2. Криза тоталітарного ладу. «Відлига» (1953-1964 рр). Неосталінізм (1964-1985 рр.)

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 року почалася нова епоха в радянській історіï. Загальні зміни у суспільстві були закономірною необхідністю, що розуміла навіть партійна верхівка. Сталінський кат Л. Берія, який на короткий час захопив владу у Радянському Союзі, був скинутий в результаті кремлівського перевороту у червні 1953 року, і керівництво компартією і державою перейшло до рук колишнього першого секретаря КПУ Микити Хрущова. Ця одіозна постать і досі викликає суперечливі думки і оцінки. Фігура, дійсно, неоднозначна, і це втілив Эрнст Неизвестный – відомий скульптор, автор надгробка Хрущову. Естетичне рішення – чорно-білий бюст – відобразив амбівалентність характеру і діяльності Микити Хрущова, який управляв СРСР і соціалістичним табором впродовж одинадцяти років. Його доба має метафору “відлига”, що стала загальновизнаним політологічним терміном і означає певний відхід від суровоï і жорстокоï сталінськоï системи і спроби реформування ïï у напрямку модернізаціï і лібералізаціï. Термін “відлига” є перекладом з російськоï слова “оттепель”, яке стало назвою відомоï повісті Іллі Еренбурга.

Однією з характерних рис “відлиги” стала десталінізація суспільства. У лютому 1956 року на закритому засіданні ХХ з’ïзду КПРС М. Хрущов зробив доповідь про культ особи Сталіна і ліквідацію його наслідків, що справила шокове враження на весь світ. Фігура “вождя всіх народів” і напівбога тепер зображувалася якщо не злочинною, то відповідальною за злочини режиму і людиною сумнівною та негідною. Після з’ïзду почалися помітні зміни в суспільному житті: певна децентралізація управління, відхід від директивності, лібералізація вимог цензури, послаблення безглуздоï всеохоплюючоï секретності, самоізоляціï, русифікаціï. Почалася масова реабілітація репресованих: у 1954-56 роках в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. З кожним роком посилювалася критика злочинів сталінського режиму; зникав страх і творчий колапс.

Однак цей процес був невпевнений і непослідовний, а, навіть парадоксальний: реабілітовано ката украïнського народу, творця голодомору 1932 – 33 років П. Постишева, а не “розкуркулених” ним украïнських селян. Більше того, реабілітація жертв сталінських репресій йшла паралельно з новими політичними репресіями. Так, в Украïні протягом 1954 – 59 рр. за “антирадянську діяльність” було репресовано 3,5 тис. чол. Це означало, що підвалини тоталітарного режиму залишалися недоторканими, а почався тільки косметичний ремонт його.

В Украïні лібералізація розпочалася з руху за відродження украïнськоï мови, і дуже скоро були здобуті позитивні результати, бо потенціал, нагромаджений у попередні часи, досвід украïнізаціï, далися взнаки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: “Украïнська Радянська Енциклопедія”, “Історія украïнськоï літератури”, “Словник украïнськоï мови”, з 1957 року почав видаватися “Украïнський історичний журнал” і почалося видання “Історіï міст і сіл Украïни”, якого не мала жодна республіка СРСР.

Особливо визначним феноменом стала несподівана поява грона талановитих письменників, критиків, поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Василь Стус, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Микола Руденко. В ïх творчості украïнська культура отримала сильний імпульс до самореалізаціï в сучасних умовах, до пошуку нових форм і стилю художньо-естетичного пізнання світу. Ïх бунтарство, яке викривало косність, лицемірство номенклатурноï культури, користувалося широкою підтримкою молодоï інтелігенціï, але викликало занепокоєність і гнів комвлади, що скоро привело до першоï хвилі репресій.

Розробленоï програми соціально-економічних реформ М. Хрущов і його оточення не мали і всі його експерименти були імпровізацією, яка нерідко межувала з авантюризмом. Не випадково опоненти Хрущова після його повалення звинуватили свого благодійника у волюнтаризмі і суб’єктивизмі.

