- •§ 1. Попереднє зауваження
- •1. Чи існує проблема «схід — захід»?
- •§ 2. Початкове визначення східного і західного шляхів буття
- •§ 3. Можливість ментального взаємовпливу
- •2. Захід як шлях
- •§ 4. Античне і християнське в західному бутті
- •§ 5. Західне буття як католицька,
- •§ 6. Проблема північноамериканської,
- •§ 7. Ідеї особистості, перетворення природи й
- •3. Східний шлях людського
- •§ 8. Буддійське світовідношення
- •§ 9. Основоположні начала
- •§ 10. Ідея карми та ідея прощення
- •§ 11. Висновки і перспективи.
- •Лекція 2
- •§ 12. Попереднє зауваження
- •§ 13. Корені індійської філософії: Веди й Упанішади
- •§ 14. Індуїзм і його головні ідеї: карма і сансара
- •§ 16. Буддизм: шлях звільнення від карми
- •2. Давньокитайська філософія: друге народження буддизму
- •§ 17. Даосизм: шлях знаходження безсмертя
- •§ 19. Буддизм у Китаї
- •§ 20. Феномен чань-буддизму: активний вплив на реальність
- •§ 21. Доля чань-буддизму в Японії: «мистецтво дзен»
- •§ 22. Висновки і перспективи. Філософія давньої Індії і Китаю як підгрунтя східних вчень про людину
- •Лекція 3
- •1. Феномен ранньої античної філософії (рання класика). 2. Класична антична філософія (зріла класика). 3. Філософія епохи еллінізму.
- •§ 23. Попереднє зауваження
- •1. Феномен ранньої античної філософії (рання класика)
- •§ 24. Антична міфологія та її вираження в ранній античній філософії
- •§ 25. Геракліт і Парменід: релятивістська й абсолютистська концепції людини і світу
- •2. Класична антична філософія (зріла класика)
- •§ 26. Сократ: «пізнай самого себе»
- •§ 27. Платон: людина як в'язень у Печері
- •3. Філософія епохи еллінізму
- •§ 29. Феномен еллінізму
- •§ 30. Основні риси філософії епохи еллінізму та її школи
- •§ 31. Скептицизм: чи розумний світ?
- •§ 32. Стоїцизм як мужність жити
- •§ 35. Висновки і перспективи. Антична філософія як основа європейської філософії
- •Лекція 4
- •1. Феномен середньовічної філософії. 2. Біля джерел філософії Середньовіччя. 3. Початок середньовічної філософії: патристика. 4. Завершення середньовічної філософії: схоластика.
- •§ 36. Попереднє зауваження
- •1. Феномен середньовічної філософії
- •§ 37. Християнство як світоглядне підгрунтя філософії Середньовіччя1
- •§ 38. Основні риси філософії Середньовіччя
- •§ 39. Проблема періодизації і середньовічний спосіб філософування
- •2. Джерела філософії середньовіччя
- •§ 40. Атмосфера пізньої античності і дух християнства, що зароджується: гностицизм
- •4. Початок середньовічної філософії: патристика
- •§ 42. Загальна характеристика патристики
- •§ 43. Визрівання основної проблематики філософії Середньовіччя: «група» Тертулліана і «група» Августина
- •§ 44. Тертулліан: «Вірую, тому що абсурдно»
- •§ 45. Августин Блаженний: самопізнання як умова пізнання Бога
- •5. Завершення середньовічної філософії: схоластика
- •§ 46. Що таке схоластика?
- •§ 47. Чи існує людина взагалі?
- •§ 48. Фома Аквінський і його раціональна містика
- •§ 49. Абеляр і Елоїза: від любові людської до любові божественної
- •§ 50. Данте: « Що рухає сонце і світила?»
- •§ 51. Висновки і перспективи. Значення середньовічної філософії для європейської культури
- •1. Поняття класичної і некласичної філософії § 105. Класична і некласична філософія:
- •§ 108. Вчення Фейєрбаха про смерть і безсмертя людини
- •§ 110. Матеріалістичне розуміння історії
- •§ 111. Категорія відчуження людини як начало і таємниця філософії марксизму
- •§ 112. Метаморфози марксизму:
- •4. Волюнтаризм: повстання проти раціо
- •§ 113. Загальне поняття волюнтаризму
- •§ 114. Філософія Артура Шопенгауера:
- •5. Психоаналітична парадигма людського буття § 116. Що таке психоаналіз?
- •§ 117. Вчення Зигмунда Фрейда:
- •§ 118. Карл Густав Юнг:
- •§ 119. Еріх Фромм:
- •§ 120. Висновки і перспективи. Зміст і тенденції некласичної філософії
- •Література до 9-ї лекції
- •1. Українська класична філософія: першість серця.
- •2. Російська класична філософія: людське і боголюдське.
- •§ 123. Григорій Сковорода:
- •§ 124. Памфіл Юркевич:
- •§ 125. Тарас Шевченко:
- •§ 127. Федір Достоєвський: краса врятує світ
- •§ 128. Лев Толстой:
- •§ 129. Володимир Соловйов:
- •§ 130. Олена Блаватська:
- •§ 131. «Срібний вік» російської класичної філософії
- •§ 132. Висновки і перспективи. Слов'янський тип філософування як проблема
- •Література до 10-ї лекції
- •1. Філософська антропологія.
