29. Кримінальне право за Литовськими статутами.

Кримінальне право мало становий характер. Виявлялось те, з одного боку, у тому, що життя, майно, честь феодалів захищалися посиленими карами, з іншого — деякі злочини, вчинені феодалами, каралися м'якше або зовсім не карались. У ранній період литовське право не знало поняття злочину. Існувало поняття «шкоди», або «кривди». Потім з'явились поняття «виступ», «ґвалт», «злочинство». Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності. Відповідальність наступала спочатку з 7-літнього віку, однак для дітей покарання були пом'якшені. За Другим статутом — з 14, за Третім — з 16 років. Існувала розроблена система злочинів і покарань. Найтяжчими були злочини проти держави і релігії. До перших належали образа «маєстату», зрада, бунт, здача замку ворогові, образа суду. До других — вихід з християнства, чари, перехід у єврейську чи мусульманську віру тощо. За ці злочини загроджувала зазвичай смертна кара.Передбачено й злочини проти особи (вбивство, тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи тощо), проти майнових прав (крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, грабунок, наїзд і т. д.). Покарання поділялися на:

1) майнові — штраф, який частково надходив потерпілому, а частково — князеві. Той, хто потерпів, отримував так звану шкоду, тобто винагороду за понесені збитки, і «наклад» — відшкодування судових витрат; «головщину» одержували родичі вбитого. Тривалий час майнові покарання у кримінальному праві домінували, але потім вони втратили значення, стали додатковими;

2) позбавлення прав і честі. До цього покарання переважно присуджувались люди, які не хотіли підпорядкуватись судовому рішенню. Вони ставали «виволанцями», їх позбавляли всіх прав і виганяли з держави. Таке покарання могло бути довічним і тимчасовим. Позбавлення честі застосовувалось тільки щодо панів і шляхти. Воно могло поєднуватися з іншими покараннями. Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права і привілеї;

3) смертну кару. У зв'язку з тим, що почали втрачати своє домінуюче значення майнові покарання, все більше застосовувалася смертна кара і тілесні покарання. Спочатку смертна кара встановлювалася за державні й релігійні злочини, згодом — за розбій, насильство, крадіжку, злочини проти сім'ї та моралі, військові злочини. Вона застосовувалася переважно до простих людей. Але не тільки до них. Покарання відбувалося у вигляді простої (повішення, відрубування голови) та кваліфікованої смертної кари (спалення, четвертування, посадження на палю тощо);

4) калічницькі та тілесні кари — відрубування рук, ніг, виколювання очей, відрізання вух, биття киями, батогами. Застосовувались переважно до селян та інших простих людей;

5) ув'язнення (у в'язницю, фортецю) — від 3 тижнів до декількох років. В'язниці були підземні й надземні. Це покарання призначалося за незначні злочини.

30. Судова система та процесуальне право за Литовськими статутами.

Майже до кінця XIV ст. судова система Великого князівства Литовського була подібною до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала великому князеві, а на місцях — спочатку удільним князям, потім намісникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам, тобто суд не був відділений від адміністрації. Міські та сільські громади мали свої, виборні суди. Князь розглядав скарги на рішення всіх нижчих судів як найвища інстанція, а також як перша і основна інстанція. Князь розглядав справи одноособово і сам виносив рішення. Інколи справи розглядалися князем спільно з Панами-Радою. Іноді Пани-Рада судила без князя. У таких випадках можна було їх рішення оскаржити князю, який спільно з Панами-Радою розглядав скаргу. Існували також церковні суди (суд митрополита, єпископів, настоятелів монастирів) та суд феодалів над залежним населенням. Вони одержували від князя грамоти на право здійснення судочинства. Феодальні, або домініальні, суди були узаконені привілеєм 1457 р., а судебник 1468 р. врегульовує їх компетенцію. Це був, по суті, одноособовий суд пана-шляхтича над селянами і слугами та іншими залежними людьми. Тривалий час у Литві існували общинні або так звані копні (громадські) суди для сільської громади. Їх юрисдикції підлягало все населення копного округу. Але пани і шляхта швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони таким чином стали селянськими судами. Після Люблінської унії копні суди майже зникли — були замінені вотчиними (домініальними) судами феодалів. У середині XVI ст. відбулася велика судова реформа, що скасувала привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були судитися у таких судах:

1) гродських, або замкових, — судочинство здійснював одноособово намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх вільних людей. Тут велися спеціальні «книги гродські», до яких вписувалися судові рішення, тексти нормативних актів та ін.;

2) підкоморських — вони діяли у кожному повіті. Розглядали земельні справи. Судив підкоморій, призначений великим князем. Заступником його був коморник;

3) земських судах або шляхетському трибуналі — це виборні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік — по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до великого князя. Виконавчим органом цих судів вважався возний або «дітський». Він також викликав у суд сторони, приводив звинуваченого тощо.

На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду великого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд — роз'їзний суд з найважливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів. Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. Допускалося представництво сторін. Представники називалися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з'являвся у суд, то згідно з Першим Литовським статутом (1529 р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заочно, а згідно з Другим статутом — тільки після трикратної неявки (за неявку без поважних причин звинувачений платив штраф).З XVI ст., і це закріплено у Другому статуті (1566 р.), з'являються елементи слідчого (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи скарги потерпілого, міг сам порушити справу. Щодо судочинства у копних судах, то після виявлення злочину на території якогось копного округу, мешканці цього округу повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, тобто мали право робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою». Для розгляду справи збиралася «велика копа» — «мужі» (представники) з усіх сіл копного округу. Для виконання вироку збиралася третя — «завита копа». Кожен копний суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом. Міг присуджувати до штрафу, відшкодування збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження. Доказами в усіх судах були: власне зізнання (допускались тортури: били різками, пекли вогнем), показання свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою. Показання шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.