17. Спадкове право за Руською Правдою.

Спадкове право — найбільш повно врегульоване в Руській Правді (10 статей) і характеризувалося відверто неоднозначним підходом щодо спадкування різних верств населення. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів за відсутності синів майно вважалося виморочним і переходило до князя чи держави. Тривалий час у науці залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за заповітом. Однак, як засвідчують законодавство і практика, воно насправді існувало. Заповіт — це ряд. Якщо людина помре без заповіту, то спадкувати будуть діти. Форма заповіту була усною. Заповіт — це розпорядження майном на випадок смерті. В Руській Правді існував принцип свободи заповіту, але ця свобода не була безмежною (з огляду на неповнолітніх дітей та непрацездатних батьків). Вотчинні землі — це землі і нерухоме майно, які передавалися спадково; їх заповідали найближчим кровним родичам: єдине обмеження свободи заповіту за Руською Правдою. У разі спадкування за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. За їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців-синів покладався тільки обов'язок видати сестер заміж, виділивши їм придане. Спадщина між синами поділялася, очевидно, порівну, але молодший син мав перевагу — він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримувати після смерті батька волю. Виморочне майно — це майно, яке ніхто не посідає і ніхто не спадкує (беззадниця).

18. Шлюбно-сімейне право за Руською Правдою.

Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних правил, регулювалося за церковними нормами і церковними статутами київських князів. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства регулювалися звичаєвим правом, яке довго зберігалося і після прийняття християнства. Існували викрадення наречених, багатоженство. 3 прийняттям християнства встановилися нові принципи сімейного права — моногамія (одношлюбність), ускладнення, а то й невизнання розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки тощо, які прийшли на Русь із Візантії. Як і за візантійським правом, на Русі існував низький шлюбний вік: 12-13 років для нареченої і 14-15 для нареченого. Вимагалася згода наречених і батьків (без згоди батьків втрачався спадок-придане) та відсутність близького споріднення (обмеження до 6 коліна по боковій лінії). Не допускався третій шлюб (нерозірваність шлюбу). Питанням розлучення відала церква. Вона дуже рідко дозволяла розірвання шлюбу. Обов’язковою умовою був обряд вінчання та церковний шлюб (без церковного шлюбу — подружжя недійсне). Дозволена кількість розлучень — 2 рази за Руською Правдою, спираючись на візантійське право і статути київських князів. Розширена редакція Руської Правди знала лише одну підставу для розлучення — зрада жінки, за ініціативою чоловіка. Візантійське право доповнює це питання — розлучення з ініціативи жінки, коли чоловік за 3 роки не був здатний до подружнього життя. З 10 ст. у Київській Русі ініціатива жінки у питаннях розлучення значно зросла: відсутність чоловіка протягом 5-ти років, або коли чоловік постригся в ченці. Такими підставами для чоловіка за візантійським правом були: коли жінка не ночує вдома, веде аморальний спосіб життя, зустрічається з іншими. Розлучення з ініціативи жінки за уставом Ярослава Мудрого передбачає: коли чоловік торгує її честю; коли чоловік замислив державну зраду; коли звинуватив її у зраді, але без доведення; при зраді самого чоловіка. Жінка після одруження переходила під владу чоловіка, але мала відокремлене майно. По смерті чоловіка, воно залишалося жінчиним, а після смерті жінки, майно переходило до її дітей. Заручини — це завдаток, коли сім’ї наречених обмінювалися матеріальними цінностями, які залишалися для батьків, як компенсація моральної шкоди у випадку розірвання заручин однією із сторін.