28.Твори і.Нечуя-Левицького з життя інтелігенції («Хмари»).

Образи українських інтелігентів у романі І.Нечуя-Левицького «Хмари»

Життя і творчість Івана Нечуя-Левицького засвідчили, що український національний дух здолати не можна, бо він — невмирущий. Згадаймо, що нести ; співвітчизникам рідне слово письменникові довелося за часів тяжких репресій стосовно нашої культури: це і Емський указ, і Валуєвський циркуляр, згідно з яким українська мова не мала права навіть на своє існування. От і доводилося Іванові Семеновичу тривалий час вести подвійне життя: вдень він сумлінний викладач російської словесності, а ввечері і вночі, пишучи неповторні повісті, оповідання, ставав українським письменником. На початку 70-х років Нечуй-Левицький працює над романом «Хмари». Тематика твору, коло порушених проблем істотно відрізняються від створеного попередниками. Найнесподіванішим для багатьох було те, що головними персонажами стали українські інтелігенти. Тоді панувала думка, що наша література є винятково селянською, бо народу українського, крім селян, мовляв, зовсім не залишилось. У романі ми зустрічаємо два покоління інтелігенції в Україні. Перше представлене постаттю студента духовної академії, а згодом професора Київського університету Дашковича. Друге уособлює Павло Радюк. Молодого Дашковича дуже пригнічує задушлива атмосфера, що була в Київській академії, де «панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди...» Натомість своє рідне українське залишалося занедбаним, «лежало десь глибоко під землею». Звичайно, все це посилювало патріотичні почуття молодого Дашковича, викликало палке бажання прислужитися народові, Україні. Він, залишаючись вірним своєму краєві, ставши викладачем, відмовляється від запрошення до Московського університету, повертається до Києва, гуртує навколо себе прогресивну молодь. Проте все-таки позиція Дашковича в зрілі роки стає все більш пасивною і споглядальною, а наукові пошуки, на жаль, далекі від життя і важливих проблем України. Отже, марно загинув талант... «згинув надаремно для України і народу». Хмари, які винесено в назву роману, є образом глибоко символічним. Письменник має на увазі гнобительську русифікаторську політику царату в Україні. Оці хмари над рідною землею пристрасно прагне розвіяти Павло Радюк, представник другого покоління української інтелігенції. Він був ватажком серед своїх товаришів, умів їх змусити задуматися про долю рідного народу. Радюк, звичайно, набагато діяльніший за Дашковича, проте діяльність його іноді просто наївна. Так, протест проти деспотизму, любов до народу Радюк вирішив виявити тим, що носив просту свиту з грубого полотна. Але щось корисне і потрібне для співвітчизників Павло все ж робить: поширює антицарські твори Шевченка, пропагує історію України. Створивши образи Дашковича і Павла Радюка, І. С. Нечуй-Левицький, мабуть, хотів сказати, що кожне наступне покоління мусить зробити щось вагоміше, просунутися вперед, роблячи добро для рідного народу. Прочитавши роман, ми замислюємося про те, що нове, сьогоднішнє покоління українців має прийняти естафету від своїх попередників і вчитися робити добро для своєї держави.

Романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції

Характерною особливістю українського літературного життя ос¬танніх десятиліть XIX ст. стало порушення пекучих проблем, пов'язаних із соціальним і національним пригніченням народу. Українська проза намагається в цей час усебічно з'ясувати взаємини інте¬лігенції з іншими суспільними верствами, художньо дослідити місце і роль інтеліген¬та у визвольному русі. Поряд з Панасом Мирним, О. Кониським, І. Франком, Б. Грінченком, Оленою Пчілкою цю тему освоює також І. Нечуй-Левицький. Майбутній автор «Хмар» не випадково звернувся до жанру ідеологічного роману. Ще навчаючись у Київській духовній ака¬демії (1861–1865), він захопився відрод¬женням українського культурного життя, перерваного розгромом Кирило-Мефодіївського товариства на довгі десять років. Вихід у світ «Записок о Южной Руси» П. Куліша, «Народних оповідань» Марка Вовчка, третього видання Шевченкового «Кобзаря», організація перших українських літературних періодичних видань («Хата», «Основа»), діяльність Громад, що виникли у Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Оде¬сі, – усе це сприяло інтенсивному форму¬ванню світогляду І. Левицького, посилен¬ню його інтересу до художньої творчості. Репресії проти українського слова, які знову розпочалися в 1863 p., загальмували становлення І. Левицького як письменника. Загальмували, хоч водночас і загартували переконання молодого