2. Остаточна ліквідація автономіï Украïни у складі Російськоï імперіï.

Після смерті гетьмана I. Мазепи, в Бендерах залишилася майже 5-тисячна козацька громада, яка вважається першою украïнською політичною еміграцією. У квітні 1710 р. на раді вона обрала гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика і затвердила: “Пакти і конституціï законів та вольностей Війська Запорозького”, відомі ще як “Конституція Пилипа Орлика”, або “Бендерська конституція”. Вона стала першою у світі демократичною Конституцією – опублікованою, але нереалізованою. Спроби гетьмана створити європейську коаліцію проти агресивноï Російськоï імперіï зазнали невдачі.

Ще з часу переходу I. Мазепи на бік шведів розлючений цар Петро I, який абсолютно довіряв гетьману, розпорядився покарати “украïнців-мазепинців за зраду”. Його не обходило те, що більшість козаків не підтримало Мазепу і мужньо захищало Полтаву від шведів під час двомісячноï облоги, і те, що козацькі полки героïчно билися на боці росіян у Полтавській битві. У листопаді 1708 р. командуючий російськими військами в Украïні князь О. Меньшиков, за наказом царя, напав на столицю Гетьманщини місто Батурин і знищив його, вирізавши усіх жителів у тому числі і немовлят. ( Див. Iсторія русів, - К.,: 1991. – с. 206). Були спалені і зруйновані сотні сел і десятки міст Лівобережжя, вбиті тисячі украïнців, а трупи кинуті до річок для остраху населення.

Мазепу відлучили від церкви і проголосили йому анафему ( прокляття). Гетьманську резиденцію перенесли з м. Батурина, який був столицею Гетьманщини з 1669 – до 1708 року, до міста Глухів. З волі царя Петра I новим гетьманом було обрано старого і безвольного полковника Iвана Скоропадського ( 1708 – 1722), про якого сучасники, глузуючи, говорили: “Iван носить плахту ( жіночий одяг), а Настя ( його дружина) – булаву ”. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Запорізьку Січ, яка знаходилася на острові Базавлук ( Чортомлик), і, таким чином, трагедією закінчилася славна історія Староï Січі ( 1556 – 1709). Січовий гарнізон було вирізано, а ті козаки, що врятувалися, заснували пізніше Олешківську Січ у гірлі Дніпра (1709 – 1734). Зруйнування Староï Січі – важливого вогнища антифеодальноï і національно-визвольноï боротьби було викликане необхідністю реставраціï кріпосницькоï системи і русифікаціï Украïни. Такі заходи царськоï влади стали основою і характером ïï політики щодо Украïни наприкінці XVIII століття. Ще за Петра I, у 1719 р., украïнцям було заборонено експортувати збіжжя і іншï товари на захід, а тільки через російські порти і під російським контролем. Податки було збільшено у 7 разів, в порівнянні з попередніми, що давала Украïна. Десятки тисяч козаків насильно були відправлені на північ для будівництва Ладозького каналу і Санкт-Петербургу. Украïна повинна була утримувати за свій кошт 10 полків російськоï арміï. У 1721 р. указом Петра I заборонялося друкування украïнських книжок, окрім церковних. В 1722 році було засновано Малоросійську колегію – урядовий орган Росіï, який фактично замінив гетьмана. Після смерті I. Скоропадського у 1722 р. взагалі було заборонено обрання гетьмана і спроби полковника Павла Полуботка, який тимчасово виконував його функціï, протестувати, закінчилися ув’язненням і смертю останнього в 1724 році. Перша Малоросійська колегія управляла Украïною до 1727 року і коли виникла загроза новоï війни з Туреччиною, щоб привернути симпатіï украïнців і заспокоïти ïх, було дозволено обрати гетьмана - “людину достойну і віддану”. Ним став полковник Данило Апостол (1727 – 1734). Тими же причинами було викликано і повернення під владу Росіï запорожців, яким дозволили створити у 1734 р. Нову Запорозьку Січ (1734 – 1775).

Після смерті Д. Апостола у 1734 році знову було заборонено обрання гетьмана і створено “Правління гетьманського уряду” (1734 – 1750) на чолі з російським князем О. Шаховським, який ще більше обмежив автономні права Гетьманщини і посилив русифікацію.

За іронією історіï процес русифікаціï і остаточноï ліквідаціï автономіï Украïни було загальмовано у період царювання доньки головного русифікатора Петра I – Єлизавети. Вона взяла морганатичний шлюб з украïнським козаком Олексієм Розумовським і під його впливом відновила гетьманат на чолі з молодшим братом чоловіка Кирилом Розумовським (1750 – 1764). Гетьману, однак, не вдалося стабілізувати ситуацію і розширити автономію Украïни, як то декларувала Глухівська петиція до новоï імператриці Катерини II (1762 – 1796). Більше того, Катерина II, прихильниця абсолютизму, взагалі скасувала гетьманат у 1764 році і заснувала другу Малоросійську колегію на чолі з графом П. Румянцевим (1764 –1786).

