2. Суспільно-політичне і соціокультурне життя в сучасній Украïні.

Суспільно-політичний розвиток цього періоду характеризується, насамперед, національно-державним відродженням украïнського народу. Процес державотворення, який розпочався у 1991 році, з певними успіхами і значними проблемами продовжується і сьогодні. (Див. Новітння історія Украïни (1900 – 2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.I. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. – К., 2000).

Принциповый характер мало затвердження новоï державноï символіки. Представники компартійноï номенклатури у Верховній Раді певний час опиралися прийняттю національноï символіки як державноï, і тільки у січні 1992 року було прийнято укази про державний гімн і державний прапор , а у лютому того ж року парламент затвердив тризуб як малий герб Украïни. Для розбудови незалежноï держави важливе значення мало національне структурування таких інституцій як армія, органи внутрішніх справ, служба безпеки. На початку грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон “Про збройні сили Украïни”. Було створено міністерство оборони Украïни , вироблена воєнна доктрина, принципами якоï є миролюбність і неприєднання до військових блоків, прийнята поограма значного скорочення збройних сил. Одночасно створювалися нові структури міністерства внутрішніх справ, підрозділи національноï гвардіï, частини спеціального призначення, а також служби безпеки Украïни (СБУ). В кінці 1991 року було прийнято закон “Про громадянство Украïни” і “Про державний кордон Украïни”.

Характерною рисою суспільно-політичного життя незалежноï Украïни було формування багатопартійності. Тривала монополія компартіï на політичну владу майже викоренила з менталітету людей політичний плюралізм, толерантність, коректність міжпартійних стосунків і внутрішнього партійного життя. Відсутність політичного і партійного досвіду в умовах демократіï наклала негативний відбиток на політичну боротьбу, яка постійно супроводжується негативними явищами: скандалами, брудною технологією, “чорним піаром” (від англ. public relations – суспільні стосунки). Яскравим прикладом може служити гучний “касетний” скандал 2001 року, ініційований соціалістичною партією, пов’язаний з загадковою загибеллю журналіста Гонгадзе і спробою скомпрометувати президента Л.Кучму публікацією сумнівних записів майора Мельниченка. Політичний ландшафт сучасноï Украïни дуже строкатий. Зареєстровано майже 100 партій, переважна більшість яких є невеликими за чисельністю, без чітких програм і конструктовних ідей, без стрункоï партійноï структури і фінансовоï бази. Лише в останні роки помітилася тенденція до більш рельєфноï диференціацїі партій, укрупнення ïх і консолідації в три звичні політичні напрямки: лівий, який представляє комуністична партія (КПУ), соціалістична партія (СПУ), селянська партія (СелПУ), Прогресивно-соціалістична партія і деякі інші; правий, до якого можна віднести Народний Рух Украïни в усіх його варіантах, Украïнську республіканську партію, Християнсько-демократичну партію, Конгрес украïнських націоналістів і ін., та центристський, до якого належать соціал-демократична партія Украïни (об’єднана), Народно-демократична партія, партія зелених Украïни, тощо. Головною метою діяльності усіх партій є підготовка до боротьби на парламентських і президентських виборах. Прискорило процес структурування партій і підвищило ïх роль в суспільно-політичному житті прийняття у 1997 р. закону про вибори за пропорційно-мажоритарною (змішаною) системою. Половина депутатів Верховноï Ради (225) обиралася за мажорітарною системою, тобто кандидат, який у виборчому окрузі набирав абсолютну більшість голосів ставав депутатом, а половина – за партійними списками. Партія, або блок партій, які набирали більше 4% голосів виборців, отримували депутатські мандати, пропорційно кількості поданих голосів. Парламентські вибори 1990 – 1994 років відбувалися за мажоритарною системою, а у 1998 та 2002 рр. за пропорційно-мажоритарною. На виборах 1998 року перемогла комуністична партія, за яку голосували 25,4% виборців, а в 2002 році – правий блок “Наша Украïна”, який отримав 23,5% голосів, що свідчить про падіння впливу “лівих” партій і посилення позицій центристських і “правих” сил.

