§ 144. Феномен релігійного екзистенціалізму

 

На відміну від атеїстичного екзистенціалізму, релі­гійний екзистенціалізм виходить із того, що існування, яке визначає сутність людини, приводить людину до Бога. Для релігійного екзистенціалізму характерне та­кож прийняття безмежності людського існування і його вічності[25].

Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Це добре розумів Сартр, розділяючи екзистенціалістів на дві принципово різні течії[26]. «Існують два різновиди ек­зистенціалістів, — пише він, — по-перше, це христи­янські екзистенціалісти, до яких я зараховую Ясперса і сповідуючого католицизм Габріеля Марселя; і, по-друге, екзистенціалісти-атеїсти, серед яких Гайдеггер і французькі екзистенціалісти, у тому числі й я сам. Тих і інших об'єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності...»[27].

Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творен­ня людини Богом. Проте Бог створює людину не за­вершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, во­на повинна стати собою через своє існування. На від­міну від атеїстичного екзистенціаліста, релігійний ек­зистенціаліст переконаний, що сутність людини вихо­дить за межі земного існування — вона знаходиться і у Бозі, і у вічному існуванні людського Я. Таким чином, загальна для екзистенціалізму ідея розвитку сутності людини через її існування для релігійного екзистенці­алізму означає вихід існування людини за межі доступ­ної нам емпіричної данності.

Екзистенція людини спрямована до осягнення трансценденції (Бога і власної Вічності) через індиві­дуально-інтимний прорив до неї. Саме це дає підставу релігійним екзистенціалістам твердити про вічність людського існування, що підносить людину над абсурд­ністю окремих ситуацій життя.

     До числа найбільш відомих релігійних екзистенці­алістів відносять — про це вже йшлося — Карла Яс­перса і Габріеля Марселя. Розглянемо філософські вчення кожного з них.

 

 

 

§ 145. Карл Ясперс:

гранична ситуація

і вихід за межі повсякденності

 

Карл Ясперс (1883—1969 рр.) продовжив традиції філософування Серена К'єркегора. Починав він як психіатр і психолог, а потім звернувся до філософії. При цьому його цікавила не теоретична філософія, а філософія як досвід унікального переживання людини, як шлях особистості, реальність, вільна за змістом і за формою. Ясперс прагне відійти від гносеологічного поділу світу на суб'єкт і об'єкт, він хоче описати без­посередній досвід людського існування, не зводячи його ні до об'єкта, ні до суб'єкта. З цих позицій Ясперс рі­шуче критикує вузькораціоналістичну й умоглядну фі­лософію минулого і сучасності.

За впливом на філософську думку XX ст. Ясперса можна порівняти хіба що з Гайдеггером. Але, на відміну від Гайдеггера, Ясперс послідовно відстоює християнські позиції і вважається основоположником саме релігійного екзистенціалізму XX ст.

За Ясперсом, людина буденності існує в передособистісному бутті, вона цікавиться лише предметами і сама переповнена «предметним буттям». Ясперс називає це буття існуванням (Dasein) і протиставляє екзис­тенції. (Як бачимо, він тлумачить поняття «Dasein» зовсім інакше, ніж Гайдеггер.)[28]

Екзистенція для Ясперса — як і для К'єркегора — це глибинно-особистісне буття. В екзистенцію виводить так звана «гранична ситуація» (Grenzsituation) — ситу­ація відчаю, провини, жаху, що народжується в мо­мент зустрічі зі смертю, коли людині загрожує моральна або фізична загибель. «Те, що перед смертю залишається істотним, те екзистенціально, те, що втрачає свою цінність... є оголене буття», — пише Яс­перс. Для Ясперса безодня смерті «просвітлює» люди­ну саме тому, що за нею прихована вічність екзистен­ції, її причетність до трансцендентного світу. «Те, що знищується смертю, є явищем , а не самим буттям»[29].

Пройшовши потрясіння граничної ситуації, люди­на знаходить свободу і виходить за межі повсякденно­сті «предметного буття». Це положення Ясперса стає згодом базовим для всіх течій екзистенціалізму XX ст.

У граничній ситуації людина самотня. У цій самотності їй відкривається істина власного існування. Але Ясперс переконаний, що потрібно йти далі — до екзи­стенціального спілкування, в якому люди проникають у потаємні глибини один одного. Екзистенція проявляє­ться лише тоді, коли «співвідносить себе з іншою ек­зистенцією і трансценденцією», — вважає Ясперс.

Відносини екзистенції з іншою екзистенцією — як комунікація — і з трансценденцією — як віра — у вищих своїх проявах стають любов`ю. Любов до люди­ни і Бога — це глибинне розв'язання всіх граничних ситуацій.