59. 2. Лютнева революція в Росії 1917року. Піднесення національно-визвольного руху в Україні. Утворення уцр та її діяльність (березень-квітень 1917р.)

Лютнева революція і Україна

Наприкінці лютого 1917 р. в Росії перемогла демократична революція. Політична обстановка докорінно змінилася. Монархію було повалено. Влада в Російській державі перейшла до Тимчасового уряду. Він зобов’язувався передати свої повноваження Установчим зборам, скликання яких передбачалось у найближчому майбутньому. Ці збори мали визначити форму державного ладу і прийняти Конституцію країни. Очолив уряд голова Всеросійського союзу земств і міст князь Г. Львов. До складу уряду ввійшли кадети, октябристи, есери, безпартійні. Міністром юстиції став трудовик (політична група, близька до російських есерів) О. Керенський.

У великих містах України про події в Петрограді стало відомо вже 27 лю того – 1 березня. За кілька днів звістка про повалення царату поширилася по всій Україні. У містах і селах відбувалися багатотисячні мітинги й демонстрації, учасники яких вітали революцію в Петрограді й вимагали ліквідації в Україні старої адміністрації. Більшість представників царського режиму без опору передала свої повноваження новим властям.

Поміркуйте

На які соціальні верстви мав спиратися Тимчасовий уряд, будуючи свої владні структури на місцях?

Тимчасовий уряд прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною. Як і в інших регіонах, тут він спирався на політично близькі йому елементи – членів губернських, міських і повітових управ, активістів місцевих організацій Земського союзу, Союзу міст, воєнно-промислових комітетів тощо. Як правило, це були промисловці, землевласники й урядовці, переважно кадетської орієнтації. Вони створювали місцеві комітети, громадські ради, що розглядались як представницькі органи місцевої влади. Виконавчу владу на місцях Тимчасовий уряд передавав своїм комісарам, якими стали голови губернських і повітових земських управ. Здебільшого це були місцеві поміщики. Вони й заступили царських урядовців.

Новий уряд ліквідував обмеження на об’єднання громадян у партії та громадські організації, дозволив видавати газети різних напрямів, вільно проводити мітинги та демонстрації. Проте на глибокі соціально-економічні перетворення, яких вимагало життя (аграрної реформи, обмеження впливу монополій, контролю держави над виробництвом і регулювання цін в інтересах більшості, допомоги родинам фронтовиків, початку переговорів про мир і т.п.), він не міг зважитись. Ігнорувалося також прагнення пригноблених народів до національного самовизначення.

Лютнева революція 1917 р. почалася у Петрограді 23 лютого. Уже ввечері 27 лютого було утворено Петроградську Раду робітничих і селянських депутатів. Того ж дня утворився перехідний орган влади-Тимчасовий комітет Державної Думи на чолі з М. Родзянком. 2 березня-день, коли Микола II зрікся престолу, і коли було утворено з депутатів Думи Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим.

В Україні 4 (7) березня 1917 р. було утворено представницький орган української демократії - Центральну Раду, організаторами якої виступили Товариство Українських Поступовців в особі Д. Дорошенка, С. Єфремова, Є. Чикаленка й соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри. Через кілька тижнів до Центральної Ради вступила нова сила-Українська партія соціалістів-революціонерів на чолі з М. Ковалевським, П. Христюком та М. Шаповалом.

Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а його заступником-В. Науменка, товаришами голови-Д. Антоновича та Д. Дорошенка.

У ряді міст народні маси обрали ради робітничих, а солдатських депутатів, яких на кінець 1917 р. було біля 300.

6 квітня 1917 р. у Києві відкрився Український національний конгрес, на який зібралися 900 депутатів з усієї України. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради. В травні відбувся військовий з'їзд, який уповноважив своїх представників вступити до Центральної Ради. Майже через місяць аналогічно вчинили близько 100 делегатів Українського з'їзду селян, потім до Центральної Ради приєднався з'їзд робітників.

Тимчасовий уряд, російські партії консерваторів та радикалів у своїй більшості, так само як і більшовики Центральну Раду не підтримали. Лояльність виявили хіба що російські та єврейські соціал-демократи, які домагалися надання їм культурної автономії.

На літо 1917 р. до Ради входило 822 члени. З них понад 180 представляли неукраїнські партії, в тому числі 10 більшовиків.

Згаданий вище 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд прийняв постанову про організацію армії. Виконуючи її, Рада ініціювала утворення підрозділів Вільного Козацтва, в яких на жовтень нараховувалося 60 тисяч бійців. Почесним отаманом козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського.

