34. Загальна характеристика акції. Імідж оратора. Релаксація.

Акція (від лат. "actio" - "дія") - це розділ риторики, який розглядає виголошення оратором промови.

На етапі акції оратор повинен грамотно представити аудиторії результат своєї роботи, виконаної на попередніх етапах. Як правило, промовці не надто замислюються над цим завершальним актом; здається, що коли вже все на попередніх етапах продумано, підготовлено і підібрано, то з озвученням змісту проблем не буде. А даремно. Якраз невдале виголошення промови може звести попередню роботу нанівець, ніби ілюструючи суть українського прислів'я: "Вміла готувати, та не вміла подавати".

Тому п'ятий розділ риторики присвячений саме цьому завершальному акту риторичної дії—публічному виголошенню промови. Основу цього розділу складають з'ясування умов спілкування, характеристика оратора й аудиторії, методичне застереження і прийомотворення, інтонування тексту, пара-лінгвістичний супровід, психологічний тренінг, техніка дихання і техніка мовлення, в тому числі й дикція, тобто все для того, щоб, як радив Цицерон, "достойно" виголосити промову.

На попередньому етапі (мнемоніка) промову зміцнено в пам'яті, визначено порядок і послідовність її та "прив'язано" до можливих ситуацій. Тепер треба підготувати себе — оратора, пам'ятаючи, що трибуна, кафедра чи стіл для виступу — безжальні, промовець за ними "оголений" більше, ніж на пляжі'.

Яким би гарним не був голос, але якщо це один і той самий, то він досить швидко втомлює слухачів. Тому не слід безперервно говорити більше 40 хв, а краще — до 20—3О хв.

Якщо вже підготовлено все, що треба сказати, то тепер промовець мусить застерегти себе від того, чого не треба казати, бо майстерним вважають оратора, який не тільки скаже, що треба, але й не скаже того, чого не треба говорити. На жаль, іноді трапляється так, що промовець захоплюється живим мовленням, заговорюється, виходить за межі запланованого, в результаті збільшується ймовірність мовних помилок, прикрих обмовок і просто зайвини.

Перед початком виступу промовця охоплює хвилювання, збентеження або навіть страх, тому бажано знати напам'ять перші вислови, рухи і жести, щоб не розгубитися перед ситуацією. Якщо вони будуть вдалими, то наснажать промовця впевненістю до кінця промови. Помилки на початку виступу, коли промовець хвилюється, особливо небезпечні, бо не тільки зіпсують настрій оратору, а й можуть відхилити його від теми.

Треба пам'ятати, що хоч на перший погляд і здається нам легким живе побутове мовлення, насправді ж монологічний виступ "вживу" є надзвичайно складним. В ньому задіяні нейролінгвістична, анатомофізіологічна й акустико-артикуляторна системи, тому промовець повинен стежити за своїм здоров'ям і не виступати хворим, бо це може позначитися і на якості промови і на здоров'ї промовця.

Зовнішність є не останнім чинником успіху того, хто виступає. Тут важливо володіти собою, вміти "створювати імідж", певний образ.

Важливо дотримуватися міри. Не варто бути ексцентричним, прагнути привернути увагу незвичайною манерою говорити чи якимись особливими жестами та мімікою. Ораторові не личить екстравагантно одягатися, так само, як і робити незвичайну зачіску: все це справляє враження дивацтва й здатне лише відштовхнути аудиторію.

Вираз обличчя, хода, якою ви проходите до місця виступу, постава — випростана чи згорблена, ваша жестикуляція — все це складає певне враження ще до того, як ви сказали перше слово. Симпатія чи антипатія до оратора формується саме в ці найперші хвилини.

У всякої людини є те, що називають чарівністю (або шарм, як кажуть французи). Треба бути щирим і ставитися до людей з цікавістю та повагою. І навпаки, будь-яке хитрування, намагання "подати себе" та підкреслено "причепуритися" можуть сприйматися як вияв комплексу неповноцінності.

Разом з тим, треба пам'ятати, що слухачі чекають від вас чогось більшого, ніж просто "розмови на рівних" — важливих, повчальних речей. Якщо ви тримаєтеся перед ними непевно, немов вибачаєтеся за те, що ви тут є і забираєте чужий час, справи ваші погані. Оратор має почувати себе володарем, ситуації.

Релаксація – відхід від промови, підбиття підсумків, визначення позитивних та негативних здобутків.

Найкращим вважається поєднання оцінок самого оратора з експертними оцінками. Далі пропонуються переліки запитань для самого оратора та тих, хто оцінює виступ "зовні"¹.

Кожна промова, текст мають завершення (конклюзію). Закінчення бувають двох типів; риторичний елегантний фінал або підсумковий доцільний фінал. Елегантний фінал означає, що промова (виклад і аргументація) повинна закінчитися якимось красивим прийомом: поезією, жартом, самоіронією, несподіваним, але влучним порівнянням або доречним каламбуром. Таким фіналом часто завершуються епідейктичні, публіцистичні промови. Слухачі мають одержати естетичне задоволення, полегшення, відчути гарний настрій. Промовець ніби відсторонюється від викладу й доказів, даючи слухачам волю самим далі розібратися й зробити свої висновки. До їхніх висновків можна буде повернутися вже при іншій нагоді. Над елегантним фіналом треба багато працювати, і він вдається тільки високомайстерним, обдарованим, творчим ораторам.

Доцільний підсумковий фінал потребує таких висновків, які повинні бути релевантними темі й доказам. Такий фінал є основним в академічних, науково-навчальних, дорадчих промовах.

Риторика виробила три типи доцільних (релевантних) фіналів: підсумкові, типологічні й апелювальні.

Оратору слід відповісти на такі запитання:

1. Чи вдалось захопити увагу аудиторії? 2. Чи вдалось утримати увагу протягом всього виступу? 3. Чи дотримано регламенту? 4. Чи все було сказане з того, що хотів? 5. Чи підкреслив у завершенні головне? 6. Чи не ухилявся від теми? 7. Чи впевнено почувався на місці оратора? 8. Чи хотілося б ще виступити перед цією аудиторією?