Окремі заходи М. Хрущова були викликані необхідністю і мали рацію, як, наприклад, децентралізація управління народним господарством, запроваджена у 1957 році, і надання обмеженоï господарськоï самостійності регіонам. Або ліквідація сталінських МТС і передача техніки колгоспам, підвищення заробітноï платні колгоспникам, зменшення робочого дня і тижня, масове житлове будівництво, реформа освіти 1958 року, великі асигнування на науку. Деякі його експерименти були потрібними, але проводилися безсистемно, або ж і зовсім безглуздо, як підняття цілини, що призвело до екологічноï катастрофи після розорення майже 16 млн. га незайманних земель Казахстану й Сибіру.

Але несподіваний перехід до “кукурудзяноï кампаніï”, що передбачала посіви цієï південноï культури на 28 млн. га по всьому СРСР, було справжнім лихом від безглуздя, бо викликало продовольчу кризу в краïні. Це привело до масових закупівель зерна за кордоном, грошової реформи 1961 року, різкого підвищення цін і, нарешті, страйків і повстань робітників. Найбільш трагічними стали подіï у Новочеркаську 1 – 2 червня 1962 року.

У кінці правління М. Хрущова ситуація як в СРСР, так і за кордоном значно погіршилася. Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких Угорська (1956 р.), Берлінська (1961 р.) і Карібська (1962 р.) криза, розрив з Китаєм, безладдя, як наслідок сумнівних партійних і військових експериментів, і неврожай 1963 року фатально послабили позиціï М. Хрущова. Вони спровокували кремлівську змову на чолі з Л. Брежнєвим. У жовтні 1964 р. Хрущова було усунено від влади.

Національно-культурна діяльність молодого покоління, так званих “шістдесятників”, надихнула на життя нове явище, яке прийнято називати дисидентським рухом. Слово “дисидент” означає “інакомислячий” і розуміється як “людина протестуюча”, незгодна з пануючою релігією, ідеологією, і яка виступає за своï права вільно обирати свою віру. Тому синонімом слова “дисидент” є “правозахисник” – тобто людина, яка бореться за громадські, релігійні і національні права. Найбільш відомими і авторитетними були російські правозахисники Олександр Солженіцин та Андрій Сахаров. Дисидентський рух кінця 50-х – початку 60-х років був аморфним і неорганізованим, а коло його дуже обмеженим і вузьким. В Украïні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів, проте співчувало ïм, здається, багато тисяч. Молода інтелігенція жадібно прислухалася до слів Iвана Дзюби, Iвана Світличного, Валентина Мороза, Вячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Iвана Геля, Василя Стуса. Літературний критик Iван Дзюба чітко висловив свою мету: “Я пропоную … одну­ єдину річ: свободу – свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду.” Взагалі украïнські дисиденти були реформістами, а не революціонерами і закликали не до збройноï боротьби, а до інтелектуальноï.

Перші прояви дисидентського руху відносяться до кінця 50-х років, коли на Західній Украïні виникло декілька невеликих таємних груп. Серед них найбільш відома, створена в 1958 році у Львові Левком Лук’яненком – “Украïнська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС)”. Група мала програму украïнського національного руху з метою: “стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою” з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм та “завоюванням демократичних прав”. У 1960 році члени групи Лук’яненко, Кандиба та інші були заарештовані КДБ і засуджені на тривалі строки ув’язнення.

Іншою формою протесту були робітничі заворушення і страйки, які відбулися у 1963 році у Кривому Розі, пізніше – страйки портових робітників Одеси,металургів і машинобудівників Дніпропетровська, Дніпродзержинська та Києва.

Релігійне дисидентство проявлялося у формі звернень, заяв, прохань і протестів проти порушень свободи совісті і релігійноï практики. Попри заборону у 1946 році греко-католицькоï церкви, вона не переставала діяти нелегально і навіть мала свою ієрархію. Активізували свою діяльність різні протестантські конфесіï і сектанти.

У 1963 році першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест, який виявився фрондером і навіть спробував боронити украïнську мову та економічні інтереси Украïни.