5-11 червня 1917 р. відбувся ІІ-й військовий з'їзд на якому було затверджено статут Генеральського військового комітету на чолі з С. Петлюрою.

Проте значна частина діячів Центральної Ради не розуміла значення організації української армії. З цієї причини процес створення армії розгортався стихійно й повільно. Українізовані в 1917 р. 16 дивізій не були своєчасно зняті з фронту. Більшовики розгромили їх при спробах пробитися в Україну. Інша частина цих військ в атмосфері загального розладу самодемобілізувалася. Згодом, коли більшовицькі війська посунули на Україну, боронитися було майже нічим.

Не змогла Рада забезпечити збереження правопорядку, організувати роботу залізниць, розв'язати питання перерозподілу земель, утворити адміністративний апарат. Все це позначилося на єдності рядів Центральної Ради, між соціал-демократами та соціалістами-революцІонерами виникли ідейні конфлікти.

На ІІ-му Всеукраїнському військовому з'їзді 10 червня 1917 р. Центральна Рада оголосила свій 1-й Універсал, який декларував автономію України такими словами: « Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською...»

15 червня було створено уряд України - Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Секретарями стали: військових справ - С. Петлюра, земельних справ- Б. Мартос, фінансів - X. Барановський, міжнаціональних справ - С. Єфремов, судових справ - В. Садовський, продовольчих справ - М Стасюк, народної освіти -І. Стешенко. Генеральним писарем був призначений П. Христюк.

Тимчасовий уряд, незважаючи на негативне ставлення до Центральної Ради, все ж був змушений шукати компромісу з нею після поразок на фронтах. Представники обох урядів (Тимчасовий уряд представляли Керенський, Терещенко, Церетелі) 11-13 липня підписали угоду, за якою Генеральний секретаріат визначався крайовою владою Тимчасового уряду. Питання автономії України і земельних відносин мали вирішити Всеукраїнські Установчі збори. Про це йшла мова в II-му універсалі Центральної ради 3 липня 1917 р.

Однак всі ці зусилля зводилися нанівець згаданим вище новим урядом, чим і скористалися згодом більшовики, які 25 жовтня 1917 р. прийшли до влади в Петрограді.

Діставши звістку про події в Петрограді, Центральна Рада засудила більшовицький переворот. 25 жовтня вона утворила Комітет з охорони революції в Україні. Проте внаслідок конфлікту між більшовиками і штабом Київського військового округу, який підтримував Тимчасовий уряд, наприкінці жовтня 1917 р. Центральна Рада зайняла нейтралітет. Це принесло перемогу більшовиками. Після триденних боїв командуючий округом генерал Квецинський, юнкери і донські козаки покинули Київ.

7 листопада своїм III універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Скасовувалася право приватної власності на землю. Встановлювався 8-годинний робочий день. Було введено контроль над виробництвом, запроваджено національно-персональну автономію для неукраїнців. Але, широко окресливши Україну як незалежну державу, Ш-й універсал залишав федеративний зв'язок з Росією. Рада зверталася до всіх народів Росії з пропозицією створити соціалістичні республіки, які були б об'єднані у федерацію. 23 листопада, виходячи з результатів виборів до Всеросійських Установчих зборів в Україні (листопад 1917), на яких більшовики дістали всього 10% голосів проти 75%, одержаних українськими партіями, Генеральний секретаріат звернувся до Раднаркому РРФСР і урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Башкирії, Сибіру й Молдови з пропозицією створити замість більшовиків центральний федеративний уряд, що будував би свою пролетарську країну на території колишньої Російської імперії. Відтоді національний рух в Україні став перешкодою для більшовиків, які готувалися до війни з УНР.

Піднесення національно-визвольного руху в роки революції.

Дальша політизація і зростання масовості національно-визвольного руху.

Одночасно з революційною боротьбою трудящих за соціальне визволення в революції 1905—1907 pp. розгортався й національно-визвольний рух пригноблених царизмом народів за ліквідацію національного гніту, за вільний національний розвиток. Робітничий клас і селянство України спільно з пролетаріатом і селянами всієї Росії брали активну участь у революції на всіх її етапах.

Як і російські робітники та селяни, вони висували загальнореволюційні завдання — боротьбу за царизму, встановлення демократичної республіки, 8-годинного робочого дня, конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх селянам.

Одночасно з цим дедалі більша частина робітників і селян, демократична інтелігенція України разом з трудящими інших пригноблених царизмом націй Росії вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови й культури, безперешкодного навчання рідною мовою в школах, права вільного користування українською мовою в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою тощо.