інтелігента. Учите¬лювання сприяло художнім пошукам та й визріванню патріотично-українських погля¬дів. Це особливо стало помітним, коли І. Нечуй-Левицький, уже автор кількох опублікованих у львівській «Правді» творів («Дві московки», «Рибалка Панас Круть», стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності» – 1868; «При¬чепа» – 1869), а також виданої з Галичині першої книжки «Повісті» (1872), став викла¬дати з 1873 р. російську словесність, старо¬слов'янську мову й логіку в Кишинівській гімназії. Поширення на Україні народниць¬кого руху з національним забарвленням, публіцистика М. Драгоманова, інтенсивний розвиток галицької журналістики активізу¬вали громадську діяльність І. Левицького, якого начальник Бессарабського жандарм¬ського управління характеризував тоді як «завзятого хохломана». Якщо зіставити певні моменти в долі Комашка (а в автобіографічності героя ро¬ману «Над Чорним морем» ніхто не сумні¬вається) з діяльністю самого письменника, то припущення О. Білецького про перед¬часну відставку І. Нечуя-Левицького є ціл¬ком обґрунтованим1. Учителю І. Левицькому, який не дуже __________________________________________________________________ 1Див.: Іван Семенович Левицький (Нечуй) (1838–1918) // Нечуй-Левицький І.С. Твори: В 4 т.– К., 1956. –Т. 1.– С. 8. _____________________________________________________________________ ховався зі своїми укра¬їнофільськими поглядами, теж могли за¬пропонувати, як і його герою Комашкові: «Ви не на місці в нашій гімназії. Перехо¬діть на північ, а як ні, то вас силою пере¬ведуть над Біле море...» (5, 30)2. ______________________________________________________________________ 2 Нечуй-Левицький І.С. Зібр. творів: У 10 т. – К., 1966. – Т. 5. – С. 30. Далі посилання на це видання подаються в тексті. ____________________________________________________________________ ст. 4 Звернення І. Нечуя-Левицького до висвіт¬лення ролі української інтелігенції в сус¬пільному житті було зумовлене перипетіями національно-визвольних змагань, які настійно висувалися пореформеною епо¬хою. Не треба відкидати також впливу ро¬сійської прози, яка в 60-х роках посилено зверталася до діяльності різночинної інте¬лігенції («Що робити?» М. Чернишевського, «Міщанське щастя» М. Помяловського, «Важкий час» В. Слєпцова, «Жива душа» Марка Вовчка). Обдумуючи образ громад¬ського діяча, І. Нечуй-Левицький бачив його насамперед на українській культурно-освітній ниві, отже, риси Базарова, якого українські інтелігенти мали певною мірою за зразок, повинні були доповнюватися ще й національними ознаками. Згадуючи пізні¬ше ті часи, автор «Хмар» вказував, що на Україні й у Галичині новий громадський діяч повинен був «встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє націо¬нальне животіння, й національні, а не тіль¬ки соціальні права» 3. _________________________________________________________________ 3 Дніпрові хвилі.– 1911. – № 15. – С. 212. ___________________________________________________________________ Роман «Хмари» (1874) був відповіддю І. Нечуя-Левицького на болючі проблеми буття українського народу. Життя вимага¬ло з'ясувати ставлення інтелігенції до страждань селянства у нових умовах, шука¬ти виходу із зачарованого кола обтяжли¬вої праці, злиднів, соціального й національ¬ного гноблення мас. Поряд з повістями О. Кониського «Перед світом» (1866) та «Семен Жук і його родичі» (1873) роман І. Нечуя-Левицького був одним з перших художніх відгуків на розгортання народ¬ницького руху. Концептуальність роману яскраво втілю¬ється в символічному образі хмар – як тих темних суспільних сил, що прагнуть заду¬шити будь-які прояви українського націо¬нального життя. Автор звертає увагу на конкретні моменти шовіністичної політики царизму, спрямованої на знищення культу¬ри українського народу, і пов'язану з цими заходами денаціоналізацію молоді. Реакційна політика верхів призводить до повної ліквідації високих наукових і куль¬турних традицій Києво-Могилянської ака¬демії, перетвореної зусиллями русифікато¬рів на ординарний духовний заклад. Хоч на південній стіні Богоявленської церкви і була прибита «залізна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного», проте «в академії Петра Могили, св. Димитрія Туптала» вже не залишилося й сліду «тих давніх діячів України» (2, 9). Характеризуючи нові порядки в академії, письменник звертає увагу на те, що з неї були вигнані українська й латинська мови, а інші світські дисципліни були «закутані в дух теології», в навчанні запанувала «схо¬ластика, од котрої висихала всяка мисль в головах студентів» (2, 13). Аналогічну