38. Мотив лірики в.Симоненка.

Вiн прожив на свiтi лише 28 рокiв (з них художнiй творчостi були вiдданi переважно  безсоннi ночi останнiх семи лiт) i назавжди ввiйшов до iсторiï рiдноï  лiтератури. Центральною в його творчостi слушно вважається патрiотична тема -  любовi до Украïни, ïï безталанного народу, висловленоï з  недвозначною вiдвертiстю (i в цьому - пряме продовження шевченкiвських традицiй),  поєднана з iдеєю неповторностi людського "я". Вiдтак i основним лiтературним родом  виступає лiрика.  Василь Симоненко народився 8 сiчня 1935 р. в с. Бiïвцi Лубенського району на  Полтавщинi. Пiсля закiнчення середньоï школи в Тарандинцях вступив на  факультет журналiстики Киïвського унiверситету. Далi - робота в "Черкаськiй  правдi" (1957-1959), "Молодi Черкащини" (1960-1963), власним кореспондентом  "Робiтничоï газети" й лiтературна творчiсть. Помер - 13 грудня 1963 р.,  похований у Черкасах. Мiж цими датами - напiвголодне довоєнне дитинство, лихолiття  й злиднi, студентське братерство (але й нашпигована пильними шукачами "ворогiв  народу" атмосфера), лiтературна студiя iменi Василя Чумака (скорочено СIЧ), творчi  суперечки в гуртожитку, далi активна участь у роботi Черкаського обласного  лiтоб'єднання, нарештi - вихiд єдиноï прижиттєвоï збiрки "Ти i грiм"  (1962).  Рано усвiдомив i передрiк свою долю. Двадцятирiчному поетовi нiби диктувала  невiдома сила:    Не знаю, ким - дияволом чи богом -    Дано менi покликання сумне:    Любити все прекрасне i земне    I говорити правду всiм бульдогам.  Сонет "Я" написано 1955 р., задовго до однойменне вiдомого вiрша "Я..." ("Ми - не  безлiч стандартних "я", А безлiч всесвiтiв рiзних"). Тодi ж, у студентськi роки,  буквально напередоднi офiцiйного "розвiнчання культу особи", з'явився ще один  сонет "Поет" (написаний у лютому 1956, опублiкований тiльки 1988 р.), де є й такi  промовистi рядки: "I пiддавшись зарiбку легкому, Я не прислужував нiколи i  нiкому".  Новаторство поета "йде не стiльки шляхом винаходу нових художнiх форм... скiльки в  сферi нових художнiх iдей". Цi ж iдеï з недвозначною прямотою були висловленi  в поезiях "Жорна", "Мiй родовiд", "Пiч", "Перший", "Дiд умер", "Варвари", у циклi  з дев'яти вiршiв, озаглавленому, як i вся збiрка, контрастним поєднанням  традицiйних звукових образiв-символiв - "Тиша i грiм". Збiрка - виквiт  студентськоï юностi та перших рокiв самостiйного трудового життя поета. Тут  ще є чимало вiршiв, якi несуть на собi виразнi риси учнiвства, проте щирих, милих  у своïй наïвнiй недосконалостi, пройнятих свiтлим юнацьким смутком од  неподiленого романтичного кохання. Чи не найвиразнiше його втiлено у таких вiдомих  вiршах iз наступних збiрок, як "Ну скажи - хiба не фантастично...", "Розвели нас  дороги похмурi...", "Все було. Дорога закричала...". Згодом додадуться й земнiшi  мотиви ("Я чекав тебе з хмари рожево-нiжноï...", "Там, у степу, схрестилися  дороги...").  Непогано вдаються поетовi й суто пейзажнi замальовки ("Флегма тично зима тротуаром  поскрипує...", "Вже день здається сивим i безсилим...", "Степ", "Зимовий вечiр").  Тематико-проблемний дiапазон першоï збiрки й загалом творчостi поета  розширюють сатиричнi та гумористичнi твори, виконанi в традицiйному для  украïнськоï гумористики ключi, десь i вториннi (коли згадати доробок Л.  Глiбова, С. Руданського, В. Самiйленка).  Iронiчно-саркастичний струмiнь посилюється в другiй, посмертнiй збiрцi поезiй  "Земне тяжiння" (1964). На iдеï парадокса побудовано вiрш "Люди часто живуть  пiсля смертi...". Кiнцiвка вiрша звучить цiлком серйозно, надто ж з огляду на  реальний контекст його написання: "Їй-право, не страшно вмерти, А страшно мертвому  жить".  