2. Директорія в Украïні (XII 1918 – XI 1920 рр.).

Затвердившись у Києві, Директорія фактично стала вищим виконавчим органом УНР. 26 грудня 1918 року вона видала “Декларацію ”, за якою відновлялися усі закони періоду Центральноï Ради, зокрема про націоналізацію землі та передачу ïï селянам, 8-годинний робочий день, грошову систему, громадянство і адміністративний поділ УНР на “землі”. Для посилення своïх позицій Директорія в кінці січня 1919 року скликала “Трудовий конгрес” – своєрідний парламент, який затвердив акт “Злуки” – об’єднання УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року. Однак ситуація, в якій опинилася Директорія УНР була дуже несприятливою. Зсередини ïï послаблювали безкінченні суперечки між поміркованими (С. Петлюра) і лівими (В. Винниченко), щодо шляхів і цілей розбудови держави: національне визволення чи соціалістична революція за російським взірцем. Ззовні держава була оточена ворожими військовими силами: з півночі почався другий наступ більшовиків, з південного сходу загрожувала “біла” Добровольча армія А. Деникіна, за спиною якоï стояла Антанта, з заходу тиснули поляки. Це був справжній “трикутник смерті”, вирватися з якого Украïні не достало сил. 6 лютого 1919 року більшовики вдруге захопили Киïв. Директорія переïхала до Вінниці, звідки намагалася створити фронт проти червоних військ. 9 лютого В. Винниченко подав у відставку і емігрував, а Директорію очолив Симон Петлюра. Навесні 1919 року ситуація в Украïні дещо поліпшилася: деморалізовані французські війська, які з грудня 1918 року знаходилися на Півдні Украïни, примушені були ретируватися, а більшовицький режим скомпрометував себе політикою “воєнного комунізму” з його “продрозверсткою” і здирливими реквізіціями, які обурювали селян. Вони стали схилятися на бік Директоріï і поповнювати Наддніпрянську арміюУНР, до якоï приєдналася і сильна УГА, і повстанські отамани Матвій Григор’єв та Данило Зелений. Більшовикам прийшлося вести боротьбу на двох фронтах: на південному сході проти Добровольчоï арміï А. Деникіна, яка захопила Донбас і просувалося до Харкова та Киïва, і на Правобережжі, де почала наступ на Киïв та Одесу армія УНР. 31 серпня директоріанські війська зайняли Киïв. Але в той же день сюди прибули і деникінські частини. Командування украïнськоï арміï, намагаючись найти порозуміння з “білими” для боротьби проти спільного ворога – більшовиків, наказало своïм військам залишити Киïв і відступити на Поділля. Однак А. Деникін – прихильник “єдиноï і неделимоï ” Росіï відкинув пропозиціï союзу і розпочав воєнні діï проти війська УНР. Це згубне рішення послабило його армію під час наступу на Москву, і було одним з факторів загальної поразки.

Восени 1919 року ситуація в Украïні кардинально змінилася: Червона армія розгромила деникінців і відновила радянську владу. Це був третій наступ більшовиків на Украïну. В результаті страшноï епідеміï тифу украïнська армія втратила до 70% складу і опиратися червоним силам вже не могла. Тому у грудні 1919 року було вирішено перейти до партизанськоï форми боротьби у тилу большовиків. Почався перший Зимовий похід військ УНР під командуванням Юрія Тютюнника. С. Петлюра відправився до Варшави, сподіваючись на допомогу Польщі і Антанти, а лідер ЗУНР Є. Петрушевич, не поділяючи намірів С. Петлюри, у Відні сформував украïнський уряд у вигнанні (екзилі). 22 квітня 1920 року С. Петлюра підписав Варшавський договір між УНР та Польщею, яким остання визнавала незалежність Украïни, але відривала від неï західні землі. Це викликало протести уряду Є. Петрушевича, М. Грушевського, В. Винниченка, які перебували в еміграціï. Згідно договору, встановлювався військово - політичний союз між УНР та Польщею, спрямований проти радянськоï Росіï. Спираючись на значну військову і фінансову допомогу Антанти, 25 квітня 1920 р. союзники почали наступ на Киïв, який і заняли 6 травня. Однак це був ïх останній успіх. У червні почався контрнаступ Червоноï арміï, яка розгромила польсько-украïнські війська, і підійшла у серпні 1920 р. до Львова і Варшави. Але послаблені наступом і стратегічними помилками командування, радянські війська були розбиті під Львовом і Варшавою (“ чудо на Віслі”) і залишили Західну Украïну. У жовтні 1920 р. було підписано перемир’я, а у березні 1921 р. Ризький мир, за умовами якого Галичина і Західна Волинь переходили до складу II Речі Посполитоï, а вона, в свою чергу, визнавала Украïнську соціалістичну радянську республіку (УСРР) зі столицею у Харкові, яку більшовики проголосили ще у січні 1919 року. Таким чином, Директорія УНР втратила легальність, а рештки ïï арміï було інтерновано в польських таборах. Останнім трагічним аккордом революціï був другий Зимовий похід директоріанських частин у листопаді 1921 року, коли декілька тисяч добровольців під проводом генерала Юрія Тютюнника, намагалися підняти антибільшовицьке повстання на Правобережжі, але були розбиті під м. Базар. Майже 400 учасників потрапили у полон і були жорстоко вбиті чекістами.

Украïнська національна революція 1917 –1920 років, як і революція у середині XVII ст., закінчилася поразкою. Украïнці не змогли вибороти незалежність. Створена у 1919 році радянська Украïна була державою фіктивною, повністю підпорядкованою більшовицькому урядові у Москві. Західноукраïнські землі були захоплені Польщею, яка встановила там фактично окупаційний режим.

Головними причинами поразки революціï були: по-перше, нерозвиненість украïнського національного руху, незавершеність процесу формування націï, по-друге, відсутність досвіду державного будівництва, серьозні ідейні розбіжності серед лідерів революціï; по-третє, громадянська війна і іноземна воєнна інтервенція, насамперед, більшовицькоï Росії і кайзерівської Німеччини, які посилювали хаос, анархію, руïну і безладдя. І, нарешті, відсутність підтримки з боку переможноï Антанти, яка надала значноï допомоги і Польщі, і “білому” рухові в Росіï, і краïнам Прибалтики, але зовсім ігнорувала украïнські проблеми і надіï.

І все ж, великі жертви украïнського народу не були марними. Досвід історичноï боротьби за волю, навіть негативний, буде використано і реалізовано через декілька десятиліть, ще в ХХ столітті.