4. Волюнтаризм: повстання проти раціо

 

§ 113. Загальне поняття волюнтаризму

 

Під волюнтаризмом у широкому смислі можна ро­зуміти світоглядну установку, відповідно до якої  воля як прагнення до досягнення певної мети є вищим нача­лом буття людини і світу.

Волюнтаризм у строгому смислі — це філософська течія XIX ст., що зробила поняття волі своїм головним принципом філософування і протиставила стихію волі раціональному освоєнню світу.

Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі мислителі, як Шопенгауер, а за ним Гартман і Ніцше, утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.

Звільнившись від розуму і піднявшись над ним, воля перетворюється в дивну похмуру стихію, що пронизує світ подібно пантеїстичному Богу.

 

§ 114. Філософія Артура Шопенгауера:

воля, страждання, уявлення

 

Артур Шопенгауер (1788—1860 рр.) у своїй основ­ній праці «Світ як воля й уявлення» говорить про «волю до життя» як універсальний принцип існуван­ня світу. За Шопенгауером, світ на всіх етапах розвит­ку є не що інше, як матеріалізація й об'єктивізація во­лі до життя. Кожна з форм волі, в якій втілилася уні­версальна воля до життя, прагне повного панування над іншими формами волі, тому що кожна форма волі може утвердитися лише всупереч іншим, які стихійно і наосліп діють поряд з нею.

Людина — це вищий прояв валі до життя, тому що усвідомлює її. Сліпа воля в людському існуванні від­криває очі і дивиться на себе. Цей погляд приводить до розуміння егоїзму, який, на думку Шопенгауера, виступає фундаментальною властивістю людини.

На цій підставі проростає песимізм Шопенгауера. Тому що будь-яка перемога ілюзорна, її пронизує страждання як нудьга пересичення. Страждання — ось універсальний результат волі до життя. Воно її вічний супутник, який робить похмурим будь-яке щастя. Щастя «не може бути тривалим задоволен­ням і насолодою, — пише Шопенгауер, — а завжди тільки звільняє від якого-небудь страждання і по­терпання, за якими повинне прийти або нове стра­ждання, або... безпредметна туга і нудьга... Всякий епічний або драматичний твір може зображувати тільки боротьбу, прагнення, битву за щастя, але ні­коли саме щастя, постійне й остаточне»¹⁸.

--

18 Шопенгауэр А. Мир как воля и представление // Антология мировой философии: В 4 т.  М., 1971.  Т. 3.  С. 698.

 

Як позбутися страждання? Для цього, вважає Шо­пенгауер, необхідно відкинути волю. Це означає кі­нець світу як об'єктивації волі. Це означає ніщо.

Але тільки таким шляхом можливе щире й абсо­лютне подолання страждання. Цей шлях починається зі співчуття — переповненості всім стражданням іс­нуючого, для того, щоб, переживши його, відмовитися від світу, породжуваного волею. «Воля відвертається від життя; вона здригається тепер перед його радоща­ми... Людина доходить до стану добровільного зречен­ня.., щирої безтурботності і абсолютної відсутності бажань».

Це шлях людей, «в яких воля, досягнувши пов­ної самосвідомості, знову знайшла себе в усьому і потім вільно сама себе відсунула і які чекають тіль­ки моменту, коли вони побачать, як зникне її остання іскра і з нею тіло, яке вона животворить... Замість невпинної боротьби і метушні, замість віч­ного переходу від бажання до страху і від радості до страждання, замість ніколи невдоволеної і ніколи незавмираючої надії, у чому й минає сон життя лю­дини, що воліє, — замість усього цього перед нами постане світ, що вищий за будь-який розум, повна тиша духу, глибокий спочинок, непохитне сподіван­ня на ясність»¹⁹.

--

19 Там же.  С. 701, 703.

 

Отже, ми бачимо, що вчення Шопенгауера ди­вовижно нагадує буддійську філософію. Проте тут є і глибока відмінність. Шопенгауер відмовляється від волі, щоб уникнути страждання. Але якщо цього до­сить, щоб піднятися над світом страждання на Схо­ді, то на Заході цей шлях приводить до нового страждання; саме тому Шопенгауер впадає в песи­мізм як нову форму страждання. На противагу Буд­ді, який відмовившись від бажань і волі, приходить до радості та заспокоєності в нірвані, Шопенгауер одержує «чисте пізнання», отруєне песимізмом.