З жовтня 1964 року КПРС і Радянський Союз очолив обмежений і обережний партійний функціонер, якого привіз з собою з Украïни Хрущов, - Леонід Брежнєв. За його спиною стояв дійсний натхненник перевороту 1964 р. “сірий кардинал” М. Суслов – сталініст і обскурант, який вважав принципи марксизму-ленінізму непохитними і непорушними. Він не вірив в модернізацію і вважав систему автократичноï влади єдино можливою для СРСР, а переваги соціалізму перед капіталізмом безперечними і беззастереджними. Головний ідеолог партіï М. Суслов накреслив генеральну лінію розвитку, яку політологи визначили як ортодоксальну і яка стала руйнівною та згубною для СРСР і світового комуністичного руху. Ïï характерні ознаки: консерватизм, авторитарність, підвищення керівноï ролі партіï, мілітарізація і агресивність. Для реалізаціï цих ідей потрібна була ефективна економіка, сучасна армія, тому нова влада спробувала підвищити продуктивність праці суспільства не звичними сталінськими методами страху і примусу, а посиленням матеріальноï зацікавленості працівників. Голова радянського уряду О. Косигін розробив програму економічних реформ і спробував ïх реалізувати у 1965 – 1967 роках, але сюрреалістичне поєднання загальнодержавноï власності з приватною ініціативою суб’єкта праці дало потворні наслідки у формі підпільноï “тіньовоï” економіки, що примусило керівництво покинути пошуки нового і повернутися у кінці 60-х років до перевіреноï командно-адміністративноï системи, до закоснілого і неефективного директивного управління екстенсивними методами. Цей період отримав назву “застій”, або ж “стагнація”. Реакційні тенденціï в соціально-економічній сфері і суспільно-культурному житті були матеріалізовані і законсервовані. Деградація унікальноï монопартійноï державноï системи вже дуже скоро кристалізувалася у небачену в історіï геронтократію, коли тільки у дуже похилому, навіть маразматичному віці, партійні бонзи досягали вершин і керували “соціалістичним табором” до смерті. У цей час знову набрала сили політична поліція – КДБ, яка мала колосальні фінансові можливості і штати (офіційні і таємні). Почалися масові репресіï, фарси політичних процесів, з’явилися політв’язні і спеціалізовані психіатричні лікарні. У 1972 – 73 роках в Украïні було заарештовано понад 100 дисидентів, більшість з яких опинилась у таборах для політичних в'язнів у Мордовіï. Паралельно розгорнулась шалена ідеологічна кампанія боротьби з “украïнським буржуазним націоналізмом”, яку очолив секретар ЦК КПУ реакціонер В. Маланчук.

У травні 1972 року було усунено керівника КПУ П. Шелеста за недоліки у справі “інтернаціонального виховання трудящих”, хоча по суті це була перемога нового конкуруючого клану, який очолював русифікатор В. Щербицький. Його перебування на посаді лідера украïнськоï компартіï стало рекордним за тривалістю – з 1972 до 1989 року. Пояснюється це конформізмом Щербицького, ретельним виконанням усіх вказівок Москви, плазуванням перед кремлівськими старцями і ментальністю менеджера, а не національного політика.

Саме тому характерною рисою суспільного життя 70 – 80 років стала загальна русифікація. Іван Дзюба вважав, що за русифікацією стоïть давній російський шовінізм і колоніалізм в обгортці псевдомарксистськоï термінологіï. Асиміляція украïнства інтенсивно проводилася через мовну і культурну близькість украïнців до росіян, і украïнці видігравали роль тієï противаги, що використовувалась проти неслов’янських народів. Якщо російська мова була єдиним засобом спілкування в СРСР між різними національностями, а також мовою науки і міжнародних відносин, то украïнська мова відходила на другий, маргінальний план. Найцікавіші і найважливіші публікаціï в Украïні виходили російською мовою, в той час як украïнські видання ставали провінційними, а через це непопулярними і нерентабельними. Тому, в зв’язку з падінням тиражу, вони закривалися: з 1969 року до 1980 питома вага украïнських видань в Украïні знизилася з 46% до 19%. Все більше украïнців вважали російську мову рідною. Але росіяни в Украïні не бачили сенсу вивчати украïнську. Росіяни взагалі виявляють виразну схильність виïжджати зі своєï республіки, і ососбливо улюбленим краєм для них була і є Украïна: тут добрий клімат, красиві і чепурні жінки, смачна ïжа, порівняно високий рівень соціально-економічного і культурного розвитку, знайома мова і своя церква. У 1959 році в Украïні мешкало 7 млн. росіян, а в 1970 р. – вже 10 млн., що складало приблизно 20% усього населення. В Украïні і зараз відчувається інерція демографічноï дихотоміï – украïнська більшість існує поряд з російською меншістю.

