45. Поема м.Вороного «Євшан-зілля».

Євшан-зілля — символ рідкого краю (за поемою М. Вороного «Євшан-зілля»)

І виріс я па чужині, І сивію в чужому краї.. Тарас Шевченко Поема Миколи Вороного «Євшан-зілля» розповідає про ту частину історії України, що стосується княжої доби. Описана в ній доля юнака-половця, який потрапив у полон і забув свою Батьківщину. Така біда, як полон, неволя, необхідність жити в чужому краї, не обходила українців. У воєнних походах потрапляли вони у полон до ворога. Під час набігів на Київську Русь поневолювали наш народ кримські татари, турки, інші вороги, плюндрували землю, забирали в рабство жінок, дітей. Вирісши на чужині, діти нерідко забували про свою Батьківщину. А дехто з юнаків навіть ставав воїном у чужинському війську. Хоч ідеться в поемі про події далекого часу, вона перегукується також із сучасністю. Не тільки в період існування Київської Русі українці змушені були розлучатися зі своєю Батьківщиною. Наша земля часто переживала важкі часи, коли багатьом людям доводилося шукати кращої долі по чужих далеких краях. Народне прислів'я недаремно каже: «Нашого цвіту по всьому світу». Чимало українців мешкає тепер у Росії, Сполучених Штатах Америки, Канаді, країнах Європи... Половецькому юнакові про рідну землю нагадало чарівне степове Євшан-зілля. Українці, які не зі своєї волі ставали вигнанцями, розлучалися з рідною землею, брали з собою у далеку, часто важку дорогу те, що могло нагадувати про батьківський край: вишивані рушники і сорочки, насіння чорнобривців та інших квітів. Той, кому доводилося бувати в Росії, на Уралі, не міг не помітити яскравих мальв, що ростуть тут подекуди в селах. Яскраві дзвони наших українських квітів ваблять зір і вздовж доріг, і коло білих хат. Не треба довго думати, аби зрозуміти: тут живуть або раніше жили українці. У поемі тоненька гілочка степової трави розбудила спляче серце половецького сина. Це не просто літературний образ. І в житті також траплялося, що одна-єдина насінина з'єднувала людину з материнською землею. Так, як це сталося в оповіданні австралійської письменниці Лідії Гаєвської-Денес «Ніжинські огірки». Коли виїжджала з дому, її бабуся Настя, серед різного небагатого скарбу, що взяла з собою в закордонні поневіряння, поклала вузлик з насінням ніжинських огірочків. Думала бабуся, що на чужій землі в неї буде своя українська городина. Але сталася прикрість: валізка у дорозі подерлася, насіння загубилося. Коли бабуся помітила це, гірко заплакала, та й взялася переглядати речі: може, ще щось втратила? Як розгорнула вишивану сорочку, з неї випало одне-єдине огіркове зернятко. Аж засміялася з радості бабуся. Для одного зернятка не потрібна була велика грядка землі. Тому зробила вона невеличку скриньку з дощечок, насипала землі, зернятко спочатку намочила, щоб краще проросло* а потім посадила. Росло воно на вікні проти сонця. Доглядала за ним бабуся, пильнувала. І таки вродили огірки! Було їх тільки три. Один бабуся з'їла сама, бо не втрималася: мав він запах рідної землі, за якою скучила. Другий овоч дала своєму онукові, щоб маля відчуло смак українського огірочка. А з третього зібрала насіння. Його вже вистачило на невелику грядочку. Згодом їй знову довелося подорожувати. Цього разу через море, до далекої Австралії. Про насіння ніжинських огірків бабуся не забула, взяла їх із собою. В Австралії щоліта сіяла вона на городі ніжинські огірки. Ще й людям, які до неї зверталися, насіння давала. Хоч на чужій землі виростали овочів а смак мали СЕІЙ — український. Нагадували про далекий рідний край. Закінчуй свою поему «Євшан-зілля» Микола Вороний таким чином: згадав про свою Батьківщину син половецького хана, вирушив в темну ніч, в далеку дорогу, байраками та ярами невтомно попростував до рідного степу разом з мудрим старим віщуном. А І г українська історія складалася так, що не завжди могли повернутися з-за кордону на землю своїх дідів і батьків їх нащадки. Тільки в часи незалежності вони змогли навідатися до рідного краю, побачити, де їх історичні корені. Дехто залишився тут навіть жити. Багато хто з українців та їх дітей зумів на чужині зберегти рідну мову, традиції. Іноді навіть нам, корінним мешканцям України, варто повчитися у них, як потрібно любити свою землю, національні традиції. Інакше можемо стати схожими на половецького юнака, якому тільки чарівне зілля повернуло пам'ять.