Важливими віхами суспільно-політичного життя в Украïні були президентські вибори. В умовах перехідного періоду, відсутністі Конституціï Украïни, неокресленості компетенцій і функцій Президента і Верховноï Ради між ними виникла гостра конфронтація, що закінчилася кризою влади 1994 року. Перший Президент Украïни Леонід Кравчук і Верховна Рада 12 скликання (1990 – 1994 рр.) достроково припинили повноваження. Навесні 1994 року відбулися нові вибори до Верховноï Ради, а влітку того ж року – вибори Президента Украïни. Переміг Леонід Кучма, якого вдруге обрали президентом в 1999 році.

В 1996 році нарешті завершився тривалий конституційний процес, розпочатий ще в червні 1991 року. Після запеклих суперечок і багаторазового голосування вранці 28 червня 1996 року Верховна Рада прийняла першу Конституцію незалежноï Украïни. Незважаючи на ïï недосконалість, це був важливий крок у формуванні політичноï націï.

За роки незалежності найбільш вагомих результатів Украïна досягла на зовнішньо-політичному відтінку. Сьогодні Украïна є повноправним і авторитетним членом міжнародноï спільноти і має дипломатичні стосунки з 172 краïнами світу. Вона є членом Ради Європи, Організаціï з безпеки і співробітництва в Європі, програми “Партнерства заради миру”, Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкціï й розвитку і багатьох інших організацій. Особливе значення для зовнішньоï політики Украïни мають стосунки з краïнами СНД і, насамперед, з Російською Федерацією. У 1992 – 1997 рр. ці відносини були затьмарені проблемами заборгованості Украïни, статусу Криму і Севастополя, російськомовного населення. Але 30 травня 1997 року було підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією і Украïною, який розв’язав найбільш болючі питання і вивів рівноправних партнерів на перспективний цивілізований шлях добросусідства. Суть зовнішньоï політики Украïни сьогодні полягає у принциповій відмові від конфронтаціï і в активному, динамічному розвіткові світового співробітництва.

Певні зрушення помітилися і в сфері духовного відродження. За роки незалежності були ліквідовані усі перепони на шляху розвитку національноï культури, але соціально-економічні і суспільно-політичні проблеми зумовлюють складний стан соціокультурноï ситуаціï. “Чорний ринок”, корупція, хабарництво, рекетирство, організована злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція деформують свідомість людей і, насамперед, молоді, спричиняють падіння культурного рівня населення, блокують роль освіти і виховання. Проте громадскість займає все більш активну позицію у сфері культури; освіта, наука, мистецтво намагаються пристосуватися до ринкових умов існування. В межах злиденного фінансування (в 5 – 6 разів менше, ніж в розвинених краïнах) вища школа Украïни практикує навчання на платній основі, комерціалізується наука (приватні замовлення, контракти), мистецтво (кіно, театр, телебачення), що неминуче веде до зниження якості і розповсюдження низькопробноï масовоï культури.

Однак не можна все бачити тільки у чорному кольорі. Є зрушення, які вселяють оптимізм. Розширюється застосування украïнськоï мови в офіційній сфері, освіті і науці. В кінці XX ст. украïнською мовою навчалися більше 60% учнів середніх закладів і 30 студентів, запроваджуються нові напрямки наукових досліджень, розширюється співробітництво з ученими західноï діаспори. Оживає украïнське письменство, з’являються нові талановиті автори і митці. Виникли десятки літературних премій. Попри всі труднощі вдалося зберегти прославлені театральні і музичні колективи, різко зросла кількість фестивалей і конкурсів. Толерантність і плюрализм в усіх галузях соціокультурного життя сприяє творчим пошукам, взаємозбагачує національні культури. Значно ширшими стали міжнародні зв’язки украïнськоï творчоï інтелігенціï, художніх митців і спортсменів, які прославляють Украïну у цілому світі. (Р.Віктюк, I. Дорофеєва, В.Писарєв, Б.Ступка, В.Лобановський,С.Бубка, брати Кличко і інші).

