Лекція 7. Українська національна революція 1917 – 1920 років.

План.

1. Центральна Рада і її доба. (4.03.1917 р. – 29.04.1918 р.).

2. Українська держава П. Скоропадського. (04.1918 р. – 12.1918 р.).

3. Директорія в Україні. (12.1918 р. – 11.1920 р.).

Література.

1. Винниченко В. Відродження нації. У 3-х. ч. – К.,1990.

2. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.,1991.

3. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т.2. – К.,1991.

4. Iсторія українського війська. – У 2-х ч. – К.,1993.

5. Кульчицький С. Нотатки про українські революції. – К.,2001.

6. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К.,1996.

7. Нагаєвський I. Iсторія Української держави ХХ століття. – К.,1993.

8. Національні процеси в Україні. Iсторія і сучасність. – У 2 ч. – К.,1997.

9. Полонська-Василенко Н. Iсторія України. – Т.2. – К.,1992.

10. Слюсаренко А. ,Томенко М. Iсторія української конституції. – К.,1993.

11. Субтельний О. Україна. Iсторія. – К.,1991.

12. Реєнт О. Українська революція. – К.,1996.

13. Українське державотворення. – К.,1997.

1. Центральна Рада і ïï доба (4. III 1917 – 29. IV 1918 рр.).

Страшного напруження світовоï війни першою не витримала Російська імперія. В кінці 1916 року в Росіï склалася революційна ситуація, яка переросла в Лютневу демократичну революцію. 25 – 27 лютого 1917 року в Петрограді перемогло народне повстання і виникло двовладдя: Тимчасовий уряд і Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. 3 березня 1917 р. цар Микола II зрікся престолу, монархія впала і почався тривалий драматичний період боротьби за владу. Народи колишньоï Російськоï імперіï піднялися на боротьбу за національну свободу і самовизначення. Украïнці не стали винятком.

В Києві 4 березня 1917 року активісти украïнських політичних партій, громадських організацій, насамперед, Товариства украïнських поступовців (ТУП 1908 – 1917), проголосили створення Украïнськоï Центральноï Ради – загальнонародного представництва і координаційного центру революціï. Ïï лідерами були соціал-демократи В. Винниченко і Симон Петлюра, ліберали Д. Дорошенко, Є. Чикаленко, С. Єфремов, соціалісти-революціонери М. Ковалевський та М. Шаповал. Президентом було обрано історика зі світовим іменем, керівника ТУП – Михайла Грушевського (1866 – 1934). На відміну від виконавчого комітету Тимчасового уряду і Рад робітничих і солдатських депутатів Центральна Рада одержала загальнонародну підтримку. Спираючись на неï, Центральна Рада 17 - 21 квітня провела Всеукраïнський Національний Конгрес, який фактично став Установчими Зборами усієï Украïни. 900 делегатів конгресу обрали членів Центральноï Ради (150) – украïнського революційного парламенту і затвердили президентом М. Грушевського. Влітку 1917 року авторитет Центральноï Ради значно підвищився. До ïï складу вступили представники військового, робітничого і селянського з’ïздів Украïни. На хвилі революційного піднесення, 10 червня 1917 року Центральна Рада видала I Універсал (загальний закон), що проголошував автономію Украïни у складі демократичноï федеративноï Росіï. 15 червня було створено Генеральний Секретаріат - перший украïнський уряд з 9-ти осіб, який очолив Володимир Винниченко. Такі однобічні діï Центральноï Ради викликали роздратування Тимчасового Уряду Росіï. До Києва прибула російська делегацшя на чолі з О. Керенським. Після важких переговорів все ж було досягнуто порозуміння і компромісу: Центральна Рада була визнана як крайовий орган влади і управління 5 (але не усіх 9) украïнських губерній. В свою чергу, Центральна Рада погодилася надати 30% місць в своєму складі представникам національних меншин в Украïні: росіянам, євреям, полякам та ïншим, і визнати рішення майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Принципи цього компромісу було зафіксовано в II Універсалі; виданого 3 липня 1917 року. Автономія Украïни стала визнаною реальністю. Відкривалися великі перспективи для революційних перетворень. І вони, дійсно, почалися в галузі освіти і культури. Однак молодим украïнським політикам бракувало досвіду і практицизму. Революційна романтика, політична наївність і ідеалізм шкодили реальній справі. Ідейні суперечки і безкінечні голосування гальмували вирішення невідкладних завдань: налагодження адміністративного управління, забезпечення правопорядку, постачання міст продуктами, функціонування залізниць і, найголовніше, розв’язання аграрного питання перерозділу земель. Згубним виявилося також рішення відмовитися від створення регулярноï арміï і, коли генерал П. Скоропадський запропонував Центральній Раді 40-тис. украïнізований корпус, вона відкинула його пропозицію, залишившись без збройних сил для захисту революціï. Відповідно ставилася Центральна Рада і до чиновників, вважаючи ïх “найгіршими і найшкідливішими людьми”. Однак без арміï і адміністраціï державне управління було неможливе, і в цьому дуже скоро керівники Центральноï Ради переконались, але вже було пізно.