Так, робітники Харківського паровозобудівного заводу вимагали повної рівноправності всіх громадян незалежно від національності й віросповідання. Робітники Горлівського машинобудівного заводу протестували проти дискримінації неросійських робітників при прийомі на роботу. Багато робітників України засуджували погромну політику царизму і, зокрема, в Харкові, Єлисаветграді, Одесі та деяких інших містах виступали проти чорносотенних погромів і погромників. Як видно з сказаного й деяких інших фактів, інтерес робітників України до національного питання посилювався, але в науковому обігу ще нема достатнього матеріалу, який би свідчив про активну участь робітників України в час революції в національно-визвольному русі. Але цей процес почався, про що свідчить, зокрема, резолюція зборів українських робітників, які відбулися в Києві 18 червня 1906 p., опублікована в більшовицькій газеті «Эхо» (29 червня 1906 р.) і процитована П. Шморгуном у статті «Національно-визвольний рух на Україні на початку XX ст.. «Пролетаріат України, — говорилось у резолюції, — переживаючи крім політичного й економічного гніту ще й національний, який заважає розвиткові класової боротьби пролетаріату, вимагає автономії України. Беручи до уваги, що самодержавний уряд у боротьбі з революцією нацьковує одну націю на іншу, результатом чого є єврейські та інші інородницькі погроми, ми заявляємо, що при перших же спробах уряду влаштувати погром рішуче «виступимо проти контрреволюції».

Більш національно свідомими й активними учасниками національно-визвольного руху були селяни, які зберігали свою рідну мову, звичаї, культуру. Жителі багатьох сіл (с. Мис Доброї Надії і с. Романкове Катеринославського повіту, с. Мачухи Полтавського повіту, с Троїцьке Золотоніського повіту та ін.) на своїх сходах вимагали загального обов'язкового навчання рідною мовою за рахунок держави, вживання рідної мови в школі, церкві, суді та інших установах. У резолюціях селянських зборів деяких сіл і повітів, зокрема с Карлівки, Хорошівської волосної філії селянської спілки Полтавської губернії, ставилася вимога надання Україні автономії. А в Подільській губернії селяни від депутатів Державної думи вимагали добиватися «волі, землі, автономії України, амністії політичним в'язням».

Найактивнішим учасником боротьби за національні права українського народу виступала українська демократична й ліберальна інтелігенція, шкільна й студентська молодь — діячі літератури й мистецтва, викладачі вузів, сільські інтелігенти, учителі, земські працівники та ін. їхніми загальними вимогами були скасування чинності Емського акту 1876 p., вільний розвиток української мови й культури, викладання рідною мовою в школах, створення українських кафедр у Київському, Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах.

Важливим проявом піднесення і переходу на політичні позиції національного руху було оформлення й діяльність українських політичних партій, які в своїх програмах велике місце відводили розв'язанню українського питання. РУП, УСДРП, УДРП стояли за федеративний устрій Російської держави і автономію України в її складі. Дедалі менше національному питанню приділяла «Спілка». Лише УНП залишалась на самостійницьких позиціях. Усі вказані партії в своїх програмних положеннях вимагали рівноправності українського народу, права вільного розвитку української мови і культури. Вони видавали свої газети й журнали, брошури, відозви й прокламації, в яких роз'яснювали свої програмні положення, закликали населення добиватися здійснення національних і громадянських прав та свобод. Завдяки діям членів РУП (УСДРП) і «Спілки» вперше було здійснено переклад на українську мову й видано у Львові деякі марксистські праці лідерів міжнародної соціал-демократії К. Каутського, А. Бебеля, П. Лафарга, В. Лібкнехта, в Східну Україну нелегально доставлялися твори Маркса і Енгельса, «Спілка» видала програму РСДРП.

У масах єврейських робітників у час революції певну роботу проводили організації Бунду, що на початок 1907 р. налічували не менше 5,5 тис. чол.

Серед загальноросійських політичних партій право на самовизначення за всіма націями, що входили до держави, визнавала лише РСДРП. Але в роки революції її місцеві організації мали російський характер, працювали в основному з російськими та зросійщеними українськими робітниками, всю свою літературу видавали російською мовою і в українському національно-визвольному русі фактично участі не брали. А інші загальноросійські партії — кадети, октябристи, чорносотенні організації взагалі були прихильниками єдиної неділимої Російської держави і рішучими противниками українського національного руху й національних вимог українського народу.

Хід революції засвідчив, що соціальне й національне визволення пригноблених народів залежало передусім, від успіхів спільних революційних дій трудящих усієї Росії. Саме під могутнім революційним натиском робітничого класу й селянства в 1905 році, в час Всеросійського жовтневого політичного страйку й грудневого збройного повстання, царизм був змушений послабити національний гніт й піти на поступки. Законом від 24 листопада 1905 р. дозволялося видавати літературу національними мовами, випускати журнали й газети, створювати культурно-освітні товариства й відкривати національні театри.

