111. Право спільної сумісної власності

На відміну від права спільної часткової власності, право спіль­ної сумісної власності може виникнути тільки на підставах, пе­редбачених законом чи договором.

В сумісній власності, як і в частковій, право кожного із спів­власників   не  обмежене  якою-небудь  конкретною  частиною спільного майна і поширюється на все майно в цілому. Вод­ночас у сумісній власності, на відміну від часткової, кожному із співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь визначена частка в праві власності на спільне майно. Це основ­на ознака сумісної власності. Відповідно до п. 1 ст. 368 спіль­ною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них. Право одного спів­власника на все майно, що є у спільній сумісній власності, таке ж, як і права інших співвласників цього майна.

Стаття 368 ЦК України передбачає можливість виникнення спільної сумісної власності з участю громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад. Що ж до чинних суспільних відносин у сфері спільної сумісної власності, то ст. 368 ЦК Ук­раїни безпосередньо встановлює дві підстави виникнення спіль­ної сумісної власності:

- набуття майна подружжям за час шлюбу;

- набуття майна в результаті спільної праці та за спільні гро­шові кошти членів сім´ї, якщо інше не встановлене договором, укладеним в письмовій формі.

Крім того, ст. 74 Сімейного кодексу України встановлює пра­вило, за яким майно, набуте за час спільного проживання однією сім´єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановле­не письмовим договором між ними.

При здійсненні права спільної сумісної власності співвласни­ки майна, що є у спільній сумісній власності, повинні дотриму­ватись вимог, встановлених ст. 369 ЦК України.

За загальним правилом володіння та користування таким майном здійснюється спільно. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх спів­власників, але законодавець виходить з презумпції наявності та­кої згоди у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном. Щодо вчинення правочину по розпорядженню спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, то повинна мати міс­це згода всіх співвласників, висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласникам надається право на свій розсуд в будь-який час заявляти вимогу щодо виділу в натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

Законом дозволено кредитору співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, пред´явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Та­кий позов може бути пред´явлено лише у разі недостачи у спів­власника іншого майна, на яке може бути звернене стягнення.

112. Еволюція інституту довірчої власності в українському цивільному праві

Тот или иной исторический период вызывает к существова­нию определенную общественную формацию. Последняя влия­ет на формирование типа государства с присущим ему укладом, формой и режимом правления, политикой и т.д. Комплекс этих и других факторов отражается на существующих внутри страны общественных отношениях и формировании ее правовой систе­мы. К числу других таких факторов могут быть отнесены самые разнообразные процессы, появление и исчезновение которых отражают сложную перемену событий государственного строи­тельства, развития законодательства и т.д.

Установление, отслеживание динамики существующих граж­данско-правовых норм, дальнейшего их развития в условиях новой социальной обусловленности позволяют определить и те моменты в законодательстве Украины, которые, как представ­ляется, характерны для института права доверительной собствен­ности. Отметим, что уже имеются многочисленные примеры его применения.

Так, несомненно, в основе правоотношений опеки над иму­ществом, предусмотренной ст. 19 Гражданского кодекса Украи­ны, ст. 136 Кодекса о браке и семье Украины, усматривается конструкция доверительной собственности. В данном случае поддержание имущества в надлежащем состоянии также произ­водится не за счет опекуна, а за счет стоимости опекаемого иму­щества, которым он (опекун) и управляет (опекает). Причем к опекаемому имуществу относится не только имущество, кото­рое было в момент учреждения опеки, но и «дошедшее» (при­умноженное, видоизмененное, измененное и т.д.) впоследствии.