роль у розтлінні молоді ви¬конував і київський Інститут шляхетних дів¬чат: тут усе було спрямоване на при¬щеплення вихованкам космополітичних по¬глядів, на повний відрив од рідного народу, його морально-етичних засад, звичаїв, об¬рядів, зневагу до мови батьків. Генеральша Турман як начальниця інституту та її сест¬ра маркіза де Пурверсе як класна дама, зі своїм більш ніж сумнівним культурно-ос¬вітнім рівнем, прибули з Петербурга до Києва, щоб, бачте, «розносить з центру на далеку країну просвіту й цивілізацію» (2, 104). Автор не приховує іронії, змальовуючи те «потрясіння», яке викликало у київських обивательок знайомство з інститутським начальством. Повертаючись додому, сест¬ри Сухобрус усе думали про «аристокра¬тичну обставу» в інституті, їм здавалося, що з одного вікна виглядає константино¬польський посол, а з інших – британсь¬кий дипломат, царський міністр, французь¬ка маркіза. Не випадково дочка Дашковича Ольга, що, як суха губка, вбирала в себе манери інститутських наставниць, стає покручем. Ідеологічна запрограмованість роману виразно помітна в компонуванні зображу¬ваних сторін дійсності. І. Нечуй-Левицький будує твір на контрастному зіставленні життєвих картин і ситуацій, на протистав¬ленні поглядів і переконань представників протилежних груп і старшого, і молодшого поколінь київських інтелігентів, на показі суперечностей між «батьками» і «дітьми». Характер розмежування персонажів рома¬ну визначається насамперед авторським кутом зору: збиваючись часом на прямолі¬нійність в їх окресленні, письменник нама¬гається якнайвиразніше показати ті суспіль¬ні ідеали, які підносила різночинна молодь.  Незважаючи на атмосферу духовного отупіння, яка панувала в стінах академії у 40-х роках, усе ж здорові паростки вільно¬думства пробивалися й там. Їх зерна засі¬вали насамперед студенти з Балкан, де слов'янські народи вели боротьбу проти турецького панування. Душа серба Петро¬вича, який з обуренням говорив про осман¬ський гніт над своїм народом, клекотіла помстою. Розбурхували уяву українських студентів і гіркі роздуми болгарина, кращі з них прагнули щось зробити для блага своїх краян. ст.5 Саме в цьому напрямі починає працюва¬ти думка Дашковича, який висловлює прог¬ресивні погляди на роль жінки в родині, захоплюється красою і багатством народ¬ної пісні, прагне піднести рівень дослід¬ження культури рідного народу. Цим по¬риванням одного академіста в романі про-тиставляються поведінка й роздуми іншого, причому поступовість одного й ретроград¬ство другого запрограмовані із само¬го початку твору. На противагу добропо¬рядному, духовно багатому Дашковичу туляк Воздвиженський розглядав навчання в академії тільки як необхідний щабель сходження на суспільну піраміду. Ретро¬градом і кар'єристом він виявляє себе й у професоруванні, причому в такій характе¬ристиці Воздвиженського автор ішов од ре¬альних прототипів. Незважаючи на запро¬грамованість образу, реалістичні подробиці в поведінці персонажа, спосіб його думан¬ня, суть висловлюваних суджень надавали йому життєвої вірогідності. Так талант пись-менника долав певну тенденційність заду¬му, брав гору над ідеологічною схемою. Протиставляючи образи Дашковича й Воздвиженського, І. Нечуй-Левицький не тільки осуджує консервативність, навіть ре¬акційність переконань, які сповідує другий, а й критично оцінює кабінетно-схоластич¬ну діяльність першого. Закінчивши акаде¬мію, Дашкович став професорувати в уні¬верситеті, швидко вирізнився серед інших викладачів майстерністю читання лекцій з філософії. Приїжджаючи в рідне село, він записує пісні, приказки, планує щось дослідити в галузі етнографії. Та якихось виходів у практику діяльність Дашковича не має. Тому тогочасний критик мав підстави дивуватися з тих оцінок, які давав профе¬сорові автор. О. Кониський не розумів ге¬роя роману, який жив наукою як такою. Критик резонно вказував, що розбуджена інтелігенція тягнулася до громадського життя, а Дашкович тільки прагнув вгадати ідеї, які хвилюватимуть суспільство. «Хіба-таки Дашкович не читав сучасних йому фі¬лософів Європи? Хіба він не чув про Бє¬лінського, Герцена, Грановського?» 