Виникнення української преси

Тривалий час передові українські діячі домагалися ліквідації чинності Емського акту 1876 р. і заборони друкування літератури українською мовою. У цій справі вони дістали підтримку прогресивної російської інтелігенції. На запит царської Ради міністрів комісія Російської академії наук, складена з видатних учених — академіків Шахматова, Корша, Фортунатова та інших, підготувала «Записку про відміну утисків малоросійського друкованого слова», підтриману Київським і Харківським університетами. На цей час розгорнувся Всеросійський жовтневий політичний страйк, було видано царський маніфест 17 жовтня, в якому проголошувалась і свобода слова.

З листопада 1905 р. почали видаватися українські газети й журнали. Першою українською мовою вийшла 12 листопада 1905 р. в Лубнах газета «Хлібороб», редактором-видавцем якої був М. Шемет. Після того, як у четвертому номері її помістили заклик «Селяни усієї України, єднайтеся!», по опублікуванні п'ятого номера ця газета адміністрацією була заборонена. У Полтаві у грудні 1905 р. почав видаватися політичний, літературний і науковий журнал «Рідний край». У Києві — на кошти цукрозаводчика В. Симиренка газета «Громадська думка» (потім «Рада»), організаторами якої були лідери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович і Є. Чикаленко, газета «Боротьба», сатиричний журнал «Шершень» та ін. Виходили також газети у Харкові — «Слобожанщина», в Одесі — «Вісті» і «Порада», в Катеринославі — «Запоріжжя», у Петербурзі — журнал «Вільна Україна», газети «Наша дума» й «Рідна справа» (Вісті з Думи), у Москві — журнал «Зоря». У цілому в 1906 р. видавалося українською мовою 18 газет і журналів, а протягом 1905—1907 pp.— 25, із них в Україні — 21.

Після тривалої заборони було дозволено видання перекладу українською мовою Євангелія, зробленого ще в 60-х роках XIX ст. ніжинським учителем Морачевським. З 1906 по 1912 р. синодальна друкарня випустила в світ понад 200 тис. примірників окремого видання цього перекладу. Велике значення мало переведення в 1907 р. журналу «Літературно-науковий вісник» із Львова до Києва. Редагувати його став М. Грушевський. Тоді ж журнал «Киевская старина» був перетворений на журнал «Україна». У 1906 р. у Санкт-Петербурзі була опублікована одна з перших узагальнюючих праць з історії України О. Єфименко «История украинского народа». У 1907 р. у Петербурзі під редакцією Василя Доманицького видано перше повне видання «Кобзаря» Шевченка. А в 1908 р. там же, в Санкт-Петербурзі, вийшла в світ науково-популярна книга М. Аркаса «Історія України-Русі». Одночасно з цим розгорталися видання українською мовою публіцистичної, науково-популярної й художньої літератури — історичних, белетристичних книжок та ін.

« Просвіти» та інші українські культурно-освітні заклади і гуртки.

У роки революції на Наддніпрянщині, за прикладом Галичини, виникли українські культурно-освітні товариства — «Просвіти». Вони діяли в містах Києві, Кам'янці-Подільському, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Житомирі, а також в ряді провінційних міст і містечок, як філії губернських «Просвіт» (Мелітополь, Ніжин, Козелець), в деяких селах (Мануйлівка, Дієвка Катеринославської губернії) та ін. Українські «Просвіти» були засновані і працювали і в ряді інших місцевостей Росії, де жили українці,— в Катеринодарі, Мінську, Баку, Владивостоці та ін. містах.

«Просвіти» організовували бібліотеки й читальні, видавали українською мовою книжки, влаштовували для населення лекції, музично-драматичні вечори та ін. У «Просвітах» активну участь брали видатні діячі української культури: у київській — Леся Українка і М. Лисенко, в чернігівській — М. Коцюбинський, v полтавській — Панас Мирний, у Катеринославі — Д. Яворницький та ін. Одночасно з «Просвітами» в ряді міст відкрилися українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства, що займалися, як і «Просвіти», культурно-освітньою діяльністю.

Поряд з «Просвітами» в Україні виникали кооперативи, передусім сільськогосподарські, які організовували взаємодопомогу селянам і проводили культурно-освітню роботу.

Впровадження української мови в освіту.