Тим часом, в Росіï набирала сили радикальна більшовицька партія на чолі з В. Леніним. Користуючись прорахунками і млявістю Тимчасового уряду, вона спробувала захопити державну владу 3 – 5 липня 1917 року, але зазнала невдачі. Друга спроба державного перевороту виявилася успішною, і 25 жовтня 1917 року більшовики захопили владу. Це була узурпація (незаконне захоплення), бо більшовики зазнали відчутноï поразки на виборах до Всеросійських Установчих Зборів. Так, в Украïні вони зібрали лише 10% голосів. Широко використовуючи демагогію та терор, більшовики встановили “радянську владу”, яка по суті була владою купки вождів, і проголосили кінцеву мету: всесвітня пролетарська революція і побудова комунізму в усьому світі. Тому зрозуміло, що Центральна Рада не визнала влади більшовиків і своïм III Універсалом проголосила Украïнську Народну Республіку (УНР), як автономну частину майбутньоï демократичноï Росіï. Спроба більшовиків захопити владу у Києві, використавши I Всеукраïнський з’ïзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, зазнала невдачі, але в Харкові це ïм вдалося. 12 грудня 1917 року вони проголосили створення радянськоï “УНР”, і для боротьби проти “буржуазноï” Центральноï Ради, запросили допомогу з Радянськоï Росіï. Оскільки Центральна Рада відкинула ультиматум Ради Народних Комісарів (уряду Радянськоï Росіï), підписаного 4 грудня В. Леніним, який вимагав допустити на Украïну більшовицькі збройні частини, то більшовицька армія, очолювана В. Антоновим-Овсієнком, почала збройний наступ. Ось коли далися взнаки згубні прорахунки Центральноï Ради. Вона опинилася фактично беззахисною. В січні 1918 р. більшовики зайняли Лівобережжя. 22 січня 1918 р. Центральна Рада видала IV (останній) Універсал, в якому проголошувала незалежність і самостійність Украïни як суверенноï держави. Однак ситуація ставала все більш загрозливою. В кінці січня 1918 р. вибухнуло повстання робітників на киïвському заводі “Арсенал”, а більшовицькі частини, на чолі з М. Муравйовим підійшли до Києва. Якщо антиукраïнське повстання вдалося ліквідувати, то зупинити наступ Муравйова у бою під Крутами нечисленні украïнські підрозділи не змогли. У оточення потрапили близько 300 юнаків-добровольців, які героïчно билися за вільну Украïну, і всі загинули. На початку лютого 1918 р. червоні війська захопили Киïв. За наказом Муравйова у місті почалася кривава різанина і грабіжництво. Загинули тисячі киян. Евакуйована до Житомира Центральна Рада примушена була шукати іноземноï допомоги. Антанта, яка була зацікавлена в поваленні більшовицького режиму і відновленні “единой и неделимой России”, прохання Центральноï Ради проігнорувала, однак краïни “Четверного союзу”, намагаючись поліпшити своє критичне воєнне становище, охоче пішли на переговори, і 9 лютого 1918 р. у Бресті було підписано мирний договір, а трохи пізніше договір з Німеччиною про військову допомогу УНР. В середині лютого почався наступ 450-тисячноï німецько-австрійськоï арміï, яка у березні 1918 р. витіснила більшовицькі війська з усієï територіï Украïни. Тут було встановлено жорстокий окупаційний режим, характерними рисами якого була дискримінація украïнців і неприховане грабіжництво. Німці почали вивозити з Украïни все, що тільки можна, навіть чорнозем. Опір селян суворо придушувався. Всі справи в Украïні вирішував головнокомандуючий німецькими військами фельдмаршал Г. Айхгорн. Зрозуміло, що населення Украïни було розчароване і розлючене поведінкою окупантів та Центральною Радою, яка ïх привела, і піднялася на визвольну боротьбу. Почалися масові робітничі страйки і селянські повстання. Одне з них очолив легендарний Нестор Махно. Центральна Рада остаточно втратила свій престиж і підтримку народу, який залишився абсолютно байдужим, коли 29 квітня 1918 року німці здійснили гетьманський переворот.