4 _______________________________________________________________________________________________________ 4 Кошовий О. (Кониський О.). Коли ж виясниться? (За проводом повісті І. Левицького «Хмари») // Правда. – 1875, – Ч. 19. – С. 769. __________________________________________________________________ Однак автор також критично оцінює ві¬дірваність Дашковича від реального життя, показує, що, зокрема, слов'янофільські ідеї відвернули філософа від рідного краю, і «на пишні Сегединці не впала й крапля з тієї праці вченої людини», бо її резуль¬тати він не посіяв «на своїй убогій ниві». Більше того, Дашкович за туманом абст¬рактного філософствування прогледів і рідну дочку. Він навіть словом не заступив¬ся за Радюка, коли в його помешканні шо-віністи накинулися на студента трохи не з кулаками, обізвали його сепаратистом за висловлену помірковану освітню програму. І справа не в тому, що професор постарів (а така думка є в романі). «Люди істинно освічені, люди, правдиво і щиро люблячі свій край, люди, закохані з національні ідеї, люди з серцем, з бажанням добра свому краю,– писав сучасник автора тво¬ру,– старіючись літами, не старіють, а кріпнуть духом, не осідають так, як осів Дашкович» 5. ________________________________________________________________ 5 Кошовий О. Коли ж виясниться? – С. 773. ________________________________________________________________ Безперечно, романіст симпатизує пред¬ставникові молодшої інтелігентної генера¬ції, яка намагається йти далі за своїх по¬передників, конкретно прикласти свої зу¬силля на культурно-освітній ниві. Дашкович не міг стати тією новою людиною, яку ав¬тор хотів віднайти в житті й показати в лі¬тературі. Ця думка проступає не тільки в авторських оцінках персонажа, а й подає¬ться через сприймання його Павлом Радюком, який зрозумів, що марно загинув та¬лант і просвіта «вченого чоловіка». Радюк хоче діяти активніше, не раз висловлює громадівську програму вивчення історії, фольклору, звичаїв своїх краян, поширення просвіти серед селян, засвоєння передо¬вих гуманістичних ідей, які вже давно ре¬алізуються в західноєвропейських країнах.  І все ж, сперечаючись з батьком, Павло лише декларативно заявляє, що нам "не треба балакання, не треба слів, а треба діла». Самого його «діла» не видно, він на¬справді виступає тільки рицарем фрази. Важливо, що при всій прихильності до cвoгo молодого героя письменник недвозначно критикує його за бездіяльність. Радюк, зви¬чайно, пішов далі за Дашковича у пізнанні народу, однак вузькість його програми, її половинчастість розкриваються в романі у конкретних ситуаціях. Така авторська по¬зиція надає творові реалістичного звучання, адже ж письменник правдиво змальовує слабкі сторони практичної діяльності лібе¬рально-народницької інтелігенції 60-х років.  Павло ніби й прагне живого діла: ви¬вчаючи європейських філософів, він всо¬тує передові ідеї, мріє використовувати їх у праці для народу. Він кладе на ноти українські пісні, думає про народні школи, одягається в народний одяг, щоб і ст.6 зовніш¬ністю не відрізнятися від селян, називає себе й своїх товаришів «народовцями» й «націоналами»: «Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше жит¬тя» (2,136). Виголошуючи свою програму, Радюк осуджує панство й попівство, від¬кидає «кадило і кропило», «греку й лати¬ну», конкретно називає тих, хто тримає тру¬дівників у темноті, заважає суспільному поступу. У запереченні гнобительського світу, у протесті проти гніту над людиною, проти задурманення народу клерикалами Павло відзначається радикалізмом, проте його позитивна програма дуже вразлива. Не випадково тогочасна критика стримано (О. Кониський), а то й різко (М. Драгома¬нов) сприйняла постать молодого культур¬ника, виведеного в романі. Хоч Радюк і за¬являє, що «з темною силою треба войду¬ваться», проте ця боротьба уявлялася йому мирною, культурно-освітньою. За¬клик «Нам не треба войни, а треба про¬світи!» промовисто свідчить, що герой тво¬ру відкидає шляхи насильницького запере¬чення «темних хмар», які нависли над на¬родом. Глибоко перейнятий ідеями освітньої праці. Радюк у мріях бачить її результати, бачить рідну землю вільною і щасливою: «Україна вставала перед ним з своїм гор¬дим, поетичним і добрим народом, багатим і просвіченим, вольним народом, без уся¬кого ярма на шиї, з своєю мовою в літера¬турі, зі своєю наукою й поезією» (2, 149). Ці картини майбутнього рідної землі, обра¬зи квітуючої садами й виноградниками, впе¬резаної зеленими лісами, оповитої річка¬ми й каналами, прикрашеної багатими міс¬тами й світлими селами України, безпереч¬но, несуть на собі відбиток Шевченкової мрії, якою позначено не одну його поезію, особливо славнозвісний вірш «Ісаія. Гла¬ва 35». Не можна відкидати впливу й ро¬ману М. Чернишевського «Що робити?» – програмового твору демократичної інтелі¬генції 60-х років. Показово, що І. Нечуй-Левицький у статті «Органи російських пар¬тій» (1871) звертає увагу на четвертий сон героїні твору М. Чернишевського, доклад¬но переказує його, виділяючи мікрообрази розквіту землі, перетвореної спільною