Лекція 14 політична культура суспільства
План
1. Поняття політичної культури та її роль в політичній системі.
2. Функції і типологія політичної культури.
3. Основні шляхи і чинники формування політичної культури.
4. Особливості розвитку політичної культури в Україні.
1. Поняття політичної культури та її роль в політичній системі
Поняття політичної культури розкриває додаткові більш складні риси й зв'язки суб'єктивної сторони політичного життя, ніж категорії політичної свідомості, психології й ін. Чисто термінологічно "політична культура" була вперше вжита німецьким філософом- просвітителем Йоганом-Готфрідом Гердером ще в XVIII ст. Згодом, особливо у кінці XIX – початку XX ст. ця категорія активно використалася в політичних дослідженнях різними науковими школами, у тому числі й марксизмом.
Уперше в сучасній політології категорія політичної культури з'явилася в роботі американського теоретика Х.Файєра "Системи правління великих європейських держав" (1956). Спробу концептуального осмислення цього явища почав також американський учений Г.Алмонд у статті "Порівняльні політичні системи", що вийшла в США в тому ж році. Крім цих теоретиків основний внесок у розробку теорії політичної культури внесли С.Верба, А.Ліпсет, Л.Пай, а згодом М.Дюверже, К.Фон Бойм, У.Розенбаум, Р.Роуз, М.Кроз'є й ін.
Політична культура — це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві.
Політичну культуру можна визначити як сукупність відносно стійких і типових для будь-якої спільноти або індивідів орієнтацій та моделей поведінки, що історично склалися, стосовно політичної системи, а також типових моделей функціонування інститутів, які складають цю систему.
Рис. 1. Структура політичної культури
2. Функції і типологія політичної культури
Політична культура має винятково важливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління.
Політична культура виконує певні функції:
1. Інтегративну функцію, тобто досягнення на базі загальноприйнятих політико-
культурних цінностей згоди у межах існуючої політичної системи та обраного суспільством політичного устрою.
2. Комунікативна функція політичної культури дає можливість встановити зв'язок між учасниками політичного процесу як «за горизонталлю», так і «за вертикаллю» відповідно до ієрархії політичної системи.
3. Функція забезпечення соціального прогресу означає, що політична культура створює умови для ефективного розвитку політичної системи і суспільства в цілому.
4. Нормативно-регулятивна функція полягає у формуванні і закріпленні в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів та норм поведінки.
5. Виховна функція (або функція політичної соціалізації). Зрозуміло, що кожен, хто включається в систему культури, формує в собі або в ньому формують відповідні знання, орієнтації, здатність адаптуватися до встановлених зразків та інших реалій цивілізованого політичного буття.
У класичній праці Г. Алмонда та С. Верби «Громадянська культура»
виокремлюються три основні типи політичної культури:
1. Патріархальний (приходський), для якого характерна відсутність інтересу громадян
до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більш не виявляють власної ініціативи, щоб ці зміни мали місце.
2. Підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна влада уявляється в плані спускання зверху норм, яких необхідно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися.
3. «Партицiпаторна політична культура», або активістський тип, для якої характерна зацікавленість громадян в політичній участі і прояв на практиці такої активності.
У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.
Також досить відомою є типологія політичної культури, яку зробив польський вчений Є. Вятр. Він запропонував таку модель:
1) традиційна політична культура, властива докапіталістичним суспільствам;
2) політична культура станової демократії, за якої більшість населення повністю усунена від участі у політичній системі, а існуючі інститути та норми гарантують право політичної діяльності лише привілейованій меншості;
3) демократична та автократична культури, характерні для епохи капіталізму;
4) політична культура соціалістичної демократії, що стверджується в умовах переходу до соціалізму.
Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури.
За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно “чистого” й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям “політична субкультура”.
Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.
Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.
Крім вищезазначених типів політичної культури, які є класичними для політичної науки, можна за різними критеріями виділити ще декілька різновидів цього феномену політичного життя. Один із таких критеріїв — ступінь узгодженості у взаємодії політичних субкультур у певній країні. На цій підставі можна виділити два типи політичної культури: інтегровану (однорідну) і фрагментарну (різнорідну).
Інтегрована політична культура характеризується: тенденцією до єдності в уявленнях громадян щодо функціонування і можливостей політичної системи країни; низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, перевагами громадських процедур у розв'язанні конфліктів; лояльністю до існуючого політичного режиму. Прикладом такого типу політичної культури може бути Велика Британія.
Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою суспільства, розбіжностями в питаннях розуміння влади, соціальною роз'єднаністю, відсутністю довіри між окремими групами, лояльності до державних структур. Цьому типу політичної культури властиві такі риси, як високий ступінь конфліктності.
Виокремлюють також політичні субкультури, властиві окремим групам населення або частинам системи, — регіональні, соціоекономічні, етнолінгвістичні, релігійні, вікові.
Регіональні субкультури зумовлені такими відмінностями між окремими регіонами країни, як клімат, наявність певних природних ресурсів тощо. На політичну культуру регіону суттєво впливають такі фактори, як економічна спеціалізація цього регіону, його місце в загальній системі розподілу праці.
Соціоекономічні субкультури зумовлені існуванням у суспільстві різних груп, що мають різний економічний статус, отже, і відмінності у способі життя, в інтересах, які відіграють досить важливу політичну роль.
Етнолінгвістичні субкультури пов'язані з мовними, етнічними особливостями певних соціальних груп. На політичну культуру цих груп визначально впливають такі чинники, як етнічна самосвідомість і національний характер.
Релігійні субкультури виникають у тому випадку, коли релігія є основним всепроникаючим елементом загальної культури певної групи людей. Ісламський фундаменталізм, наприклад, це не стільки релігійна, скільки політична ідеологія.
Вікові субкультури відбивають різні системи політичних цінностей представників різних поколінь. Ці субкультури існують переважно в тих суспільствах, які політично реформуються.