Відроджується і церковне життя, яке, на жаль, характеризується гострою конфліктністю. За роки незалежності з’явилася значна кількість різноманітних конфесій і культів, реставровано і побудовано тисячі культових споруд, що пояснюється пошуком людиною істинних духовних цінностей в складних умовах сьогодення. У 2000 році в Украïні нараховувалося понад 20 тис. релігійних громад майже 70 конфесій. Приблизно половину всіх громад складають православні християни, значну кількість громад має поширена на заході Украïни греко-католицька (уніатська) церква (УГКЦ) і відновлена Украïнська автокефальна православна церква (УАПЦ). Украïнці є поліконфесійним народом. Конституція гарантує свободу віросповідання, тому в Украïні поширюють діяльність ісламські, іудейські, католицькі, протестантські громади, активізувалися сектантські конфесіï і громади нетрадиційних культів.

Суперечності суспільно-політичного розвитку не обминули і церкву. Православні ієрархи ніяк не можуть дійти згоди і залучають до конфліктів тисячі віруючих. Протистояння трьох церков в украïнському православ’ï (Украïнськоï православноï церкви Московського патріархату (6 тис. громад), Украïнськоï православноï церкви Киïвського патріархату (2,5 тис.), яка утворилася у 1992 році і Украïнськоï автокефальноï православноï церкви (близько 1 тис. громад) значно ускладнює сучасне релігійне життя в Украïні.

Соціально-політичне життя України на початку ХХІ століття в результаті дії комплексу об'єктивних і суб'єктивних чинників набуло такого небаченого за всю нетривалу історію незалежності динамізму, що з’явилися підстави констатувати переростання “номенклатурної” стадії (1991-2000 рр.) третьої української революції в стадію “демократичну” (2001-2005 рр.), яка отримала назву “помаранчевої революції”. Головною причиною її постала гостра соціально-економічна криза кінця ХХ – початку ХХІ століття, пов’язана з формуванням тіньової економіки, що становила загрозу для економічної безпеки держави. Втрати державного бюджету від цього згубного явища, за словами Президента Л.Кучми, становили 12-15 млрд. гривень на рік. Тіньовий сектор економіки у 1999 р. досяг майже 60% внутрішнього валового продукту України. За 10 років незалежності з України було нелегально вивезено приблизно 40 млрд. доларів США. Державній владі не вдалося впоратися з такими ганебними для молодої країни явищами, як корупція та хабарництво. Негативною особливістю економічного життя стало поступове злиття влади і бізнесу.

Зарубіжні фахівці довели і оприлюднили факти зв’язків найвищого українського керівництва з особами, які втягнуті у корупційну діяльність або мають стосунки з кримінальними угрупованнями. За результатами експертних досліджень організована злочинність контролювала в Україні до 85% банків і не менше 50% приватних підприємств. У грудні 1999 р. Президент Л.Кучма змушений був визнати, що “криміналізовані буквально всі сфери економіки” і “доводиться говорити про фактичну втрату керованості” економічними процесами. У 2000 році у традиційному рейтингу корумпованості країн за оцінками авторитетних експертів міжнародних організацій Україна посідала ганебне третє місце.

Загроза економічній безпеці України примусила Президента Л.Кучму 22 грудня 1999 р. призначити новий уряд, який очолив колишній голова правління національного банку Віктор Ющенко, не пов’язаний з партійно-номенклатурним минулим. Урядова програма виходу з економічної кризи отримала назву “Реформи заради добробуту”. Дійсно, рішучі і ефективні заходи реформаторів допомогли країні уникнути дефолту, реструктурувати і скоротити на 17% обсяг зовнішнього державного боргу, перейти до політики збалансованого державного бюджету, утримати стабільність гривні й поліпшити збирання податків і закріпити тенденції до економічного оздоровлення.

Свідченням правильності обраного урядом В.Ющенко курсу стало прискорення темпів економічного зростання, яке було найвищим серед усіх країн СНД, і підвищення, хоча і повільне, реальних доходів громадян України. Однак несподівано, 26 квітня 2001 р. уряд В.Ющенка було відправлено у відставку. Пояснюється це тим, що своєю економічною політикою В.Ющенко викликав незадоволення олігархів, які почали втрачати баснословні, злочинні надприбутки, та комуністів, для яких поліпшення життя народу значно зменшувало електоральні можливості. Виникла парадоксальна комуно-олігархічна парламентська більшість, яка і повалила уряд реформаторів. Однак, незважаючи на відставку уряду В.Ющенка, ще декілька років інерція його реформ давала привід наступним урядам, які очолювали послідовно А.Кінах (до листопада 2002 р.) та В.Януковича (до кінця 2004 р.), вихвалятися економічними успіхами.