пра¬цею (10, 80). І все ж такі картини не ідеалізують зоб¬ражуваного. У композиційній структурі ро¬ману вони, навпаки, за принципом конт¬расту протиставляються сірій буденності, тій безвиході, в якій опинилися трудящі. Крім того, письменник, малюючи майбут¬нє, закликає працювати для його наближен¬ня. У творі проводиться гірка думка, що між мрією і ділом широка відстань. Одне – говорити і мріяти, інше – працю¬вати. Павло щиро переконував діда баш-танника про необхідність панам і мужикам поділитися «працею й наукою», зворушив старого прочитаною «Наймичкою» Т. Шев¬ченка, кинувся й собі переносити го¬родину на баштані і дуже швидко на собі переконався, як нелегко «панам до ро¬боти браться». Тому іронічна порада ста¬рого: «Коли зігнали оскому, то цур їй, цій роботі. Лягайте на бік та читайте книжеч¬ку!» (2, 192) – була сприйнята ним як на¬лежна. Таких Радюків у перше пореформене де¬сятиліття було чимало. Вони багато гово¬рили, хотіли й діяти, але не знали, до чого прикласти руки. О. Кониський зауважу¬вав: «Не було кому вивести Радюка з хмар на ясну годинну стежку національного розвою, національно корисної праці» 6. ______________________________________________________________________ 5 Кошовий О. Коли ж виясниться? – С. 809. ______________________________________________________________________ Власне, подібний аргумент висловлював і сам автор, вказуючи, що все те, до чого кликали такі, як Радюк, змушене було схо¬дити і рости само по собі. На які наслідки міг розраховувати молодий українофіл, якщо в панських покоях його загалом аб¬страктні, цілком спокійні просвітянські гас¬ла сприймалися за бунтівливі, а його самого було схарактеризовано як «дракона рево¬люції», якому не минути тюрми. Страхітли¬ві умови, в яких доводилося жити Радюкові і йому подібним, були нездоланною пе¬репоною для реалізації навіть культурниць¬кої програми. Як відомо, для Шульгіних і Каткових українські інтелігенти були страш¬нішими за Пугачова. Показовою в цьому плані є сцена в 12-му розділі роману, коли згадка Радюка про необхідність розвитку національної мови викликала обурення в середовищі київ¬ських обивателів: «– Якої вам мови ще треба? Нащо вам інша мова? Це ж недурно, що ви встоюєте за якусь мужичу мову. Це вже сепара¬тизм! (...) – От знайшли якусь нову, опрічну на¬цію. От і знайшли якийсь опрічний на¬род! – репетували сиві голови» (2, 261). Не випадково Радюкові доведеться не¬забаром залишити Київ і шукати службу подалі від України. Так безрезультатно за¬кінчилася його абсолютно невинна громадська діяльність, і в такому показі цього аспекту життя інтелігенції ст.7 слід вбачати гост¬роту реалістичного бачення письменника. Життєвість змальованої постаті інтеліген¬та підтверджується авторським свідченням. У листі до М. Грушевського від 9 лютого 1905 р. І. Нечуй-Левицький зазначав, що Радюк був ним «списаний» з двох громад¬ських діячів того часу: «один мій товариш Алексій Львович Гулак-Артемовський, вже небіжчик, доктор, небіж автора «Пан та Со¬бака», а другий, полтавець, ще й досі живе. Це справді були сівачі, бо скрізь бігали, та проповідували, та розкидали усякі книж¬ки – «Сон» та «Кавказ» Шевченків та Герценів «Колокол»... То вже провина моя, коли вони вийшли не дуже вдатні, що сто-сується штучності (художності. – П. X.) в обмалюванні» (10, 441). Про інтерес І. Нечуя-Левицького до цієї теми свідчить і його другий роман, надру¬кований у 1890 р. під назвою «Над Чор¬ним морем». Незважаючи на відкрито за¬явлену програмовість, цей твір, однак, дає можливість виразно відчути ідейні змаган¬ня інтелігенції, побачити ті шляхи, якими простували її окремі групи в той час. Ро¬ман «Над Чорним морем» – яскравий зра¬зок тієї ідеологічної прози, що відносно активно розвивалася впродовж 70-80-х ро¬ків. Як було показано вище, О. Кониського не задовольняли образи Дашковича і Ра¬дюка. Він хотів би бачити в літературі лю¬дей, які працюють собі тихенько не за хрести та гроші, а за покликом свого націо¬нального сумління. Цю настанову він сам намагався реалізувати через зображення діяльності Семена Жука (повість «Семен Жук і його родичі»), який на практиці вті¬лює теорію «малих діл», зокрема органі¬зовує в селі позичкову касу, влаштовує громадські віялки, кузню, молотарку, на¬віть шинок. Світоглядна обмеженість О. Ко¬ниського виявилася передовсім у тому, що його герой, відмежовуючись од революцій¬них шляхів оновлення суспільства, вірив, що можна навчити народ «не гострими сло¬вами і теоріями, а самим ділом, приміром власного життя і праці». Не випадково Па¬нас Мирний у повісті «Лихі люди» (1877), полемічне