7. Суспільний лад Київської держави.

У IX ст. сформувався панівний клас землевласників-феодалів, до якого належали київські та місцеві князі, бояри. Князі та бояри збільшували землеволодіння і господарства внаслідок захоплення общинних земель і перетворення общинників на феодально залежне населення. Найбільшим феодалом вважався великий князь. Зосередивши обширні приватні володіння, великий князь київський розпоряджався общинними землями, що вважалися державними, роздаючи їх дружинникам, які становили сконсолідоване військо. Крім прибутків від великого феодального господарства, на користь князя надходили прибутки з суду. Збиралася данина. Поряд з великокнязівським доменом (від лат. dотіпiuт — володіння), а також володінням місцевих князів існували боярськодружинні володіння. Назва бояр, спершу болярів, походила від «болій» — більший. Менші бояри, які називалися дітськими або отроками, посідали нижче становище. Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від великого князя київського і самі мали дружинників, які одержували від них землі в умовне володіння.

Зростало церковне володіння, зокрема монастирське. Водночас церква збільшувала землеволодіння внаслідок дарувань князів і бояр, а також шляхом купівлі й обміну земель. Великі прибутки одержувала церква від численних поборів і церковного суду, який відав справами, пов'язаними з порушенням християнських обрядів і церковних норм сімейного права.

Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуатації різних груп залежних людей. Найчисленнішу групу залежного населення становили смерди. Приблизно до середини XI ст. значна частина смердів ще була відносно вільною і сплачувала князям данину (спочатку головним чином хутром, а потім — грішми). Наприкінці XI ст. — початку XII ст. чимало смердів шляхом економічного та позаекономічного примусу були перетворені на феодально залежних людей.

Феодально залежний смерд мав приватне господарство і житло. Проте його майнові права були обмежені. Коли смерд умирав, не залишивши синів, його майно переходило до феодала, навіть якщо у смерда була дочка. Коли ж умирав феодал, який не мав синів, його майно передавалося у спадщину дочкам.

Численну групу феодально залежних людей у Київській державі становили рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності у зв'язку з договором — «рядом». Однією з категорій рядовичів були закупи. Так називали смердів, які розорилися і потрапили в кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів виробництва, смерд змушений був брати у феодала «купу», тобто позичку грошима, і одержував від нього земельний наділ. Якщо закуп покидав землевласника, він повинен був повернути позичку. За одержану купу закуп працював у господарстві феодала, тобто відбував панщину. Реманент, яким він користувався (соха, плуг, борона), а також кінь належали феодалові. Коли закуп тікав, його перетворювали на раба. Значну групу феодально залежного населення становили також ізгої (від «гоїти» — жити) — люди, які не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. У становище ізгоїв потрапляло багато рабів (їх називали також холопами

або челяддю), які могли звільнитися від рабства за викуп. Діти холопа також були рабами. Проте невільництво не мало широкого розвитку.

Міське населення поділялося на дві основні групи — міську аристократію і міські низи. До міської аристократії належали: князі, бояри, вище духовенство, купці. Ремісники, дрібні торговці,

рядове духовенство становили міські низи, які у багатьох повстаннях виступали проти феодалів разом зі смердами.