Народне господарство Украïни ще з XVIII ст. було інтегральною частиною імперськоï економіки. У Радянському Союзі воно стало індустріальною базою краïни. Питома вага промисловості Украïни становила 17% загальносоюзноï, при цьому вона давала 40% радянськоï сталі, 34% - вугілля, 51% - чавуну. Особливо швидко індустрія Украïни розвивалася у кінці 50-х – поч. 60-х років, коли річні темпи росту дорівнювались 10%. Але у 70-х – 80-х роках вони впали до 2 – 3% на рік. У цей час інвестиціï в господарство Украïни різко зменшилися і промисловість, особливо вугільна і металургійна, опинилася в занедбаному стані.

Украïна і в ті часи залишалася житницею СРСР. Вона вирощувала стільки ж зерна, що і Канада, більше за всіх у світі цукрових буряків, значну кількість кукурудзи, соняшників, картоплі, але політика компартіï змушувала украïнців терпіти нестачу продовольства, постійні черги і замасковану карткову систему. Хронічні проблеми украïнського села на родючишій землі у світі спричинені були саме радянсько-комуністичною економічною системою, про що свідчить таке порівняння: у 1970 році приватний сектор сільського господарства, що обіймав лише 3% всіх культивованих земель краïни, давав 33% загального виробництва м’яса, 40% молочних продуктів і 55% яєць. В Украïні присадибні ділянки забезпечували 36% загального прибутку родини. Ще однією проблемою, що викликала урбанізація, було різке зменшення робочоï сили на селі; особливо мало залишилося в селі молодих людей. В багатьох селах основну частину робочоï сили складали старі й виснажені жінки.

За весь радянський період, як і в імперські часи, безперечним залишається факт економічноï експлуатаціï Украïни центром, оскільки вона постійно вкладала в загальний бюджет значно більше, ніж отримувала з нього. І це не дивно, бо в СРСР економічна доля Украïни вирішувалася у Кремлі, і дбали там звичайно не про неï.

Соціальні параметри цього періоду характеризуються зростанням міського населення Украïни, зменшенням народжуваності, збільшенням смертності, особливо серед чоловіків, скороченням тривалості життя, поширенням алкоголізму. Були і позитивні зрушення: зросла майже вдвічі кількість фахівців із вищою освітою, підвищився життєвий рівень населення. Украïна в СРСР за рівнем споживання посідала п’яте місце після Росіï, Литви, Латвіï і Естоніï, але якість життя залишалась дуже низькою. В суспільстві поширювалися настроï зневіри, подвійноï моралі, апатіï і цинізму.

Як і в попередньому періоді, партійне керівництво значну увагу приділяло системі освіти, дбаючи про ïï ідеологічну чистоту і вірність комуністичним ідеалам. У 1958 році почалася реформа шкільноï освіти: створювалися восьмирічні (обов’язкові) і одинадцятирічні політехнічні школи, школи-інтернати та школи продовженого дня. З 1966 року запроваджується обов’язкова десятирічна освіта; трохи пізніше в усіх школах введена була обов’язкова військова підготовка, значно політизувався навчально-виховний процес. Поступово радянське суспільство втягувалося в світову науково-технічну революцію і потребувало все більше високоосвічених спеціалістів. Тому вища школа переживала у 60 – 70 –ті роки піднесення: значні інвестиціï держави, високий соціальний престиж науковців сприяли ïï розвитку. Відкривалися нові університети: Донецький (1964), Сімферопольський (1972), Запорізький (1985), пізніше Прикарпатський і Волинський. В Украïні з’являються іноземні студенти, насамперед, з краïн третього світу. Однак якість вищоï освіти залишалася дуже низькою, особливо на заочній і вечірній формах і не відповідала світовим стандартам. Хоча кількісні показники були вражаючі: студентом в Украïні була кожна сьома людина.