спрямованій проти хроніки О. Кониського, виводить революційного народника Тимофія Жука – людину актив¬ної дії. Юрій Горовенко з однойменної повісті (1885) О. Кониського також втілює у своїй діяльності програму громадівців. Він вихований на передовій філософській думці свого часу, його характер формував¬ся під впливом кирило-мефодіївця Пучки, за яким легко вгадується Д. Пильчиков. Природно, що Горовенко змінює життєву орієнтацію: замість офіцерської служби обирає навчання в університеті, потім – учителювання в гімназії та громадську ос¬вітню діяльність. Однак коли Горовенко вдається до гучних слів про боротьбу з урядом зброєю, автор осуджує його. І вже зовсім несподіваним у повісті є самогуб¬ство Юрія, спричинене ревнощами, що й дало підстави М. Драгоманову дати йому нищівну, але виправдану характеристику: «Дурень з печі»! Розкриттю програмових завдань, які ста¬вила перед собою українська інтелігенція в період розгортання народницького руху, підпорядковані і зміст, і форма роману І. Нечуя-Левицького «Над Чорним морем». Уже перші розділи твору дають можли¬вість відчути духовну атмосферу, в якій пе¬ребуває інтелігентна молодь Кишинева й Одеси, знайомлять з ідейними прагнення¬ми і тих, хто тільки-но здобув гімназійну освіту й шукає своїх шляхів у житті, і тих, хто після завершення університетських сту¬дій вже має непогано оплачувані посади і все ж не задовольняється бездуховним трибом існування, прагне прикласти свої руки до живого діла. Дія роману охоплює весну й літо 1880 року, і ця точна прив'язаність її до часу дає можливість зіставляти події, змальову¬вані в творі, з тим широким громадянським рухом, який характеризував суспільно-істо¬ричне життя в той рік. Хоч у романі й на¬явні епізоди, пов'язані з інтимно-особис¬тими взаєминами головних персонажів, проте ця сюжетна лінія підпорядкована основній проблематиці твору – з'ясуванню ідейних прагнень та інтересів молодих ін-телігентів: учителів, службовців, випуск¬ниць жіночої гімназії. Звертає увагу відносно широка освіче¬ність молоді, причому ця особливість яск¬раво виявляється в розмовах дівчат, які ці¬кавляться питаннями жіночої емансипації, дискутують на теми навчання й виховання в школах. У численних розмовах, які веду¬ться в середовищі молоді навколо злобо¬денних суспільних, морально-етичних пи¬тань, зринають імена не тільки Анакреона, Байрона, Золя, Гоголя, Дарвіна, Спенсера, Майн Ріда, а й Шевченка, називаються його поеми «Катерина» і «Наймичка», згадуються образи героїв з «Гайдамаків» і «Тараса Бульби». Один з головних героїв роману учитель Комашко, розповідаючи про своє життя, формування свого світогляду, ви-роблення громадянських переконань, від¬значає зростання національної свідомості: «Я знайшов свою Феваїді, свою ст.8 Америку – то мій рідний край. Україна й народ. Нам одмежовано клапоть рідної ниви. І будемо працювати на їй і для неї. Що ми доброго зробимо для неї, то зробимо й для люд¬ськості, бо ми частка людськості» (5, 174). Уважний читач помітить, що романіст, показуючи відносно широкі літературно-ос¬вітні обрії нової молоді, відзначає й ви¬нятки. Це дуже помітно в освіченості сес¬тер Навроцьких: якщо Саня обізнана з літературою, з популярними філософськи-ми ідеями часу (а цьому сприяло навчан¬ня в класичній гімназії та копітка самоосвіта), то Маня, яка вчилася в приватному пан¬сіоні, крім засвоєного практичного курсу французької мови, більше ні в чому не роз¬бирається, виявляє повну безпорадність у питаннях зі сфери культурно-мистецького життя. Коли, наприклад, зайшла мова про Шевченків «Кобзар», дівчина прямо ска¬зала, що через заборону матері цю книж¬ку не читала, бо вона написана «мужиць¬кою мовою». Обмеженість вихованки пан¬сіону кричуща: в розмові з Комашком вона виявляє нерозуміння елементарних істин, почутий образний вислів про «книгу людського серця» сприймає буквально, гадаючи, що вона, мабуть, «не французь¬ка, а англійська, бо так чудно зветься» (5, 266). У романі порушуються й інші злободен¬ні питання суспільного буття, як правило, пов'язані з гнітючими умовами бездухов¬ності, переслідуваннями властями будь-яких виявів живої думки. Атмосфера переляку, підтримувана царизмом, колоритно переда¬на в одному з епізодів, де старий Навроцький так характеризує животіння обивателя: «А то знаєте, як у нас буває: гм... гм... з панами говори, та й бійся, з товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори обачно й стережись...» (5, 251). Таке ж лицемірство й фарисейство переймають від старших і молодші, зокрема виведені у творі Селаброс та Фесенко. Звичайно, письменник прагнув бачити в житті інших