(Кінець XVIII – початок XX ст.).

План.

1. Соціально-економічний і суспільно-політичний стан українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX століття.

2. Західноукраїнські землі під владою Габсбургів.

3. Буржуазні реформи в Росії і їх наслідки для України.

4. Україна на початку ХХ століття.

Література.

1. Верига В. Нариси з історії України. (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів, 1996.

2. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст. – К.,1993.

3. Гуржій О. Українська козацька держава в II половині XVIII.: кордони, населення, право. – К.,1996.

4. Iсаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів,1996.

5. Iсторія української культури./Під ред. I. Крип’якевича. – К.,1994.

6. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя.- К.,1991.

7. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1830). – К.,1996.

8. Литвак Б. Переворот 1861 года в России. – М.,1991.

9. Нечкина М. День 14 декабря 1825 года. – М.,1985.

10. Смолій В. Гуржій О. Як і коли почала формуватися українська нація. – К.,1991.

11. Українська ідея. Iсторичний нарис. – К.,!995.

12. Формування модерної української нації .XIX-XX ст. – К.,1996.

1. Соціально-економічний і суспільно-політичний стан украïнських земель у складі Російськоï імперіï у I половині XIX століття.

З кінця XVIII ст. і до 1917 року украïнські землі були розділені між Російською імперією Романових (80% територіï) і Австрійською імперією Габсбургів (20%), які на початку XIX ст. знаходилися вже в стані глибокоï і універсальноï кризи феодально-кріпосницьких відносин, що були в них пануючими.

Адміністративно-територіальний устрій украïнських земель в цей час в Російськоï імперіï складався з дев’яти губерній: Киïвськоï, Волинськоï і Подільськоï на Правобережжі, Харківськоï, Чернігівськоï і Полтавськоï на Лівобережжі, Катеринославськоï, Херсонськоï і Таврійськоï на Півдні (Новоросіï). Тут мешкало біля 10 млн. населення, переважно украïнці, а також росіяни, євреï, поляки і інші. Основою економіки залишалося сільське господарство з пануючими феодально-кріпосницькими відносинами, які вже розкладалися. Поземельні (аграрні) відносини базувалися на поміщицькому землеволодінні, що було дворянською монополією і селянському (общинному) землекористуванні. Головною формою експлуатаціï кріпосних селян була панщина (відробіткова рента), яка мала тенденцію до зростання. Селяни-кріпаки працювали, примусово і безкоштовно, зі своєю тягловою силою і реманентом (знаряддями праці) частину тижня на панськиі землі, а себе утримували за рахунок праці на землі, яку поміщик виділяв з власних земельних володінь. Прагнучи підвищити прибутковість своïх господарств, поміщики йшли простим шляхом збільшення панщини, тим самим скорочуючи селянське землекористування і розоряючи селянське господарство. Замість очікуваних прибутків, поміщики змушені були значно більше витрачати на штат наглядачів і на утримання селян, які тепер працювали виключно на панщині (“місячина”). Запровадження “урочноï системи” (денних завдань польових робіт) і “місячини” свідчили про деградацію аграрних відносин, в основі яких лежало феодальне землеволодіння і селянське землекористування. Зникнення останнього приводило і до руйнаціï поміщицького господарства. Поміщики розорювались (більше половини поміщицьких маєтків у середині XIX ст. були закладені, тобто збанкрутілі), а селяни зубожіли. У селян, які становили більше 80% населення, вироблялися і закріплювалися негативні психологічні риси зневаження праці, лінності, апатіï, поширювалося пияцтво, крадіжки, розбій. Зрозуміло, про за таких умов продуктивність праці була дуже низькою, врожайність вражаюче малою, і тому голод стає характерною рисою життя. Селяни – основна продуктивна сила суспільства були абсолютно не зацікавлені в результатах своєï праці, вдосконалення агротехніки і агротехнологіï, меліораціï землі. Отже, феодально-кріпосницька система вже вичерпала себе і існувала за інерцією, штучно підтримувана самодержавством – диктатурою дворянства на чолі з царем.

Паралельно з цим деструктивним процесом йшов і інший – конструктивний: поширювались і міцніли товарно-грошові, ринкові відносини, які називають ще буржуазними або капіталістичними. В основі нових виробничих відносин, які вже домінували в Західній Європі, лежало застосування вільнонайманоï праці, яка стала основним товаром. Процес наймання є ринковою акцією: продавець пропонує свій товар – робочу (інтелектуальну) силу, а покупець (підприємець, капіталіст, бізнесмен) ïï купує. Наймана праця значно продуктивніша: виробник зацікавлений більше і якісніше працювати, бо більше за працю отримує. Переваги нового способу виробництва були безперечні, але паразитичний клас поміщиків-землевласників не міг і не хотів до них пристосовуватися і всіляко гальмував ïх поступ. Однак не було сили, яка б припинила цей об’єктивний процес.

