42. Нова Січ ( 1734 – 1775)

Звістка з України про закриття Малоросійської колегії та відновлення на Лівобережжі гетьманства вселила неабиякий ентузіазм запорозьким козакам, котрі вже майже двадцять літ перебували поза межами Запорожжя і воліли туди повернутися. Надію на позитивне вирішення питання російським урядом вселяло й те, що офіційний Петербург у цей час посилено готувався до війни з Туреччиною і могла знадобитися допомога запорожців, які добре знали степ і могли бути незамінними для російського командування при проведенні розвідувальних і диверсійних операцій на кордонах з Кримським ханством і Османською імперією.

Уже в травні 1728 р. січовики самочинно прибули на Запорожжя і лише потому відправили до Петербурга чолобитну на ім'я імператора Петра II, де просили вибачити їм усі попередні провини та дозволити проживати на місці старих запорозьких вольностей, на Чортомлику. Але скликана з цього приводу Верховна таємна рада ухвалила рішення: запорожців у межі земель, підвладних імператору, не впускати, мотивуючи це небажанням ускладнювати стосунки з турецьким султаном. Кошеві нічого більше не залишалось, як знову облишити Запорожжя. Щоправда, цього разу місцем облаштування Січі було обрано не урочище Олешки, а місцевість на р. Кам'янка, де вже стояв Кіш у 1710-1711 рр.

Між запорожцями, які перебували на Кам'янці, та офіційним Петербургом велося жваве листування щодо можливостей прийняття Січі під зверхність імператора. Російське командування обнадіювало запорожців позитивним вирішенням справи, але просило зачекати до початку російсько-турецької війни. ЗІ серпня (с. с.) 1733 р. уряд імператриці Анни Іоаннівни надіслав на Січ грамоту, якою "всемиловестивейше отпушал" запорожцям усі їхні попередні провини перед російською короною та дозволяв повернутися на землі Вольностей Запорозьких. Наприкінці березня 1734 р., коли між Росією і Туреччиною стосунки загострилися до вибухонебезпечної межі, запорозькі козаки повернулися на Запорожжя та облаштували неподалік від Чортомлика так звану Нову Січ на півострові (поблизу нинішнього с. Покровського Нікопольського р-ну), що зі сходу та півночі омивався правим рукавом Дніпра і р. Підпільною, піднімаючись над нею на 5-12 метрів, а з півдня і заходу межував зі степом.

Улітку 1734 р. в Лубнах було укладено угоду між російською військовою адміністрацією та запорожцями, у відповідності з якою останні визнавали себе підданими російській імператриці та зобов'язувалися у військовому відношенні підлягати київському генерал-губернаторові. Натомість російська влада вибачала їм усі їхні провини; зобов'язувалась щорічно виплачувати царську платню в розмірі 20 тис. руб.; а також дозволяла розпоряджатися землями, що традиційно перебували в їх руках, - від верхів'їв р. Самари до р. Бугу зі сходу на захід, і від р. Тясмин і р. Орелі до ногайських володінь - з півночі на південь. Офіційно визнані російською владою споконвічні володіння січового товариства саме відтепер отримали свою офіційну назву Вольності Війська Запорозького, що існувала до ліквідації Січі урядом Катерини II в 1775 р.

Згідно з відомостями реєстру 1736 р., проведеного за наказом російського генерал-фельдмаршала фон Мініха, загальна кількість боєздатного Війська Запорозького Низового сягала шести тисяч осіб. Саме на їх плечі й ліг тягар ведення війни з Туреччиною, що розпочалася у квітні 1735 р.

Трохи згодом, на середину XVIII ст., на Запорожжі проживало вже близько 20 тисяч козаків. Особливістю функціонування Нової Січі було те, що територія Вольностей Війська Запорозького була поділена на вісім політико-адміністративних округ - так званих паланок. На правому березі Дніпра існували Бугогардівська, Інгульська і Кодацька, на лівому - Протовчанська, Орельська, Самарська і Кальміуська, а вздовж гирла Дніпра - Прогноїнська паланка. У паланках січовики вели власне фермерське господарювання на так званих зимівниках (хуторах), там же існувала і своя паланочна старшина, яка, однак, обиралася на Січі та була підзвітна Кошу.

Відносний спокій, що в часи Нової Січі запанував між запорожцями та кримчаками, вигідне розташування земель Вольностей Війська Запорозького на перетині торговельних шляхів, сприятливі кліматичні умови та справедливі соціальні відносини, що не знали взаємин позаекономічної залежності, забезпечили краю надзвичайно швидкі темпи народної колонізації та бурхливий розвиток економіки. На відміну від своїх попередниць, Нова Січ являла собою не лише військово-політичну організацію, а й ефективний господарський механізм.

Нова Січ ( 1737-1775 рр. )

