3. На шляху до незалежності. «Перебудова» (1985-1991 рр)

З початку 1980-х рр. системна криза в СРСР досягла апогею. Деградувала економіка, “брудна війна” в Афганістані повністю дискредитувала “супердержаву”, рік у рік падав рівень життя населення, радянські вожді впадали в маразм, зазнали руйнаціï суспільні відносини, мораль. Всеохоплююча корупція, організована злочинність, казнокрадство, порнографія – такі риси агонізуючоï системи були настільки кричущими, що навіть серед партноменклатури поширюється опозиція режимові. Саме тому новий ( з березня 1985 р.) генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов оголосив у квітні 1985 р. початок “перебудови”. Це була остання відчайдушна спроба врятувати реальний соціалізм. І як виявилося спроба безнадійна, бо реформувати нежиттєздатну систему виявилося неможливим, хоча наïвні громадські верстви і повірили в кумедні заклики і гасла про “нове мислення”, “демократизацію”, “гласність”, “альтернативні вибори”, “консенсус” і “плюралізм”.

Страшним символом і знаменням агоніï режиму стала Чорнобильська трагедія 26 квітня 1986 року. Вибухнув атомний реактор Чорнобильськоï АЕС, злочинно розташованоï за 130 км від Києва. Це була катастрофа глобального масштабу. Радянські власті намагалися приховати аварію і, коли замовчувати трагедію стало неможливим, Москва визнала факт катастрофи і звернулась за допомогою до світу. Жахливі наслідки аваріï і досі загрожують людству.

Перші роки новоï політики не принесли Украïні істотних змін – на чолі, аж до 1989 р., що дивувало, залишався затятий консерватор В. Щербицький, таким же всемогутнім залишався КДБ, збільшувався дефіцит, зростали черги. Правда, з 1987 року настає деяке послаблення у репресивній системі. Під тиском світових демократичних сил влада починає випускати дисидентів на волю, дозволяє ліберальні видання і допускає формування нових громадських організацій. Припинилося глушіння зарубіжних радіостанцій, у 1988 році радянські війська залишили Афганістан.

Період горбачовських економічних “реформ” був нетривалим і малоефективним. Гасло “прискорення” було декларацією, бо реальноï економічноï програми керівництво не мало, а консервативні сили суспільства губили навіть паростки нового. Лише у червні 1987 року було прийнято рішення про розширення прав підприємств, про запровадження нових форм господарювання: арендних, акціонерних, кооперативних, малих, спільних та прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність. Особливо складна соціально-економічна ситуація виникла в Украïні, де 95% продукціï вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування.

В суспільному житті республіки зміни були більш помітними. З’являються організаціï з різними політичними концепціями і строкатим складом учасників: антисталінське товариство “Меморіал”, Спілка незалежноï украïнськоï молоді, християнсько-демократичний фронт, товариство “Спадщина”, екологічна організація “Зелений світ”, тощо. Починає відроджуватися Украïнська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), в Західній Украïні виходить з підпілля греко-католицька церква.

Новими потужними чинниками політичного життя стали робітничий ( страйки шахтарів 1989 – 1991 рр.) і студентський (голодівки і демонстраціï 1990 – 1992 рр.) рухи.

Починаючи “перебудову”, Горбачов, здається, не передбачав усіх наслідків своïх кроків. Менш за все він бажав відродження національно-визвольних процесів. Але лібералізація неодмінно і детерміново приводила саме до такого розвитку подій.

Почали національний рух украïнські письменники і ïх друкований орган – “Літературна Украïна”. Публікаціï щоразу ставали все гострішими – тематика охоплювала все більше коло пекучих проблем: украïнська національна революція 1917 – 1920 років, голодомор 1932 – 33 років, історія ОУН – УПА, сталінські репресіï, украïнська символіка, дисидентство. Восени 1987 р. у Києві виник Украïнський культурологічний клуб. Саме Спілка письменників Украïни висунула восени 1988 р. ідею створення “Народного руху Украïни за перебудову”, а “Літературна Украïна” 16 лютого 1989 р. опублікувала проект програми Руху. Опір компартіï загальмував процес структурування Руху, але припинити його комуністи вже сил не мали. Більше того, “Рух” стає, хоча і аморфною , однак помітною політичною силою, яка могла конкурувати на виборах народних депутатів СРСР навесні 1989 року. 8 – 10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’ïзд Руху, який налічував близько 300 тис. чол. Була прийнята компромісна програма легітимізаціï Руху і його діяльності в УРСР. У 1989 році виникла Міжнародна Асоціація Украïністів, відновлено Наукове товариство імені Т. Шевченка та створена Украïнська наукова асоціація. Під тиском громадськості та опозиційних організацій Верховна Рада УРСР 28 жовтня 1989 р. схвалила закон про державний статус украïнськоï мови.

Велике моральне і політичне значення мав організований “Рухом” 21 січня 1990 р. з нагоди річниці “злуки”, “живий ланцюг між Києвом та Львовом”, в якому взяли участь до 3 млн. осіб. У серпні 1990 року “Рух” ініціював і провів святкування 500-річчя запорозького козацтва.