Історична пам'ять народу в поемі Миколи Вороного "Євшан-зілля"

Шкільний твір

ВОРОНИЙ МИКОЛА        (1871-1938)        Народився на Дніпропетровщині в ремісничий родині. Освіту здобував у ремісничих училищах, звідки був виключений за революційну діяльність. Був під наглядом поліції, не мав права навчатися у вищих навчальних закладах Росії. Продовжив навчання у Віденському та Львівському університетах. Деякий час був режисером в українському театрі "Руська бесіда", актором у трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського. З 1910 року жив у Києві, але у 1920 році, не сприйнявши нової влади, емігрує. Наприкінці 20-х років повернувся в Україну. У 30-х роках був репресований.        М. Вороний - поет, перекладач, літературний критик. Автор збірок поезій "Ліричні поезії" (1911), "В сяйві мрій" (1913), "За Україну" (1926), "Поезії" (1929). Твори Вороного розраховані на інтелектуально розвинутого та естетично підготовленого читача, вихованого на творах світової класики.                Історична пам'ять народу в поемі Миколи Вороного "Євшан-зілля"                Ім'я Миколи Вороного назавжди ввійшло в українську літературу. Але тридцять років твори його не могли зустрітися з читачем. Творчість М. Вороного не вписувалась прокрустове ложе літератури того часу. Його хотіли бачити прямим і однозначним, рівним і однотипним. Але він був різнобарвним, багатотемним, непостійним, неповторним, то сумним, то життєрадісним. Він хотів, як і Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вивести українську літературу на європейський і світовий рівень.        Поезія М. Вороного у своїй основі глибоко патріотична. Про це, насамперед, свідчить поема "Євшан-зілля", яка була написана ще 1899 року, а тільки тепер дійшла до нас. Почуття любові до Батьківщини, до рідного народу, до своєї мови - ось основний ідейний зміст поеми. Її сюжет М. Вороному навіяв Галицько-Волинський літопис, у якому збереглася легенда про чарівну силу степового зілля. Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а й надав їй українського побутово-історичного колориту.        У Києві живе в неволі син половецького хана. У полон його взяв Володимир Мономах і за його красу залишив при собі. Жив хлопчик у розкоші, в повазі. Він поступово став забувати рідний край, звик до чужого краю, чужих звичаїв. Але тяжко доживати віку половецькому хану самотньому. І посилає він на Руську землю гудця, звелівши йому знайти сина і заспівати рідних половецьких пісень. "А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля", - сказав хан. Гудець знайшов хлопця. Спочатку співав йому героїчні й ніжні колискові пісні. Вони подобались хлопцеві, але не торкали його душі. І тоді співець дав йому понюхати євшан-зілля.                         Рідний степ - широкий, вільний                          Раптом став перед очима, з ним                          І батенько нещасний!!!        Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття - любов до рідного краю. Ніщо тепер не в змозі зупинити юнака.                          Краше в ріднім краї милім                          Полягти кістьми, сконати,                          Ніж в землі чужій, ворожій                          У славі й шані пробувати! -  злітають з його уст слова, і він, "оминаючи сторожу", крадькома простує "в рідний степ, у край всемилий", бо найдорожче для людини - її рідна земля і воля.        Горе тій людині, яка відцуралася свого, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька. З болем у голосі звертається М. Вороний до таких людей. Високим патріотичним акордом, зверненим до сучасної України, її синів, звучать останні рядки поеми:                          Україно, мамо люба!                          Чи не те ж з тобою сталось?                          Чи синів твоїх багато                          На степах твоїх зосталось?        Чи не відцуралися вони свого роду, своєї матері-вітчизни? Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає кобзарів, що колись "співали-віщували заповіти благородні". Ось чому тепер "манівцями блукаємо без дороги". І поет справедливо ставить запитання:                          Де ж того євшану взяти,                          Того зілля-привороту, -                          Що на певний шлях направить, -                          Шлях у край свій повороту!
	Проблема історичної пам'яті народу в поемі Миколи Вороного "Євшан-зілля" Шкільний твір