Наука Украïни цього часу невпинно, всупереч комуністичному гальму, прогресувала, збагачуючи загальнолюдську скарбницю визначними досягненнями. Виникли нові перспективні наукові галузі: напівпровідників, високомолекулярних сполук, фізика низьких температур, плазми, космонавтика. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за 1965 – 1985 роки у 5,5 разів. Правда, багато науковців, особливо в суспільних галузях, займалися мавп’ячою працею, або ж зовсім нехтували дослідженнями, отримуючи довічну ренту. З великими труднощами наукові дослідження впроваджувалися у виробництво, бюрократичні перепони заважали прямим зв’язкам теоріï і практики. Попри все, і гуманітарні науки мали чим пишатися: археологи, медієвісти, філологи, мистецтвознавці збагатили украïнську культуру фундаментальними дослідженнями.

Література та мистецтво Украïни художніми засобами відтворювали реальність і несли у собі усі суперечності епохи. Все ж, слід відзначити найталановіші здобутки украïнських митців: романи О. Гончара “Собор”, М. Стельмаха “Чотири броди”, історичну прозу Ю. Мушкетика, поезію I. Драча, В. Симоненка, М. Руденка, Л. Костенко, Д. Павличка, В. Стуса, драматургію О. Коломійця. Визначним був внесок літераторів-дисидентів: М. Осадчого, Є. Сверстюка, В. Чорновола, В. Мороза, I. Дзюби. Справжнім культурним феноменом стала творчість режисера – новатора С. Параджанова і, особливо, його шедевр “Тіні забутих предків”. Скарбницю украïнського кіно збагатили Ю. Iллєнко, К. Муратова, Л. Осика. Славу украïнськоï музики підносили видатні майстри вокалу Д. Гнатюк, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Солов’яненко, композитор В. Iвасюк, пісні якого “Я піду в далекі гори”, “Червона рута”, “Водограй”, стали народними.

Поглиблення загальноï кризи тоталітарного ладу спричиняло посилення правозахисного руху в його різних формах. Активізація дисидентства проявилася в поширенні самвидаву, в більш гострій і безкомпромісній критиці системи, у самовідданості і мужності борців за свободу. Інтервенція СРСР і його сателітів у Чехословаччину в 1968 році була імпульсом новоï хвилі протестів, а міжнародна розрядка (детант) прискорила структурування дисидентського руху. В Украïні правозахисники стимулювали національне відродження, нерозривно пов’язуючи боротьбу за волю з ідеєю незалежності. Праці I. Дзюби “Iнтернаціоналізм чи русифікація?”, М. Брайчевського “Приєднання чи возз’єднання”, Є. Сверстюка “Собор у риштованні”, В. Мороза “Репортаж із заповідника ім. Беріï”, Л. Плюща “В карнавалі історіï”, викривали виразки радянськоï імперіï, пробуджували патріотичні почуття, формували національну самосвідомість. Цінним джерелом інформаціï і організаціï дисидентського руху став самовидавний журнал “Украïнський Вісник” (випуски 1-8, 1970 – 1974 рр.). В умовах радикалізаціï позицій правозахисників гостро відчувалася потреба в організаціï, в об’єднанні всіх демократичних антиколоніальних сил. Брутальні діï КДБ, і особливо головного украïнського чекіста В. Федорчука, прискорювали цей процес. В 1975 році СРСР підписав Хельсінську угоду і зобов’язався шанувати громадські права людини. Користуючись цим, дисиденти почали створювати громадські групи сприяння виконанню Хельсінськоï угоди. Перший Хельсінський комітет було засновано у Москві в травні 1976 р., а у листопаді цього ж року в Києві з’явилася Украïнська Хельсінська група. Ïï очолив письменник Микола Руденко. Група налічувала 37 учасників, серед яких були дисиденти, націоналісти, релігійні активісти: П. Григоренко, В. Стус, Л. Лук’яненко, О. Бердник, В. Чорновіл, О. Тихий, С. Караванський, Ю. Шухевич, О. Мешко, отець В. Романюк. Це була легальна організація, і діяла вона в межах чинного законодавства і міжнародних угод.

Незважаючи на поміркованість групи та протести громадськості Заходу, комуністична влада застосувала проти УХГ суворі репресіï. До 1980 року три чверті членів ïï були заарештовані і отримали великі терміни ув’язнення. Решту було вислано, а деякі емігрували і в 1980 році створили Закордонне представництво у Нью-Йорку.