молодиків, про що свідчить образ Віктора Комашка. Учитель Кишинів¬ської гімназії за будь-якої нагоди (а ро¬ман композиційно побудований на відтво¬ренні зустрічей молоді і в молдавському місті, і в Одесі, де безперервно ведуться палкі розмови на злободенні політично-культурні теми) викладає свою програму громадського обов'язку інтелігенції перед народом. Образ Комашка певною мірою автобіографічний, і все ж у ньому узагаль¬нено чимало рис, властивих і колегам автора під час його вчителювання в Кишиневі. Дослідники (О. Білецький, Н. Крутікова, М. Тараненко) слушно нагадували, що до гуртка кишинівських інтелігентів, очо¬леного майбутнім автором роману «Над Чорним морем», могли входити вчителі гімназії і по сусідству з нею розташова¬ної духовної семінарії – Л.С. Мацієвич, А.Н. Шимановський, С.Ф. Рожанківський, К.І. Турчаківський, М.А. Ганицький, А.К. Конський, М.В. Василевський та ін. Зрозуміло, цей факт дає підстави тверди¬ти про життєву достовірність змальованих у творі подій, а отже, й про реалістичність зображених у ньому картин взагалі. Людина чесна, принципова, по-громадянському мужня, Комашко сміливо закликає своїх товаришів до праці серед селянства, спираючись в освітній діяльності насампе¬ред на зміст і форму усталеної впродовж віків народної культури. На іронічні заки¬ди Фесенка про «мужицьку» мову й літе-ратуру Комашко дає аргументовану відпо¬відь, що саме народне слово в освіті, нав¬чанні буде зрозумілим для широких мас, саме воно й забезпечить успіх у просту¬ванні селян до загальнолюдської куль¬тури. Звичайно, програма Комашка типово на¬родницька: він мріє засіяти рідні лани «зо¬лотим насінням просвіти», прагне присвя¬тити себе праці для добробуту «краю й народу». Вчитель розуміє, що особливо важким є початок, але ж комусь треба це зробити: патріотична праця дасть свої на¬слідки, виростуть нові люди, постануть нові діячі. Комашко переконаний, що навіть зовні не дуже помітні справи змінять пси¬хологію затурканих селян. Він прагне на¬близити час, коли зникне ворожнеча між людьми, коли навіть солдати супротивних армій відмовляться вбивати одні одних і випхнуть наперед генералів та дипломатів, сказавши їм: «Стріляйтесь, бийтесь самі, коли маєте смак до війни, а ми підемо додому, до батьків та жінок, до дітей, до плуга, до книжки» (5, 175). Скажіть, що ж поганого є в такій програ¬мі? І чи не суголосна вона нашому часові, хоч від написання твору минуло сто років. А виявляється, що ідеї, пропаговані І. Нечуєм-Левицьким вустами свого героя, були небезпечними для царської цензури, яка щойно наведені рядки немилосердно ви¬лучала при підготовці твору до друку в чет¬вертому томі «Повістей і оповідань» (1905). Взагалі в тексті роману зроблено тоді близько двадцяти цензурних купюр – викреслені всі місця, де була критика бур¬жуазно-поліцейських порядків, гнобительської шовіністичної політики царизму на Україні. cт.9 У цьому зв'язку О. Білецький слушно за¬уважував, що за певної схематичності обра¬зу Комашка його програма є визначенішою: свобода преси, просвіта народу його рід¬ною мовою, виховання інтелігенції на про-гресивних європейських ідеях, добробут селянства, вільний національний розвиток України. «Для 1888 р. (вперше роман був опублікований у Львові в 1890–1891 роках, а в Росії вийшов друком лише в 1905 році),– зазначав О. Білецький,– це були вимоги, які підтримала б і вся передова російська громадськість. Адже й вона могла ще тільки мріяти про свободу преси, про свободу освіти, а про добробут народу – нема чого й казати» 7. ______________________________________________________________________ 7 Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Зібр. праць: У 5 т. – К., 1965. – Т. 2. – С. 358. ______________________________________________________________________ Комашко усвідомлював труднощі навіть мирної просвітительської діяльності, адже ж охоронці системи стали винахідливішими й пильнішими. Учитель образно порівнює їх з тиграми й пантерами в людській по¬добі. І все ж стогін пригнічених зобов'язу¬вав свідомих працівників долати страх і при-ходити на допомогу знедоленим. Перед по¬движниками на громадській роботі поста¬ють усілякі перешкоди, а нерозв'язані на¬болілі питання насувалися на них, як осінні хмари, забирали спокій, порушували душев¬ну рівновагу. Вчителеві огидні облудність і лицемірство, якими прикривали свою оби-вательську суть ретрогради, а справжніх ентузіастів, які могли б рішуче піти пра¬цювати в народ, було дуже мало. І все ж Комашко вірив, що є люди, здатні піти на самопожертву, згоріти заради громад¬ського блага, бо, як свідчили приклади