Ім'я Миколи Вороного назавжди вписане в історію нової української літератури. Він своєю плідною діяльністю розширив обрії творчості та поетичних злетів.  На жаль, тридцять років твори М.Вороного не видавалися. Видатного майстра поетичного слова віднесли до "новочасної українізованої дрібнобуржуазної інтелігенції". Був він неповторним, постійно різним: то холодним, як лід, то жагучим, як полум'я, А головне — він перебував у постійному пошуку, бо мав на меті вивести українську літературу з провінційного кола на європейський рівень.  М.Вороний вважав, що справжнє мистецтво повинно єднатися з боротьбою за щастя людини. Поет не може стояти осторонь жорстокої дійсності.  Поезія Вороного глибоко патріотична. Саме такою і є його поема "Євшан -зілля". Цей твір був написаний у 1899 році, але зовсім недавно дійшов до нас.  Червоною ниткою через весь твір проходить ідея любові до рідного народу, до батьківщини. Моя земля, мій край, моя кохана сторона, — мовить кожна людина про свою Вітчизну, Материзну. Певно, так само виспівує прудкокрилий птах, коли повертається навесні до рідного гнізда. Це Божий закон любові до роду-прароду, до місця, де ти пустив своє коріння в рідну землю. Горе тій людині, яка відцуралась від свого і, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька.  З болем у голосі звертається Микола Вороний до таких людей. Свої думки і сподівання вкладає він в уста "гудця", якого половецький хан посилає на Руську землю. Музикант має на меті повернути сина з чужини до рідного батька, якому "тяжко віку доживати під вагою самотини" Але хлопець, якого князь Володимир оточив пошаною і багатством, не пам'ятає вже свою родину, чужими йому стали й пісні половецькі:  Але спів цей ніжний, любий.  Ані перший, сильний, дужий,  Не вразив юнацьке серце,—  Він сидить німий, байдужий.  І не може здригнутися серце людини від цих слів, "бо хто матір забуває, того бог карає, того діти цураються, в хату не пускають".  Але мудрий співак все-таки знаходить спосіб зворушити душу юнака. Він дає йому понюхати євшан-зілля. І відбувається диво: подих рідної землі відродив картини дитинства, і хлопець ніби прокинувся від довгого сну:  Краще в ріднім краї милім  Полягти кістьми, сконати,  Ніж в землі чужій, ворожій  В славі й шані пробувати!  Можна було б сказати, що все це схоже на казку, але не має в цій поемі, як у казці, щасливого кінця. Поет наголошує на тому, що багато і українців блукає по світу у пошуках щастя. І вони не розуміють, що щастя можна знайти тільки на рідній землі:  Де ж того євшану взяти,  Того зілля-привороту,  Що на певний шлях направить,—  Шлях у край свій повороту?!  Можна сказати, що поема "Євшан-зілля" орієнтована і на сучасного читача. Проблема, піднята в ній, залишається актуальною і сьогодні, бо розкидала мачуха-доля українців по різних куточках земної кулі. І є нашого цвіту та й по всьому світу. Але хочеться, щоб кожен завжди пам'ятав предковічну, прадідівську землю, що відома всюди своїми рясними щедротами: хлібом-сіллю і піснею, чесною звитягою і милосердям до скривджених.