Соціально-економічна ситуація кінця ХХ століття загострилася внаслідок політичної кризи, яка охопила Україну на початку ХХІ століття. Вона була спричинена загибеллю відомого українського опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе та оприлюдненнями сенсаційних аудіо записів майора М.Мельниченка – колишнього охоронця Президента – про можливу причетність керівництва держави до цього злочину, скоєного у вересні 2000 року. В Україні відбулися масові акції протесту: демонстрації, мітинги, студентські голодування, створення наметових містечок. Виникли протестні організації: комітет “Україна без Кучми”, “Форум національного порятунку” та Громадський комітет опору “За правду”, які вимагали негайної відставки Президента Леоніда Кучми та його найближчого оточення. Кульмінацією політичної кризи були події 9 березня 2001 року у Києві, коли під час святкування річниці народження Т.Шевченка в сутичках демонстрантів з міліцією постраждали десятки людей і сотні активістів опозиції було заарештовано. Це були перші масові заворушення за весь час існування незалежної України. Влітку 2001 року політичні пристрасті дещо вщухли, що було пов’язано з історичним візитом в Україну Папи Римського Іоана Павла ІІ та урочистим святкуванням десятої річниці проголошення державної незалежності України. Однак навесні 2002 року, під час виборів до Верховної Ради, політична ситуація знову загострилася, коли влада відчула істотне послаблення своїх позицій. Пропрезидентській блок “За єдину Україну” зайняв лише третє місце, а перемогу, уперше випередивши комуністів, виборов правоцентристський блок Віктора Ющенка “Наша Україна”.

Восени 2002 року конфронтація між пропрезидентськими та опозиційними силами набула особливої гостроти. 16 вересня 2002 року, в день загибелі Георгія Гонгадзе на Європейській площі в Києві опозиція провела велелюдні Всеукраїнські народні збори “Повстань Україно!”, які перетворилися у тривалу акцію суспільного протесту за участю десятків тисяч громадян міст та сіл України, і стали перманентним рухом опозиційних сил, які все рішуче вимагали відставки Президента.

У 2004 році спливав другий термін президентства Леоніда Кучми, який за Конституцією не мав права висувати свою кандидатуру на третій термін. Президентське оточення ще з листопада 2002 року, коли прем’єр-міністром України було призначено Віктора Януковича, почало готувати його у наступники Л.Кучми, широко застосовуючи усі можливі важелі влади. Але, незважаючи на колосальні фінансові, організаційні, пропагандистські та агітаційні державні ресурси, які було спрямовано на забезпечення перемоги провладного кандидата у Президенти В.Януковича, на виборах 30 жовтня 2004 року переміг Віктор Ющенко. Однак, оскільки він не набрав необхідної більшості (50%+1 голос) голосів виборців України, то, згідно з “Положенням про вибори Президента України” було призначено другий тур виборів, в якому приймало участь лише два кандидати - Віктор Ющенко, та Віктор Янукович, що отримали найбільшу кількість голосів виборців.

Розуміючи, що перемога провладного кандидата під загрозою, найвище керівництво України, спираючись на підтримку консервативних сил країн СНД і, насамперед, Росії, вдалося до безпрецедентного порушення виборчого закону і масованих фальсифікацій, в результаті яких переможцем у другому турі “кишенькова” Центральна виборча комісія 24 листопада 2004 р. оголосила діючого прем’єр-міністра В.Януковича.

Брутальне, неприховане порушення норм права і моралі під час другого туру викликало справедливе обурення значної частини населення України і міжнародної громадськості, яку об’єктивно інформували численні зарубіжні спостерігачі.

Вже наступного дня після другого туру, 22 листопада 2004 р. у столиці і ряді міст Правобережної та Західної України почалися масові заворушення і протести громадськості, які набули революційного характеру. У Києві опозиція застосувала небачену форму ненасильницької боротьби – постійно діюче “наметове містечко” та безперервний мітинг на Майдані Незалежності, що виявилися дуже ефективними. В умовах громадського неспокою, який отримав метафоричну, але влучну назву “помаранчевої революції” – оскільки опозиція обрала символом боротьби помаранчеві прапори, - парламент України 27 листопада прийняв мужнє і справедливе рішення про відставку уряду і Центральної виборчої комісії. Верховний Суд України прийняв позов виборчого штабу В.Ющенка про фальсифікацію виборів і 3 грудня 2004 р. виніс вердикт про скасування сфальсифікованих результатів другого туру та призначив третій тур виборів Президента. Одночасно значна частина дезінформованого населення Лівобережної України, Донбасу, Півдня та Криму, вважаючи В.Януковича законно обраним президентом, почала рух в його підтримку. Постала загроза політичного розколу держави, і навіть її руйнації, на чому намагалися зіграти безвідповідальні екстремістські кола сепаратистів та федералістів. Вони 28 листопада і 4 грудня 2004 р. провели стихійні з’їзди Рад у Северодонецьку та Харкові, де прийняли антипатріотичні резолюції.

Тим часом, події набували бурхливого розвитку. 8 грудня в результаті конструктивного компромісу фракцій у Верховній Раді було прийняте “пакет” документів про конституційну реформу, яка передбачала перетворення держави з президентсько-парламентської у республіку парламентсько-президентську, де значно зменшувалися б і обмежувалися компетенції президента. Одночасно було прийнято рішення про створення нової Центральної виборчої комісії і призначення терміну третього туру виборів.

Підготовка до останньої фази виборів проходила в надзвичайних умовах революційного піднесення прогресивної громадськості і відчайдушного спротиву конаючого старого режиму. Україна опинилася у центрі уваги міжнародних засобів масової інформації. Увесь світ, затамувавши подих, чекав на розв’язку. Україна повинна була відповісти на історичний виклик і подати прилад безкровної перемоги демократії над олігархічною владою. Не була виключена і можливість застосування режимом сили, що кинула б країну у вир кривавого протистояння. Однак здоровий глузд влади, миротворчі посередницькі зусилля президентів Польщі і Литви, керівництва Європейської співдружності та виважена і толерантна поведінка рушійних сил революції дозволили створити сприятливі умови для переголосування 26 грудня 2004 року. Результати останнього туру виборів засвідчили безумовну перемогу кандидата демократичних сил: за Віктора Ющенка віддали голоси 51,99% виборців. Однак і його суперник отримав чимало голосів. 44,19% українського електорату Сходу і Півдня бажали бачити Президентом скомпрометованого В.Януковича. Цей феномен свідчив про наявність певних проблем регіонального розвитку, недосконалість адміністративно-територіального устрою України, соціально-економічних і ментальних особливостей різних частин України. І все ж, після блискучої перемоги демократії, яку вітав майже увесь світ, перед Україною відкрилися величезні перспективи оновлення.

23 січня 2005 року відбулася урочиста інаугурація Президента Віктора Ющенка на тріумфальному Майдані. Це було справжнє свято демократії.

Однак перед новою владою дуже скоро постало безліч проблем, які залишилися у спадок від попереднього режиму. Вирішувати їх було потрібно негайно і ефективно, поки діяв величезний кредит довіри і надій більшості українського народу. 4 лютого Верховна Рада 375 голосами депутатів з 432 затвердила новий Кабінет Міністрів, який очолила енергійна і рішуча учасниця революційних подій Юлія Тимошенко. Перші кроки нового уряду мали соціальну і гуманітарну спрямованість: були підвищені пенсії, мінімальна зарплата, допомога інвалідам, породіллям, матерям, зарплата вчителям, лікарям, вченим і державним службовцям. 25 березня 2005 р. Верховна Рада значною більшістю голосів (376) затвердила амбіційний соціально-орієнтований бюджет на поточний рік, в якому 80% коштів спрямовувалися на соціальні виплати. Це була перша тактична перемога уряду і нової влади. Розпочалася широка кампанія по боротьбі з “тіньовим” бізнесом, корупцією, контрабандою, шахрайством, зловживанням владою, іншими негативними анахронізмами, що викликало значний і неоднозначний суспільний резонанс. Тим часом, новий Президент зосередив увагу на зовнішній політиці з метою встановити нові конструктивні стосунки з країнами ближнього і далекого зарубіжжя, партнерами та сусідами. Вже на другий день після інаугурації В.Ющенко відвідав Москву, де мав важливу зустріч з Президентом Росії В.Путіним, а 26 січня 2005 р. виступив з доповіддю у Європарламенті, депутати якого вітали Президента України стоячи. 9 березня В.Ющенко був удостоєний високої честі виступити перед депутатами бундестагу Федеративної Республіки Німеччини. 23 березня відбувся візит нового Президента до Туркменії, а на початку квітня до Сполучених Штатів Америки. 6 квітня Віктор Ющенко виступив перед американськими конгресменами. Це був акт, який значно підвищив міжнародний авторитет України, бо таку честь в історії США надавали керівниками іноземних держав дуже рідко, майже ексклюзивно.