Незважаючи на всі перешкоди і фальсифікаціï, до яких вдалася партноменклатура, на виборах до Верховноï Ради УРСР у березні 1990 року, Демократичний блок, який очолював “Рух”, здобув четверту частину депутатських мандатів, і в украïнському парламенті уперше за роки радянськоï влади виникла опозиція – Народна Рада на чолі з Iгорем Юхновським. У західних областях Украïни до влади в місцевих Радах прийшли демократичні сили. Зокрема, головою Львівськоï обласноï Ради став відомий правозахисник Вячеслав Чорновіл. Але на півдні і сході республіки позиціï “Руху” були слабкими, і населення стриманно сприймало національну пропаганду і агітацію.

Громадська активність вимагала консолідаціï і диференціаціï політичних течій. Виразна у цей час стає тенденція до структурування партійноï палітри, виникнення і зміцнення нових партій, як демократичних, так і націоналістичних. У 1988 р. Украïнська Хельсінська Група була перейменована в Украïнську Хельсінську Спілку (УХС), а у квітні 1989 р. з’ïзд УХС прийняв рішення про саморозпуск і створення на ïï основі Украïнськоï республіканськоï партіï (УРП). Головою було обрано дисидента Левка Лук’яненка. Згодом (1990 рік) виникла партія демократичного відродження Украïни (ПДВУ) соціал-демократичного спрямування, а також власне соціал-демократична партія Украïни (СДПУ) і ïï “ліве” крило – Об’єднана демократична партія Украïни (ОДПУ). Виникли і нечисленні праворадикальні партіï, які страждали від постійноï міжфракційноï ворожн Все ж нові партіï були значно слабкіші за КПУ, яка цупко трималася за владу, і, маневруючи, навіть перейшла у контрнаступ в листопаді 1990 року.

У гострому протистоянні політичних сил – компартійноï більшості (“група 239”) та демократичноï меншості – 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Украïни, як основу для створення незалежноï держави. Це була реальна перемога демократичних сил, але й, водночас, сигнал до наступу консерваторів з КПУ, очолюваних ортодоксом С. Гуренком. 5 липня 1991 року Верховна Рада Украïни, яку тоді очолював Л. Кравчук, прийняла закон про заснування поста Президента УРСР, трохи раніше – про відновлення Кримськоï автономіï у складі УРСР (9 лютого 1954 року Кримська область була передана із складу РРФСР до складу УРСР), що, як і передбачали демократи, породило нові національні та економічні конфлікти і стало прецедентом для ïнших русифікованих областей сходу і півдня Украïни.

На тлі різкого погіршення життєвого рівня населення (за рік ціни підвищилися у 8 разів) влітку 1991 р. активізувалися реакційні сили СРСР. Знову, як і раніше, доля украïнського народу вирішувалася у Москві.19 серпня 1991 року тут почався заколот ГКЧП, який очолив віце-президент СРСР Г, Янаєв. Однак рішучі діï демократичних лідерів Росіï поклали край надіям реакціонерів. Голова Верховноï Ради Л.Кравчук, як вправний політикан, зайняв очікувальну позицію, зате КПУ, яка скинула маску і підтримала заколотників, тепер остаточно дискредитувала себе. 24 серпня Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності Украïни, а 30 серпня заборонила діяльність компартіï. Але комуністи і не думали капітулювати: у жовтні 1991 року вони створили Соціалістичну партію Украïни на чолі з лідером “групи 239” О. Морозом.

1 грудня 1991 року в Украïні було проведено референдум, на якому громадяни Украïни (90,3% голосів) беззастережно підтримали Акт незалежності. Президентом Республіки Украïна було обрано Л. Кравчука- колишнього компартійного ідеолога. Його перемога над кандидатами від демократів, справжніх патріотів, свідчила про недостатню політичну зрілість звільнених мас, які дуже швидко розчарувалися, оскільки процес розбудови украïнськоï держави не був підкріплений радикальними ефективними реформами і не поліпшив умов життя народу.

8 грудня 1991 року після історичноï зустрічі Б. Єльцина, Л. Кравчука і С. Шушкевича у Біловезькій пущі, СРСР припинив своє існування і виникла унікальна інтернаціональна єдність під назвою “Співдружність незалежних держав” (СНД), до якоï пізніше приєдналися усі колишні республіки СРСР, окрім Литви, Латвіï та Естоніï.

Лекція 11. Сучасна Україна (1991 – 2005 рр.).

План.

1. Проголошення незалежності і соціально-економічний розвиток України.

2. Суспільно-політичне і соціокультурне життя в сучасній Україні.

3. Українська діаспора.

Література.

1. История Украины. Учебное пособие для студентов неисторических специальностей / Под. ред. Р.Ляха. – К.,2001.

2. Конституція України. – К.,1997.

3. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К.,1992.

4. Михальченко М., Андрущенко В. Беловежье. Л.Кравчук. Украина 1991-1995. – К.,1996.

5. Новітня історія України (1900-2000): Підручник /Керівник авт. кол. А.Слюсаренко . – К.,2000.

6. Шніцер М. Порівняння економічних систем. – К.,1997.

7. Україна: друга половина ХХ ст. Нариси історії / Під ред. П. Панченка.- К.,1997.

8. Українська народна енциклопедія. – Львів,1996.