Багато разів передова українська громадськість — учителі, професори, викладачі університетів, громадські діячі, студенти та інші вимагали від царських міністрів дозволу на навчання учнів у початкових і середніх школах рідною мовою, на відкриття в Київському, Харківському й Новоросійському (Одеському) університетах українознавчих кафедр, зокрема введення курсів з історії України, української літератури, мови тощо.

У часи революції явочним порядком й з дозволу властей учителі запроваджували українську мову як мову всього навчання або як окремого предмета у початкових (народних і церковнопарафіяльних) та середніх школах Києва, Одеси, Кам'янця-Подільського та інших міст і багатьох сіл. У Київському університеті восени 1907 р. почалося викладання історії української літератури, хоча цей курс вів професор Лобода російською мовою. У 1907— 1908 навчальному році українською мовою читали українознавчі предмети в Новоросійському університеті професор Олександр Грушевський, а в Харківському університеті — Микола Сумцов.

Але з настанням столипінської реакції посилились національні утиски з боку царського уряду.

Українська думська громада.

Одним із проявів національного руху в Україні у роки революції було створення в І і II Державних думах української парламентської групи — Української думської громади. У І Думі, яка працювала 72 дні (від 27 квітня до 8 липня 1906 p.), представники пригноблених у Росії народів для об'єднання сил і відстоювання своїх прав створили «Спілку автономістів-федералістів» (близько 120 депутатів), яка вважала необхідним здійснити принцип автономізму, як можна більшу децентралізацію державного управління, забезпечити всім громадянам право на культурне й національне самовизначення. До Спілки ввійшли українська, І литовська, татарська, естонська та інші парламентські групи. Поряд з цим понад 40 депутатів І Думи від України створили окрему парламентську фракцію — Українську думську громаду (19 селян, 4 робітники, 17 інтелігентів — земські діячі, вчені, адвокати, вчителі та ін.). її головою було обрано адвоката й відомого громадського діяча з Чернігова І. Шрага. Серед членів громади були такі українські діячі, як В. Шемет і П. Чижевський з Полтавщини, барон Ф. Штейнгель і М. Біляшівський від Києва, А. В'яз-лов від Волині, професор М. Ковалевський, чернігівський земський діяч О. Свєчин та ін.

У Петербурзі громада почала видавати російською мовою журнал «Украинский вестник», редактором якого став М. Славинський, секретарем — Д. Дорошенко. Для допомоги громаді зі Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський.

У II Думі, яка засідала 103 дні (від 20 лютого до 3 червня 1907 p.), 47 депутатів-українців створили «Українську думську громаду». До неї входили священик А. Гриневич, М. Рубіс, селяни Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло. Громада видавала свій часопис «Рідна Справа — Вісті з Думи».

Членів Української, думської громади об'єднували спільні вимоги автономії України, широкого місцевого самоврядування, запровадження української мови у школі, адміністративних установах, суді, в церкві.

В аграрному питанні повної єдності серед депутатів не було, селяни категорично вимагали конфіскації поміщицьких земель і націоналізації всієї землі.

Отже, в період революції 1905—1907 pp. в Україні одночасно з загальнореволюційною боротьбою проти самодержавства, за демократизацію всієї країни розгортався й національно-визвольний рух, спрямований проти національного гніту, за вільний, рівноправний розвиток українського народу серед інших народів.

Утворення і діяльність Української Центральної Ради

У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів.

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери.

Періодизація діяльності Центральної Ради:

1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.).

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.).

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.).

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.).

19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація (більше 100 тис. учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. в Києві відбув ся Український національний конгрес, у роботі якого брали участь делегати від губернії! України, українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. У цей час Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з них належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На конгресі відбулося конституціювання Центральної Ради, вона стала представницьким органом українського народу. Це був перший крок відродження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу по створенню підлеглих їй місцевих органів влади — українських рад (губернських, міських, повітових). Таким чином, в Україні створився трикутник політичних сил. Важливим рішенням конгресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу.

Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, упровадження української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого.

10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України.

В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть змогу їй стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори.

3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих зборів.

II Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним.

Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демократичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового наступу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Центральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Генеральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авторитету і впливу та влади Центральної Ради.

Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф.

Генеральний секретаріат був підзвітний Малій Раді (з 40 чоловік) — органу, який вирішував поточні і нагальні проблеми. Центральна Рада, погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення», якщо останні визнаватимуть її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розходження Центральної Ради з Тимчасовим урядом торкалися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначними або взагалі відсутніми.

У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забирали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність Центральній Раді. Крім того, генерал Павло Скоропадський на дав у розпорядження ЦР українізований корпус з 40 тис. бійців, дисциплінованішиих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському.

Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії та чиновників обійти ся неможливо.

Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.