8 квітня 2005 року Президент України разом зі 100 керівниками країн світу був присутній на церемонії поховання Кароля Йозефа Войтили – Папи Римського Іоана Павла ІІ – харизматичного понтифіка, видатного гуманіста і миротворця.

19 квітня 2005 р. Святіший конклав – Рада кардиналів католицької церкви – обрав нового Римського Папу. Ним став німецький єпископ Й.Ратцінгер під клерикальним ім’ям Бенедикта XVI. 24 квітня його було інтронізовано – зведено на Святіший Престол.

У травні 2005 р. український уряд урочисто відзначив 60-ту річницю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, що надало новий імпульс суспільно-політичному життю України, а фінал Європейського пісенного конкурсу “Євробачення”, який з успіхом пройшов у Києві, збагатив духовну культуру і підняв престиж України у всьому світі.

Влітку 2005 року, однак, соціально-економічна та суспільно-політична ситуація в Україні значно погіршилася і досягла критичної стадії восени, коли уряд Ю. Тимошенко було скомпрометовано та відправлено у відставку. Причинами такого несподіваного рішення Президента були як прорахунки недосвідченої виконавчої влади (амбітні прагнення, невиваженість рішень, поспішні кроки), так і протидія олігархічних кіл, інтереси яких було болісно зачеплено. Спровоковані «бензинова» і «цукрова» кризи викликали глухе незадоволення населення, масовану атаку на урядові рішення з боку заангажованих вітчизняних і закордонних мас-медіа засобів та брутальні, але ефективні ексцеси лобістів у Верховній Раді. Напруження посилювали також гострі суперечки між керівниками «помаранчевої» команди, які апелювали до Президента, намагаючись заручитися його підтримкою та посісти чільні місця при владі.

У вересні 2005 року Президент примушений був відсторонити Ю. Тимошенко від керівництва урядом, призначивши прем'єр-міністром Ю. Єханурова, а також розпочати реорганізацію власного секретаріату та Національної Ради з безпеки та оборони країни.

24 жовтня 2005 року відбулася безпрецедентна фінансово-економічна акція: відкритий, прилюдний аукціон з продажу одного з найбільших металургійних підприємств України – комбінату «Криворіжсталь». Справа у тім, що в 2004 році його фактично таємно було продано українським олігархам за баснословно малу суму (3,8 млрд. гривень), тоді як на аукціоні переможець виплатив 24,2 мільярди, тобто у 6 разів дорожче.

До кінця 2005 року новий уряд змігся дещо стабілізувати ситуацію, але вибори до Верховної Ради, які надходили, примусили активізуватися опозиційні сили, що намагалися дестабілізувати положення в країні. На початку січня 2006 року Верховна Рада, використавши як привід не зовсім вигідну для України нову «газову» угоду з Росією, проголосувала за відставку уряду Ю. Єханурова, але Президент це рішення парламенту проігнорував, і прем'єр залишився біля керма, одночасно очолюючи передвиборний штаб Народного союзу «Наша Україна».

На початку 2006 року політичне життя України нагадувало киплячий казан. Було утворено і зареєстровано більше чотирьох десятків блоків і партій, які прагнули використати новий пропорційний принцип виборів і дістати депутатські мандати. Усі претенденти користувалися демагогічними та спекулятивними гаслами і сумнівними технологіями. Невисокий рівень політичної культури, величезні гроші, які були застосовані – («Партія регіонів» - 112 млн. грн.; «Наша Україна» - 86 млн.) – надавало передвиборному процесові вигляд політичного шоу, іноді фарсу або гротеску. Ставало зрозумілим, що суспільству недостатньо мати демократію, ще треба було навчитися нею користуватися. І все ж: 26 березня 2006 року відбулися вибори до Верховної Ради та місцевих рад за пропорційним принципом. Одночасно обирали і голів міст, однак за принципом мажоритарним. Чисельні спостерігачі від ОБСЄ та СНД констатували, що уперше в Україні відбулися демократичні вибори, без якихось суттєвих порушень. Це було безумовне досягнення нової влади.