Нова січ - остання із Запорозьких Січей, що існувала на українських землях у 1737-1775 рр.. Нова Січ відома також як Підпільненська. Покровська, Краснокутівська. Після знищення за наказом Петра І у 1709 р, Запорозької Січі (так званої Старої або Чортомлинської Січі), значна частина козаків, рятуючись від переслідувань царського уряду, змушена була переселитися у татарські володіння. Там ними були засновані Олешківська Січ та Кам'янська Січ. Важке економічне становище, переслідування з боку татар, змушували запорожців клопотати перед російським урядом про дозвіл на повернення в Україну. Наприкінці 1734 р., у зв'язку з необхідністю зміцнення південних кордонів Російської імперії, такий дозвіл козаки отримали. Для заснування Нової Січі було обрано місце, розташоване за 5 км. від Старої Січі, на березі р. Підпільної (притока Дніпра). Тут було збудовано укріплення з високим земляним валом, вежами та ровом. Нова Січ поділялася на внутрішній кіш, зовнішній кіш та цитадель (так званий Новосіченський ретраншемент). Внутрішній кіш мав вигляд правильного круга, в центрі якого був рівний майдан. У східній частині площі містилася дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована за часів отамана І. Малашевича у 1734 р.. Поруч з церквою була висока дзвіниця, що виконувала також функції сторожової вежі. Тут же містились пушкарня, яка була одночасно січовою тюрмою , військова скарбниця, окреме житлове приміщення для духовенства, а також будинок кошового отамана, над яким на час його присутності на Січ встановлювався білий Прапор. Навколо майдану були розміщені 38 куренів, біля яких - курінні скарбниці та будиночки військової та курінної старшини. Зовнішній кіш (часто називали передмістям, слободою, торговим базаром та ін.) був відділений від внутрішнього окремим валом, в якому були влаштовані кам'яні ворота з вежею, що завжди охоронялись козаками. Тут містились будинки козаків, торговців та ремісників, а також понад 100 торгових комор та шинків. Зовнішній кіш був також оточений фортифікаційними спорудами.

У 1735 р. за наказом царського уряду для встановлення нагляду над запорожцями збудовано цитадель. У цитаделі постійно перебував російський гарнізон (дві роти солдат з шістьма гарматами), знаходився будинок коменданта, офіцерські, інженерні та артилерійські приміщення, солдатські казарми, склади амуніції та гауптвахта. Зовні вся територія Нової Січі була обнесена високим валом з частоколом та ровом. Доповнювали систему обробних споруд Нової Січі численні сторожові вежі, вовчі ями та ін., які у великій кількості знаходились навколо неї. Ряд укріплень, так званих бакинів або маяків були збудовані вздовж кордону з Кримським ханством та на основних переправах через Дніпро, Південний Буг та ін. річки.

На Січі сформувалась власна адміністративно-територіальна та військова система. Територію Запоріжжя було поділено на паланки.

Військово-адміністративна та судова влада часів Нової Січі фактично зосереджувалася в руках старшини, що поділялася на кошову, паланкову, курінну 'а також військивих служителів. Кошова старшина (кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, осавул) обиралися щороку на загальній військовій раді, яка відбувалася на Січі 1 січня. Після військової старшини за своїм значенням йшли курінні отамани та так звані батьки або "сивоусі діди" (колишні військові запорізькі старшини), а також військові служителі -військовий довбиш, військовий пушкар, військивой товмач, військовий кантаржій, військовий шафарі, канцеляристи та військовий шкільний отаман, булавничий, бунчужний та хорунжий. Курінна старшина обиралася на курінних зборах (сходках), а паланкову старшину призначав Кіш Запорозької Січі. До паланкової старшини входили полковник, осавул, писар, підосавул, підписар. У часи військових дій виділялась також похідна старшина - полковник, осавул та писар, влада яких на Січ не поширювалась.

Головними завданнями запорожців Нової Січі були охорона південних кордонів Запоріжжя від грабіжницьких нападів турків та кримських татар - у мирні часи, а під час російсько-турецьких воєн 1735-1739 рр., 1768-1774 рр. -запорізька піхота, кіннота та військова флотилія брали участь у боях проти грецько-татарських військ.

Запорізьке козацтво поповнювалося переважно за рахунок селян-кріпаків, які втікали на землі Нової Січі з Лівобережної, Правобережної, Слобідської України. Кожний козак обов'язково приписувався до одного із 38 куренів. Незважаючи на постійні вимоги царської адміністрації, гетьманського уряду, поміщиків старшина Нової Січі не повертала селян-втікачів. У період існування Нової Січі на Запоріжжі відбувалося значне економічне піднесення. Це проявилося в поширенні землеробства, в подальшому розвитку скотарства та промислів. Змінювалося велике старшинське землеволодіння. Значна частина продукції зимівників і слобід (коні, худоба, продукти тваринництва та ін.) продавалися на Правобережну та Лівобережну Україну, Росію, Кримське ханство.

Царський уряд проводив політику, спрямовану на обмеження автономного устрою Нової Січі. У 1734 р. Січ було підпорядковано кіївському генерал-губернатору. За метою посилення контролю за діяльністю запорожців у 1735 р. за 2 км. від Січі було збудовано Новосіченський ретраншемєнт, а у 1740 - 1750-х рр. цілий ряд фортець (Сокольська, Микитинська та ін.), в яких були розміщенні російські військові гарнізони. У 1752 р. на землях Бугогардівської та Кодацької паланок утворено Нову Сербію. Постійно проводилась ізоляція земель Запоріжжя за допомогою розміщення російських полків, відчуження частини земель та ін. У 1764 р. до новостворенної Новоросійської губернії було приєднано запорізькі землі по р. Інгул, а у 1770 р. на півдні володінь нової Січі розпочалося будівництво Дніпровської лінії.

Остаточне рішення про ліквідацію Нової Січі було прийняте після завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Катерина ІІ видала указ, в якому безпідставно звинувачувала запоріжців у державній зраді, наказала заарештувати козацьку старшину, розпустити Запорізьке військо, зруйнувати Січ. Наприкінці травня - початку червня 1775 р. царське військо під командуванням генерала П. Текелі втупило у запорізькі володіння. 4(15).6.1775 р. російські полки оточили Січ. 5(11).6.1775 р. урядові війська захопили і зруйнували Нову Січ. Заарештовану старшину, було звинувачено у зраді та заслано у Сібир і Соловецькі острови. Січову скарбницю та майно було конфісковано, а землі Запоріжжя включено до складу Новоросійської та Азовської губерній. Незадоволені діями російського уряду козаки покинули Запоріжжя. Частина запоріжців переселилася у турецькі володіння, в Добруджу, де вони заснували Задунайську Січ.