В 30-40 роки XIX ст. в Росіï починається промисловий, або технічний, переворот, суть якого полягає в заміні ручноï праці машинним виробництвом і в формуванні двох нових соціальних класів: найманих робітників-пролетаріату і буржуазіï (підприємців – капіталістів). Цей процес вимагав наявності вільноï робочоï сили, що в умовах кріпосницькоï системи було проблемою, як і відсутність технічноï бази, тобто машин для оснащення фабрик і заводів. Це ставило російську промисловість в залежність від імпорту машин з-за кордону і гальмувало темпи промислового перевороту. І все ж, в 1861 році в Украïні діяло 2330 фабрик і заводів, що становило 15% усіх підприємств. Робітничий клас з 1800 до 1861 року виріс з 10 тис. до 210 тис. чоловік (74% з них були вільнонайманими, решта кріпосними-приписними), а клас буржуазіï – з 18 тис. до 104 тисяч.

В суспільно-політичному житті Украïни у I половині XIX ст. чітко виділяються дві тенденціï: пробудження національноï самосвідомості, яка започаткувала національно-визвольний рух, і початок соціального революційного руху – “декабризму”.

Ці процеси були частиною глобального визвольного руху (Європа, Америка, Азія), мали спільні риси і власні особливості. Так, у революційному русі декабристів, які боролися проти кріпосницькоï системи і самодержавства, рушійною силою був не “третій стан” (буржуазія, міські низи), а прогресивні представники дворянства. Вони виховувалися під впливом Великоï Французськоï революціï (1789 – 1794) і переможноï Вітчизняноï війни 1812 року. “Ми - діти 1812 року” говорив один з керівників декабристів Матвій Муравйов – Апостол. В 1816 році ними була створена перша в Росіï таємна революційна організація “Союз порятунку”, а в 1822 році в Петербурзі – “Північне товариство”, яким керував Микита Муравйов. В Украïні у тому ж році виникла ще одна таємна організація “Південне товариство” (м. Тульчин на Поділлі) на чолі з незламним патріотом полковником Павлом Пестелем. Декабристи прагнули засобом військового перевороту скинути самодержавство і знищити кріпосницьку систему. Але ïх повстання у Петербурзі 14 грудня 1825 року було швидко придушене новим царем Миколою I (1825 – 1855). Зазнало поразки і повстання Чернігівського полку в Украïні (на Киïвщині, біля Білоï Церкви) 29 грудня 1825 – 3 січня 1826 року під проводом С.Муравйова-Апостола і М.Бестужева-Рюміна. Після придушення декабристського руху реакційний режим Миколи I набув обскурантськоï форми – “аракчеïвщини”.

Остаточна ліквідація автономіï Украïни, здавалося, назавжди знищила волю народу до самовизначення, до самостійного національного життя. Але на початку XIX століття почався процес, який у кінці ХХ віку завершився створенням незалежноï украïнськоï держави. Цей тривалий і трагічний шлях до свободи довів непереборну життєздатність украïнського народу і підтвердив істинність висновків видатного німецького філософа Йогана Готфріда Гердера (1744 – 1803), що дійсним носієм суверенітету є народ, а не його правителі.

Процес національного відродження, на думку вчених, має три основні періоди: перший – початковий, коли пробуджується національна самосвідомість, інтерес до історичних джерел і витоків, до мови і фольклору, народноï культури; другий – культурницький, або просвітницький, під час якого інтелектуальна і духовна еліта народу (інтелігенція) починає діяльність, спрямовану на поширення освіти і всебічний розвиток культури. Яскравим прикладом є створення і діяльність у 1846 – 1847 роках у Києві “Кирило-Мефодіïвського братства” на чолі з М.Костомаровим (1817 – 1885) і В.Білозерським. До товариства приєднався і геніальний поет та художник Тарас Шевченко (1814 – 1861). Третій період – політичний, характеризується усвідомленням необхідності і прагненням вести політичну боротьбу за самовизначення. Це період, коли виникають політичні партіï, консолідуються національно-визвольні сили, які ставлять за мету досягнення державноï самостійності. Украïнська історія XIX – поч. XX ст. переконливо ілюструє і підтверджує цю періодизацію.