі Причорномор’я та Крим. Розпочався процес засвоєння нових територій.

Усі українські землі, що входили до складу Російської імперії, були поділені відповідно до адміністративно-територіального поділу на 3 губернії, а ті у свою чергу – на повіти. У політичному відношенні українські землі у кінці XVIII ст. втратили гетьманщину – особливу форму української державності і перетворилися на звичайну провінцію Російської імперії. Також згідно з «Жалованной грамотой дворянству» козацька старшина отримала статус російського дворянства, що допомогло їй примиритися із втратою гетьманщини.

У першій половині ХІХ ст. феодально-кріпосницька система Російської імперії переживала кризові явища, що найяскравіше проявилося у створенні таємних товариств, повстання декабристів, а також у створенні та діяльності Кирило-Мефодіївського братства.

Основною галуззю господарства було землеробство. Тому переважна більшість населення складали селяни. Вони поділялися на декілька груп, які розрізнялися між собою ступенем і формою особистої залежності. Найчисленнішою групою були «власницькі» або кріпосні селяни, які мали феодальні повинності. Трохи кращим було положення державних селян, які принципово називалися «вільні сільські обивателі». Близькі за своїм становищем до державних селян були козаки, які ще зберігалися на території колишньої гетьманщини.

Нечисленною, але швидко зростаючою групою населення були міські мешканці: міщани, купці, ремісники. У 30–40-і рр. ХІХ ст. на українських землях, які входили до складу Російської імперії, почався промисловий переворот – процес переходу від ручної праці до машинної та від мануфактури до фабрики. Спочатку здійсненню цього процесу перешкоджало існування кріпацтва, яке гальмувало подальший розвиток.

^ 2. Українські землі у складі Австрійської монархії

У XVIII ст. у складі Австрійської імперії опинилися західноукраїнські землі (Галичина, Буковина і Закарпаття). В адміністративному відношенні західноукраїнські землі були розділені, тому що Галичина разом із частиною польських земель була виділена в окремий край – «Королівство Галичини та Лодомерії», панівний вплив мала польська шляхта. Пізніше на правах окремого округу до цього утворення була приєднана і Буковина. Переважне місце займали румунські феодали. Закарпаття ж входило до складу Угорського королівства з переважанням угорських феодалів. Таким чином українські землі опинилися під подвійним національним гнітом. Це серйозно відбилося на розвитку політичних процесів, зокрема, під час революції 1848 року українці виступили на боці панівної династії Габсбургів.

Протягом розглянутого періоду основою економіки краю залишалося сільське господарство, головним чином, землеробство. Більша частина земельних угідь (більше 50 %) належала поміщикам та казні. Важливе місце у сільському господарстві займало тваринництво.

Феодально-кріпосницьке сільське господарство західноукраїнських земель не витримувало конкуренції на ринках європейських країн, виявило тенденцію до занепаду, який переріс у кризу в середині 40-х рр. ХІХ ст. Щодо промисловості західноукраїнські землі переживали період промислового застою, оскільки промисловість залишалася на ремісницько-мануфактурному рівні. Промисловий переворот тут почався ще з більшим запізненням, ніж на землях, що входили до складу Росії.

Феодально-абсолютистська монархія Габсбургів проводила реакційну централізаторську внутрішню політику. Життя вимагало звільнення від феодальних пут і забезпечення нормальних умов для становлення нового буржуазного порядку. Тому революційні події 1848 р. охопили і західноукраїнські землі. Революція мала антифеодальний, буржуазно-демократичний характер і принесла підданим Австрійської імперії буржуазні свободи і конституційну владу, а сільському населенню Галичини, Закарпаття і Буковини – довгоочікуване скасування кріпацтва.