Справа в тому, що у Будди є вище бажання — входження в нірвану, яка є потойбічним буттям. Шопенгауер же має єдину реальність, яка розчинена у світі — світову волю, начало, що породжує еволю­цію матерії. Світова воля трансцендентна світу лише через свій всезагальний характер; і сама вона є стра­ждання страждань, позбавленням від якого може бу­ти тільки смерть... У Шопенгауера немає тієї потой­бічної реальності, з якою він хотів би з'єднатися. Це породжує непозбутний песимізм, світову тугу у Все­світі, де на місце Бога поставлена Воля...

§ 115. Фрідріх Ніцше:

людина як канат

між звіром і Надлюдиною

 

Фрідріх Ніцше (1844—1900 рр.) прийняв шопенгауерівський песимізм як вищу істину, проте запропонував шукати подолання страждального характеру людського існування не у відмові від волі до життя — не в смерті, а в переплавленні волі до життя на волю до влади. Во­ля до влади, на думку Ніцше, є найглибшим принци­пом розвитку людського роду. Вона утверджує людське в людині, проте може породити і наступний еволюційний щабель — Надлюдину. Становище Надлюдини відносно людини таке саме, як становище людини відносно її тваринних пращурів.

Людина, вважає Ніцше, є проміжною стадією ево­люції, що веде до Надлюдини. Вона не має самостійної цінності, а тому повинна прагнути подолати свій люд­ський стан і вийти за його межі.

Але якою повинна бути Надлюдина? Які її конк­ретні риси? Ніцше не дає відповіді на ці питання. У своїй найвідомішій праці «Так говорив Заратустра» він більше критикує недоліки сучасної йому людини і людства, ніж описує позитивні якості Надлюдини. Ніцше заявляє лише про одне — Надлюдина це воля до влади, що обернулася на себе і перемагає жалюгі­дні чесноти людського пізнання і практики.

Ідея про волю до влади над собою — центральна у творчості Ніцше. Він, безумовно, говорить і про владу над іншими, про вічність рабства, проте мотив очи­щення волі до влади від зовнішніх цілей потужно і глибо­ко звучить у його творчості.

Людина повинна прагнути до загибелі людського. Саме тоді з'явиться Надлюдина. Ніцше пише:

«Я люблю того, хто кидає золоті слова попереду своїх справ і виконує завжди ще більше, ніж обіцяє:

тому що він хоче своєї загибелі...

Я люблю того, чия душа переповнена так, що він забуває самого себе...

Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем...

Я люблю всіх тих, хто є важкими краплями, що падають одна за одною з темної хмари, навислої над людством: блискавка наближається, провіщають вони, і гинуть як провісники.

Дивіться, я провісник блискавки і важка крапля з хмари: ця блискавка називається Надлюдина»²⁰.

--

20 Ницше Ф. Так говорил Заратустра.  М., 1990.  С. 1415.

 

Ніцше приходить до ідеї волі до влади над собою через вчення про аполлонівське і діонісійське начала буття — від імен Аполлона і Діоніса. Аполлонівське — ясне, тверезе, розумне; діонісійське — похмуре, ірра­ціональне, інтуїтивне. Ніцше говорить про забуття діонісійського начала в європейській культурі та про необхідність його відродження. Воля і екстаз повинні потіснити розум і вийти із сутінок на світло, поро­джуючи нову повноту життя.

Ідеї Ніцше зробили величезний вплив на сучасни­ків і ще більший — на нащадків. Більше того, вважає­ться, що Ніцше був попередником фашизму. Проте це не зовсім так. Ніцше ніколи не висловлювався про панування однієї раси над іншою, його Надлюдина стоїть над расами і національностями.

Вчення Ніцше вплинуло не тільки на фашизм, а й на комунізм, а також практично на всі філософські і художні течії XX ст. Крізь кригу і полум'я ідей Ніцше пройшли Максим Горький і Джек Лондон, Йосиф Сталін і Адольф Гітлер, Сальвадор Далі й Андрій Бі­лий, Микола Бердяєв і Лев Шестов, Мартін Хайдеггер і Томас Манн...