В результаті виборів до парламенту, перетнувши трьохвідсотковий бар'єр, потрапили лише п'ять партій і блоків з 45. Найбільше голосів, як і передбачали експерти та фахівці-політологи, зібрала «Партія регіонів» - (32%). Друге місце несподівано зайняв блок Ю. Тимошенко – (22%), відсунувши пропрезидентський блок «Наша Україна» натрете місце (14%). Далі йшли соціалістична (5,5%) та комуністична (3,6%) партії. Партії – аутсайдери заходилися виборювати «справедливість» у судах, але марно, хоча судова тяганина коштувала для суспільства часу і грошей. Цей історичний урок свідчив про недосконалість виборчої системи і «дитячу хворобу» української демократії.

Попри все, у травні 2006 року Верховна Рада п'ятого скликання та місцеві ради усіх рівнів почали діяти.

Проте у парламенті депутати ніяк не могли створити коаліційну більшість, а коли нарешті «помаранчева» коаліція згуртувалася, виникла криза, пов'язана з розподілом синекур та вельможних посад. Криза закінчилася фарсом: один з коаліціянтів – лідер соціалістичної партії О. Мороз несподівано заявив про вихід з демократичної коаліції і вступ до парадоксальної «антикризової», що виникла у складі фракції «Партії регіонів» та комуністів. Олександр Мороз отримав жадану посаду голови Верховної Ради, «Наша Україна» фактично розкололася, а блок Юлії Тимошенко опинився в опозиції. Президент повинен був вирішувати альтернативу під тиском блакитно-білого руху регіоналів і червоного – комуністів та часу: або розпуск парламенту або згода на прем'єрство свого давнього опонента В. Януковича. 2 серпня 2006 року чотири парламентські фракції, окрім блоку Ю. Тимошенко підписали компромісний «Універсал національної єдності», а вже 3 серпня за поданням Президента Верховна Рада обрала Віктора Януковича прем'єр-міністром України. Наступного дня було затверджено склад нового «блакитно-помаранчового» уряду, перед яким гостро постало завдання узгоджених, гармонійних дій, спрямованих на подолання соціально-економічних та суспільно-політичних проблем країни.

Однак сподівання не виправдалися. Конфлікти досягали скандального рівня. Авторитет влади, особисто президента В. Ющенка і прем’єр-міністра В. Януковича, стрімко падали. Соціально-економічна криза сприяла піднесенню рейтингів опозиції, яку очолювала Юлія Тимошенко. Різкою критикою влади і демагогічними заявами вона все більше завойовувала симпатії широких мас і надихала певні політичні кола у боротьбі за перші місця. 18 грудня 2007 року Юлія Тимошенко вдруге очолює уряд України і намагається реалізувати його амбітну програму. Проте недосконалість конституційної системи, її суттєва суперечливість, а також особистісні амбіції колишніх лідерів «помаранчевих», призвели до фактичного колапсу центральної влади. Керованість у 2008 році була втрачена. Сприяли цьому і руйнівні дії опозиційної «Партії регіонів», та олігархів, що її фінансували.

Влітку 2009 року Президент України Віктор Ющенко звинуватив прем’єр-міністра Юлію Тимошенко у безпрецедентному ігноруванні закону про бюджет і фактично висловив їй свою недовіру. Такі стосунки між керівниками держави ще більше загострювали універсальну кризу в Україні (Див. Добров П.В., Єсіп І.М. Історія України. – Донецьк: ДонНУ, 2010).

На президентських виборах 2010 року переміг В. Янукович, за якого у другому турі 7 лютого проголосували 48,95% виборців. Ю. Тимошенко отримала 45,47% голосів. У березні 2010 року Кабінет Міністрів Юлії Тимошенко пішов у відставку. Новий уряд очолив М. Азаров.