з минулого, саме «з того попелу» завжди поставала «жива сила». Шкода, що з роману не видно практич¬ної реалізації виголошуваних Комашком ідей, проте й за розмови він поплатився посадою в школі. Директор гімназії, який був присланий у Кишинів, щоб «викурити ліберальний дух звісного славного Пиро¬гова», у тираді, зверненій до Комашка (до речі, теж викресленій цензором), з циніч¬ною відвертістю висловив думку «верхів»: «Ви вчите дуже добре, нігде правди діти, але не можете бути педагогом. Ви в гім¬назії силкуєтесь підняти й розвити особис¬тість, говорите скрізь про право людської особистості, хочете розвивати самостій¬ність характеру, енергію, волю й розум в молодих людях. Годі вже нам їх розвивати! Маємо цього через верх. Тепер час не розвивати, а завивати й придушувати само¬волю молодіжі» (5, 307-308). За звинуваченнями реакціонера (в ньо¬му легко впізнається вірнопідданий цар¬ський служака, прямолінійний і жорстокий педантист В. Л. Соловйов, який тоді керу¬вав Кишинівською гімназією) пішли й діла охранки: жандарми проводять на квартирі вчителя трус, забирають «усі українські книжки, навіть українські ноти», а Комашка висилають в Архангельську губернію, де йому довелося відбути чотири тяжкі роки. Так реалістично-правдиво показано в тво-рі нелегку долю інтелігента-демократа. Ідейні шукання інтелігенції постають та¬кож через з'ясування поглядів і певних дій інших персонажів. Так, учитель Мавродін зневажливо оцінює тих царських чиновни¬ків з українців, які відірвалися од свого народу й схожі на купи «піску та каміння серед плодючої та родючої ниви» (5, 159). Саня Навроцька, обдарована гострим ана¬літичним розумом, виступає насамперед як діячка-феміністка і в розмовах, і в учитель¬ській праці, її особливо втішив альманах «Перший вінок», виданий галицьким жіно¬чим товариством. Надія Мурашкова, незадоволена ліберальними розмовами в колі своїх знайомих, «йде в народ», важко пра¬цює в сільській школі. Переслідувана влас¬тями, втрачає здоров'я і повертається в ма¬терину оселю смертельно хворою на сухоти. Так правдиво показується крах теорії «ма¬лих діл», оскільки вона не спиралася на соціальне оновлення дійсності. Інтелігентам, що прагнули живого діла для народу, у романі протиставляються журналіст Селаброс, який за добрі гроші писав «і нашим, і вашим», «добре гнув свою гнучку душу на всі лади», та одеський учи¬тель Фесенко, який прагне вибитися в пани. Він навіть не приховує погорди до народу, глузує зі своїх демократично настроєних знайомих. Згадавши пісню Г. Сковороди, Фесенко прямо заявляє, що не збирається сидіти ззаду: «Будемо мазати, щоб не скрипіло, будемо лукавити; де треба, при¬гнемось, удамо з себе підлизу та пронозу, а потім піднімемось високо вгору» (5, 257). Зрештою цинік і кар'єрист досягає свого. Таким чином, романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції, незважаючи на де¬які художні прорахунки, заслуговують на глибше, всебічніше вивчення. Вони є не тільки помітними і в спадщині письменни¬ка, і в літературі 70-80-х років XIX ст. з по¬гляду тематичного, а й засвідчують нова¬торство письменника в художньому моделюванні дійсності. В цьому зв'язку Л. Бикова правильно  ст. 10 відзначає, що чіткість і ви¬разність світоглядних позицій письменника стали набувати особливої ваги в осмисленні злободенних проблем часу. Тепер для письменника-реаліста вже недостатньою була «вправність ока, котре підглядить і опи¬ше найменшу дрібницю». Необхідним стає "аналіз суспільних фактів, розуміння їх причин і самої глибинної суті у соціально-психологічному виявленні»8. _____________________________________________________________________ 8 Історія української літератури другої половини ХІХ ст. – К., 1979. – С. 186. ______________________________________________________________________ І. Нечуй-Левицький старанно займається художнім дослідженням ідеологічних питань, намагається висвітлювати їх у дусі своєї концепції і досягає мети в змалюванні представників різних груп тогочасної української інтелігенції. Програмова заданість авторської позиції очевидна, його громадські симпатії й антипатії чітко виявлені. За всієї прихильності до теорій культурни¬ків письменник, проте, відзначав їх вузькість, показував неможливість досягнути запрограмованого в умовах буржуазно-са-модержавної дійсності. Водночас впадає в око й непослідовність у викритті тих суспільних явищ, які пережили себе й сто¬ять на перешкоді історичного прогресу. Такі сильні й слабкі сторони цих творів І Нечуя-Левицького, яким належить своє місце серед явищ української ідеологічної прози другої половини XIX ст.