^ 3. Україна у другій половині ХІХ ст. Українське національне відродження

У середині ХІХ ст. уся феодально-кріпосницька система Російської імперії вступила у глибоку кризу. Про це переконливо свідчила поразка Росії у Кримській війні 1853–1856 рр. У кінці 50-х рр. ХІХ ст. у країні створюється революційна ситуація. Напруження подій покликана була зняти реформа, проведена у 1861 р. За цією реформою було скасовано кріпосне право. Селяни отримали волю і громадянські права, можливість розпоряджатися своїм майном, виступати в суді, укладати угоди від свого імені тощо. Селяни повинні були викупити землю, для цього держава давала їм кредит. Реформа 1861 року, яка скасувала кріпосне право, була поворотним пунктом в історії країни. Незважаючи на свою незавершеність і половинчастість (збереження поміщицького землеволодіння), вона поклала початок нової буржуазної доби. Був відкритий простір для розвитку виробничих сил, які до того часу стримувалися застарілими феодальними відносинами. Почався бурний розвиток капіталізму. Прагнучи пристосувати державний апарат до потреб капіталістичного розвитку були проведені реформи у суспільно-політичній сфері.

1) реформа місцевого самоврядування – впровадження земств – 1864;

2) міська реформа – 1870 р.;

3) судова реформа – 1864 р. – безверстовний суд, адвокатура, суд присяжних;

4) реформа в освіті – 1864 р.

Ці реформи мали на меті пристосувати російську імперію до нових умов розвитку капіталізму. Проте вони не вирішували головного завдання – ліквідації абсолютизму українського національного руху. Селянський рух. Становище робітників. Громадський рух. Народництво. Перші політичні партії.

Адміністративно-територіальний поділ у 50-х роках ХІХ ст.

На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.

Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії – західноукраїнські землі.

Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.

Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.

Найчисельнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Після першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв „смугу осілості”, за межами якої представникам цієї меншини селитися заборонялося. Заборона проіснувала до 1917 р. Уся Наддніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у „смугу осілості”. Цей захід засвідчував, що російський уряд здійснював політику дискримінації людей за національною ознакою. Крім цього євреям було заборонено селитися у Києві, Миколаєві, Севастополі, державних та козацьких селах Полтавщини. У багатьох містах були створені спеціальні єврейські квартали.

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі землі (де більшість становили поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу “Королівством Галичини і Ладомерії” зі столицею у місті Львові. У представницькому органі краю надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого самоврядування. Повнота всієї адміністративної влади зосереджувалася в руках губернатора, згодом намісника, якого призначав сам імператор. “Королівство” поділялося на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю. Окремим округом до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча у Північній Буковині переважало українське населення, а Південній – румунське).

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського королівства і поділялося на чотири комітати. Вся влада у комітатах належала адміністраторам, які призначалися з числа великих землевласників. Переважна частина населення краю складали селяни-русини, закріпачені угорськими землевласниками.

У складі населення українці складали: у Східній Галичині – 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.

Все населення Наддніпрянської України поділялось за становою ознакою на дворянство, духовенство, міщан і селян. Переважну частину населення становили селяни. Становище селян було різним. 40-45% селян складали кріпаки. Існували також державні селяни, які не були особисто залежними, мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі.

На західноукраїнських землях селяни також складали переважну більшість населення. Власної національної еліти українці краю фактично не мали, вона була полонізована, або румунізована. Єдиним представником освічених верств у Східній Галичині та на Закарпатті було греко-католицьке духовенство, яке і започаткувало на цих землях національне відродження. На Буковині опір румунізації чинила лише нечисельна верства православних священників.

Отже, на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. українські землі у складі Російської та Австрійської імперій опинилися в різних умовах, що зумовлювало і відмінності в їх розвитку. Провідною ідеєю, яка в ХІХ ст. надихала українських патріотів, стало усвідомлення належності до єдиного народу, хоч і розірваного навпіл і поневоленого двома імперіями.

На середину ХІХ ст. усталився адміністративно-територіальний поділ українських земель, який проіснував до кінця Першої світової війни (1914-1918 рр.).