- •2. Екзистенціалізм.
- •3. Персоналізм.
- •1. Філософська антропологія § 134. Філософська антропологія XX ст.
- •§ 135. Макс Шелер:
- •§ 136. Гельмут Плеснер:
- •§ 137. Ернст Кассірер:
- •§ 138. Хосе Ортега-і-Гассет:
- •§ 140. Мартін Гайдеггер:
- •§ 141. Феномен атеїстичного екзистенціалізму
- •§ 142. Жан Поль Сартр:
- •§ 143. Альбер Камю:
- •§ 144. Феномен релігійного екзистенціалізму
- •§ 145. Карл Ясперс:
- •§ 146. Габріель Марсель:
- •3. Персоналізм § 147. Персоналізм як спосіб буття і філософська течія
- •§ 148. Микола Бердяєв:
- •§ 149. Лев Шестов:
- •§ 150. Емманюель Муньє:
- •§ 151. Інші мислителі персоналістичної парадигми про межі людини
§ 25. Геракліт і Парменід: релятивістська й абсолютистська концепції людини і світу
Традицію мілетської школи продовжує Геракліт (біля 540 — біля 480 р. до н. е.). Він вважає, що першоелементом буття є вогонь. Проте Геракліт виходить за межі натурфілософії мілетців: вогонь у нього має, скоріше, символічний характер — він виражає процес постійної зміни реальності. На думку Геракліта, весь світ коливається, немов вогонь, заперечуючи стійкі форми. Він наповнений становленням, що постійно руйнує буття і робить відносною будь-яку якість. Для того, щоб осягнути мінливий характер світу, Геракліт філософує метафоричною мовою, афоризмами з множиною сенсів, звідси його прізвисько «Темний». Геракліту належить парадоксальний афоризм: «У ту саму річку не можна ввійти двічі». Дійсно, річка постійно тече, і людина, що знову входить у її води, застає щось інше. Тут схоплюється не тільки текучий характер об'єктивного світу, а й те, що людина у своєму сприйнятті одержує лише фрагменти реальності. Лише розум може об'єднати ці фрагменти в ціле і єдине буття. Проте це єдине буття завжди руйнується становленням, тому саме становлення виступає тим єдиним, що перетворює світ у ціле. Становлення є результатом боротьби протилежностей. Ця боротьба надає становленню трагічний характер. «Гераклітівське становлення звичайно розуміється надто абстрактно і безневинно, надто спокійно і нетрагічно, — пише О. Лосєв. — Але гераклітівське становлення дуже неспокійне, дуже напружене, дуже хвилююче»4. Геракліт говорить про війну як про граничне буття світу людей і богів: «Війна є батько усього, цар усього. Вона зробила одних богами, інших людьми, одних рабами, інших вільними». -- Там же. – С. 82.
Отже, вчення Геракліта ми можемо назвати релятивізмом, тому що воно припускає відносність будь-якої гармонії у світі і домінанту небуття над буттям (або, принаймні, їхню порівнянність). Релятивізм тут розуміється як традиція у філософії, що заснована на ідеї постійної мінливості буття, його нетотожності самому собі. Релятивістське світосприйняття, як правило, є основою матеріалістичної орієнтації у філософії. Протилежну позицію займає представник школи елеатів Парменід (н. 540/39 або 515 р. до н. е.), учень філософа Ксенофана. Парменід виходить із Вічності і самототожності буття. Йому належить афоризм: «Буття є, а небуття немає». Мінливий і непостійний світ, даний нам у чуттях — це щось ілюзорне, у справжній світ ми проникаємо розумом. Мислення дає нам можливість не тільки пізнати вічне й абсолютне у світі, а й злитися з ним. Межі людини — це межі її чуттєвого сприйняття, межі чуттєво даного їй світу. Проникаючи за ці межі, наше мислення зливається з буттям. Тут Парменід актуалізує проблему, що згодом стане глибинним лейтмотивом західної філософії — проблему тотожності мислення і буття. Вільне від обмежень відчуттів мислення проникає в буття, наповнюючись його вічною свободою від метушливої мінливості. Звідси стає зрозумілим таке висловлення Парменіда: «Те саме є думка і те, про що думка». Як бачимо, категорія буття в Парменіда близька до категорії Дао в даосизмі, у ній з'єднуються шлях окремої людини і шлях світу. Але є і розходження. Розуміння буття в Парменіда — результат переважно пізнавальної активності, тоді як досягнення Дао можливе лише як практичне діяння людини, що зв'язує тілесне і духовне. Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що Парменід обгрунтовує традицію абсолютизму, яка протистоїть релятивізму Геракліта. Абсолютизм тут трактується як традиція у філософії, що заснована на ідеї вічності і незмінності буття і заперечує небуття як щось рівнозначне буттю. Небуття виступає моментом, формою переходу одного рівня буття до іншого.