Ïï основною метою було всебічне сприяння царському урядові в справі остаточноï ліквідаціï автономіï Украïни. Насамперед, було проведено загальний опис населення, географічного положення міст та сел, і майнового стану Украïни для збільшення податків і прискорення закріпачення. В 1765 році було скасовано полковий устрій ( 5 полків) Слобідськоï Украïни, а в 1775 р. , після переможноï війни з Туреччиною, в якій відзначилися і запорозькі козаки, Катерина II віддала наказ остаточно знищити Нову Січ. Російські війська підступно напали на січовиків, частину перебили, частину з кошовим атаманом Петром Калнишевським, заарештували і відправили на заслання. Останній кошовий Петро Калнишевський просидів у в’язниці Соловецького монастиря майже чверть віку, де і помер у 1803 році 112- літнім старцем. Решта запорожців втекла за Дунай, на турецьку територію, де заснувала Задунайську Січ ( 1775 –1828). В 1792 році частину украïнських козаків Катерина II переселила на Кубань, і це започаткувало кубанське козацтво. На початку 80 – х років XVIII ст. було знищено полковий (10 полків) адміністративний устрій Лівобережжя, а козаків реорганізували в регулярні уланські полки царськоï арміï. В ході адміністративних реформ в кінці XVIII ст. украïнські територіï були поділені на губерніï. Украïнське селянство, яке становило переважну більшість населення, особливо постраждало від цих змін. У 1783 році, указом Катерини II ,усі селяни, що залишилися вільними, були юридично закріпачені. Але украïнська старшина від цих змін виграла. В 1785 р., згідно з катерининською “Жалуваною грамотою дворянству”, вона була зрівняна в правах з російським дворянством і звільнялася від усіх податків,повинностей і служби. Таким чином, з автономією Украïни у складі Росіï було покінчено.

У XVIII ст. змінилося і положення Правобережноï Украïни. Після переможноï Північноï війни 1700 – 1721 рр., в якій Польша була союзником Росіï, вона відновила контроль над Західною і Правобережною Украïною, але ïï економіка і політичний лад в цей час деградували. Занепад Речі Посполитоï прискорювали також гострі конфесіональні (між католиками, протестантами і православними) і соціальні конфлікти. На украïнських землях почався широкий національно-визвольний рух, відомий як опришківство і гайдамаччина. На чолі опришків (повстанців), які діяли у Прикарпатті, стояв Олекса Довбуш (1700 – 1745), який прославився непримиренною боротьбою проти польських панів. Гайдамаки (озброєні гультяï) почали локальні виступи ще на початку XVIII віку, а в середині століття піднялися на повстання, яке охопило все Правобережжя і відоме як “Коліïвщина”. Воно вибухнуло в 1768 році під проводом запорожця Максима Залізняка та козацького сотника Iвана Гонти і набуло запеклого характеру. “Коліï ” – повстанці, озброєні кілками, вирізали тисячі поляків, євреïв, католицьких священників і монахів. Тільки з допомогою російськоï арміï польському уряду вдалося придушити це антифеодальне, національно-визвольне повстання, яке остаточно підірвало сили польськоï держави. Послабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Австрія та Прусія, і в результаті першого ïï поділу в 1772 році до Австрійськоï імперіï видійшли західноукраïнські землі: Галичина, Західна Волинь, Закарпаття і Північна Буковина. Спроба прогресивних сил Польщі здійснити буржуазні реформи і врятувати державу не вдалася, і після другого поділу в 1793 р. до Російськоï імперіï була приєднана Правобережна Украïна і частина Білорусіï. Це викликало в Польщі національно-визвольне повстання, яке очолив Т. Костюшко, але в 1794 р. повстанська армія була розбита під Варшавою російськими військами під командуванням О. Суворова. В 1795 р. Росія, Австрія і Прусія здійснили третій поділ Першоï Речі Посполитоï. До Росіï відійшли Литва і Західна Білорусія, Австрія і Прусія поділили власне польські землі. Польська держава перестала існувати.

Південна Украïна в середині XVIII ст. залишалася під контролем Туреччини і Кримського ханства, які знаходилися у стані хронічноï соціальноï і політичноï кризи. Російська імперія, натомість, набирала сили і розпочала широку експансію на Південь до Чорного і Азовського морів. Вона розгромила Туреччину і Крим у війні 1768 –1774 років і приєднала Східне і Північне Приазов’я, а в 1783 році було знищено Кримське ханство і Крим приєднано до Росіï. Туреччина, яка прагнула реваншу, знов була розбита в ході війни 1787 – 1791 рр., і за Яським миром Північне Причорномор’я до гирла Дністра переходило під владу Росіï. Об’єктивно ці успіхи імперіï співпадали з інтересами украïнського народу, бо перестала існувати віковічна загроза з півдня, відкривалися широкі перспективи для господарського освоєння родючих земель, урбанізаціï, розвитку промисловості і торговлі краю, який отримав назву Новоросіï.

Отже, комплекс внутрішніх і зовнішніх обставин історичного розвитку спричинив зникнення Гетьманщини, яка на протязі століття (сер. XVII – сер. XVIII) була центром політичного життя Украïни. Процес формування і розвитку у XVIII ст. абсолютних монархій (Росіï, Прусіï, Австріï) не залишав місця республіканським тенденціям в державотворчості. Зникнення з історичноï арени Першоï Речі Посполитоï і Гетьманщини підтвержують цей висновок. Однак історичний досвід, набутий в минулому, сприяв пробудженню національної самосвідомості украïнців і став прецедентом украïнського самоврядування і самостійного державного життя в майбутньому.

Лекція 6. Українські землі під владою Російської і Австрійської імперій.