§ 119. Еріх Фромм:

відчуження і любов

 

Своєрідного розвитку вчення Фрейда набуло у творчості Еріха Фромма (1900—1980 рр.), який на­магався поєднати його з персоналістично орієнтова­ним марксизмом. На відміну від Фрейда, Фромм не вважає, що сутність людини можна «вивести» з ме­таморфоз її сексуальної енергії. Фромм відмежовує­ться від фрейдівської біологізації людини: «Хоча і є деякі потреби, загальні для всіх людей, такі як го­лод, спрага, секс, але ті потреби, що створюють розбіжності в характері людини — любов, прагнення влади і прагнення підпорядковуватися, насолода чуттєвим задоволенням і страх перед ним, — це продукти соціального процесу. Найпрекрасніші і найпотворніші схильності людини являють собою не компоненти фіксованої і біологічно запрограмованої людської природи, а результати соціального проце­су, що творить людей»²⁸.

--

28 Фромм Э. Бегство от свободы.  М., 1994.  С. 98.

 

Однією з центральних категорій світорозуміння Фромма є категорія відчуження, що походить від вчення про відчуження людини у молодого Маркса. Однак Фромм говорить про відчуження передусім в психологічному смислі — це явище, що пронизує всі епохи і проявляється в усіх народів. Джерело відчу­ження — не лише в соціальних умовах, а й у самій осо­бистості.

Фромм виводить відчуження людини з її розуму, що виділяє людину з природи. Людина приречена бути і частиною природи, і чимось більшим. Лю­дина «вийшла з тваринного світу, зі світу інстинк­тивної адаптації, перейшла межу природи — хоча вона при цьому ніколи її не залишає: вона — части­на природи, але все ж таки, колись відірвавшись від неї, людина вже не може до неї повернутися; якби вона, вигнана колись із раю — стану початкової єд­ності з природою, — спробувала туди повернутися, їй би стали на перешкоді херувими з вогненними мечами»²⁹.

--

29 Фромм Э. Искусство любить // Душа человека.  М., 1992.  С. 114.

 

Людину приводить до відчуження «усвідомлен­ня себе як окремої сутності, усвідомлення обмеже­ності свого життєвого шляху, усвідомлення того, що вона не від своєї волі народилася і проти своєї волі помре, що або вона помре раніш за тих, кого лю­бить, або вони помруть раніше за неї... — все це перетворює її самотнє, осібне існування на каторгу. І коли людина не може звільнитися від цієї ка­торги, вийти на волю, не може об'єднатися якимось чином з людьми і зовнішнім світом, вона втрачає розум»³⁰.

--

30 Там же.

 

Негативні межі людини для Фромма — це межі її самотності, породжені відчуженням. «Людина будь-якої епохи і будь-якої культури стикається з одним і тим же питанням: як подолати самотність, як досягти єднання...»³¹.

--

31 Там же.  С. 115.

 

Але як досягти єднання? Як звільнитися від відчу­ження і самотності? Це можливо тільки в любові, вва­жає, Фромм. «Любов це зв'язок, що передбачає збере­ження цілісності особистості... любов допомагає лю­дині подолати почуття самотності і відчуження і вод­ночас дає змогу їй залишатися самою собою, зберегти свою цілісність. Парадокс любові в тому, що дві істоти складають одне ціле і все ж залишаються двома істо­тами»³².

--

32 Там же.

 

В розумінні любові Фромм, звичайно, не обме­жується лише еротичною любов'ю, він говорить про любов у широкому сенсі, підкреслюючи, що лю­бов — це «установка, орієнтація характеру особистос­ті, що визначає ставлення особистості до світу в ціло­му...»³³. Любов до когось завжди повинна перероста­ти в любов до усього, інакше це не любов. «Якщо я кажу комусь: «Я тебе люблю», то це справді так, якщо я можу цим сказати: «В тобі я люблю всіх; люблячи тебе, я люблю весь світ, в тобі я люблю і самого себе»³⁴.

--

33 Там же.  С. 134.

34 Там же.

 

Звідси зрозуміло, чому Фромм поряд з еротич­ною любов'ю розглядає такі види любові, як братер­ська любов, материнська любов, любов до себе і любов до Бога. Любов руйнує стіни навколо відчу­женої людини; в багатогранному почутті любові ви­вищується все інстинктивне і біологічне в людині — все, що породжує егоїзм сліпої волі до життя і волі до влади.

Через розуміння сенсу Любові, непомітно для себе Е. Фромм виходить за межі символічного ба­чення Бога і просувається від атеїзму фрейдівського психоаналізу і марксистського соціоцентризму до іншого світорозуміння, в якому Любов не менш ре­альна (важлива для життя, онтологічна), ніж біологі­чне бажання і матеріальна потреба.