Робилося все, аби притлумити резонанс його правдивого слова. А, проте, воно  звучало - переписуване, читане на лiтературних вечорах, у студентських аудиторiях,  у колах нацiонально свiдомоï iнтелiгенцiï. "Ти знаєш, що ти -  людина...", "Де зараз ви, кати мого народу?..", "Украïнi", "Задивляюсь у  твоï зiницi...", "О земле з переораним чолом...", "Земле рiдна! Мозок мiй  свiтлiє..." - нiби фрагменти однiєï виболеноï думи про долю народу,  синiвську вiдданiсть йому, готовнiсть до самопожертви задля його визволення й  розквiту. Не дивно, що саме цi вiршi зазнали найбiльших цензурних та редакторських  втручань (а часом - i авторських пом'якшень). Так, iз вiрша "Задивляюсь у  твоï зiницi..." вилучили рядки: "Хай мовчать Америки & Росiï, Коли я з  тобою говорю!" У третiй строфi поезiï "О земле з переораним чолом..." рядки  оригiналу "Любове свiтла! Чорна моя муко! I радосте безрадiсна моя!", побудованi  на контрастних оксиморонних парах, набули пiд час друку такого вигляду: "Любове  грiзна! Свiтла моя муко! Комунiстична радосте моя!" Iз вiрша "Є тисячi дорiг,  мiльйон вузьких стежинок..."; (зб. "Поезiï", 1966) вилучили строфу:     Коли б я мiг забуть убоге рiдне поле...    За шмат цiï землi менi б усе дали.    До того ж i земля нiколи нiг не коле    Тим, хто взува холуйськi постоли.  Не спокусившись на легкий хлiб, зокрема цiною зради товаришiв, яких звинувачували  у формалiзмi, В. Симоненко вже без надiï надрукуватися (бо, як зазначає в  заведеному тодi ж таки щоденнику, отримав вiдмови з усiх видань), пише своï  чи не найдовершенiшi речi. До них належить i "Казка про Дурила". У нiй прочитуємо  болiсно-в'ïдливу сатиру не тiльки на сталiнське беззаконня, а взагалi на  будь-яку абсолютистську суспiльну "гримасу", за якоï "припускається"  можливiсть побудувати царство гармонiï на людськiй кровi.  Емоцiйно й художньо багата, вiдверта й наповнена болем i радiстю серця, лiрика  Симоненка чекає на новi поколiння своïх шанувальникiв. Головним ïï  мотивом є любов до Украïни i ïï народу. В. А. Симоненко  - поет прекрасноï, але трагiчноï долi. Вiн прагнув сказати правду про  свiй час i про себе, розвiнчати добу сталiнського культу, вiдродити  загальнолюдськi моральнi й духовнi цiнностi. Його творчiсть була теплим подихом  вiтру пiсля важкоï крижаноï зими, першою ластiвкою, що, на жаль, не  принесла з собою весни. В. Симоненко був до безтями закоханий у життя i поезiю.  Вiн залишив нам неоцiненний духовний скарб: збiрки "Тиша i грiм", "Земне тяжiння",  "Поезiï", "Лебедi материнства". Патрiотична лiрика посiдає визначальне мiсце у творчостi В. Симоненка.  Найпопулярнiшим твором на цю тему є "Лебедi материнства". Образ рiдноï матерi  якось непомiтно перерiс в образ Украïни, що теж схилилася над колискою сина,  бажає йому добра, любовi, але й заповiдає вiчну iстину:. Можна все на свiтi вибирати, сину.  Вибрати не можна тiльки Батькiвщину. Украïна для поета  - найдорожча у свiтi. Вiн написав два вiршi, названi однаково: "Украïнi". Це  звертання-сповiдь сина до матерi-Украïни, який вiдчуває свiй кровний зв'язок  з рiдною землею. Василь Симоненко передбачив наближення духовноï катастрофи  народу. Цей мотив виразно звучить у його вiршах. Поет роздумує над гiрким минулим,  тривожиться за сучасне народу. Вiн вiрить у його свiтле майбутнє. I дає вiдсiч  усiм нападникам-шовiнiстам: Народ мiй є,  Народ мiй завжди буде! Нiхто не перекреслить мiй народ! Роздуми про життя, про людську сутнiсть звучать у вiршах "Ти знаєш, що ти людина"  i "Я". За словами автора, кожна людина  - неповторна особистiсть, яка повинна мати право на свободу, на визначення  своєï людськоï гiдностi. Тема материнства, кохання звучить у нiжних  трепетних рядках поезiй В. Симоненка. Справдi, Василя Симоненка треба читати серцем, щоб вiдчути чистоту, щирiсть,  благородство, мудрiсть його поезiï. Радiсно вiд думки, що Василь Симоненко  йде до нас, несе поезiю, мов щире золоте зерно, несе пiсню, мову материнську,  чарiвну мову украïнську. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. В. Симоненко Україна! Як багато почуттів вкладено у це слово. Яка вона гарна, велична і неповторна. А чого тільки не винесла вона на своїх плечах! Скільки років наш народ не знав своєї історії, не знав багатьох талановитих письменників, які пожертвували собою через любов до рідного народу. До таких поетів належить і Василь Симоненко. Неповних двадцять дев'ять років прожив поет, але залишив у спадок стільки, що вистачить на життя багатьох поколінь. Творчість Василя Симоненка виділяється яскравим променем на фоні поезії 60-х років. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити пашу літературу на рівень світової літератури. Ми сьогодні на повний голос заговорили про екологію, а поет ще чверть віку тому вбачав провину людства у тому, що міліють ріки і лисинами світять береги. Він любив рідну землю, Україну свою безталанну, невмирущу українську пісню, чарівну мову народу. Василя Симоненка випоїла соками рідна земля, яка дала йому голос сердечний і ніжний, сповнила серце почуттям патріота і поборника рідної культури. Вітчизна і мати -- ці слова були для поета синонімами ніжності та синівської любові: Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати, Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. «Лебеді материнства» — це поетичний шедевр Симоненка, най популярніша його збірка. Не може бути життя без вірності матері, мові, рідній землі, бо людина починається з колиски і материнської пісні. Це вона, Україна, завжди з тобою, де б ти не був — її верби та тополі, материнські очі, батьківська хата — завжди з тобою. їй ми завдячуємо своїм життям, для неї ми живемо і працюємо. Почуття любові Симоненко висловив у пристрасних рядках, звернених до України: Я з твоїм ім'ям вмираю І в твоєму імені живу. Василь Симоненко, як ніхто інший, бачив і розумів внутрішню красу простої людини й умів її розкрити. Баба Онися справді жила на світі, і Василь добре знав і любив її. І справді її три сини полягли на фронті. А жінка жила, працювала, тамуючи своє горе, адже саме висока духовність, внутрішня краса, доброта і самозреченність характерна для українського народу. Про тяжку долю і духовне багатство простої селянської жінки розповів нам поет у вірші, що так і називається — «Баба Онися»: За те, що ми в космос знялися, Що нині здорові й живі, Я пам'ятник бабі Онисі Воздвиг би на площі в Москві. Без баби Онисі, без таких людей, як вона, нічого б ми не досягли... І сьогодні живуть між нами баби Онисі, й сьогодні живеться їм нелегко. А вони тамують своє горе в собі, світяться добротою до людей. Героями багатьох поезій В. Симоненка є люди праці — прості, звичайні, відверті. Такі як безіменна «щаслива» доярка з вірша «Дума про щастя»: ...в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть. Тому-то і щастя її — «важке», обікрадене, бідне. Вона здобула його важкою фізичною працею, постійною втомою. Так В. Симоненко показав красу та велич душі простої трудівниці, і засудив тих, хто, не цінуючи важкої праці та права на щастя, змушує її жити і працювати в тяжких умовах. Таким був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато гарного, зокрема доброту і любов до людей. Саме про нього й написаний один з кращих віршів поета «Дід умер». Образ діда, вічного сільського трудівника, виписаний з величезною любов'ю, пошаною, з глибокою вдячністю за все, зроблене ним для людей, для землі. Він тепер вже не встане І ранком не піде Із косою на гору круту, І не стане мантачкою тишу будити, Задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито І пливтимуть над ним непомітно віки. Дід був «гарною людиною» — так просто й вичерпно дається в народі найвища оцінка людині, її моральним якостям. Сила поезії Симоненка — в безмежній щирості та правдивості. У нього, як писав Т. Шевченко, «нема зерна неправди за собою», зате є величезна любов до простої людини. Вони, люди праці, асоціюються у поета зі словом Україна, народ український. Він вірить у майбутнє своєї Батьківщини і свого багатостраждального народу, у його невмирущу силу: Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд.