3. Моделі інноваційної політики

Національні орієнтири інноваційної політики виявляються в конкретних моделях. Зокрема, виділяють американську, японську та західноєвропейську моделі інноваційної політики:

Американська модель інноваційної політики характеризується такими особливостями:

• тісною взаємодією держави і приватного бізнесу;

• добре розвиненою індустріальною структурою;

• використанням урядом принципу невтручання в діяльність фірм і розвиток конкретних галузей;

• виділенням воєнного виробництва в якості пріоритетного для державної підтримки. Американські економісти та аналітики вважають, що здійснення цільових досліджень і розробок в оборонній промисловості надає імпульсу розвитку інших галузей, оскільки сприяє появі нових технологій виготовлення засобів автоматизації, телекомунікації, електроніки, нових матеріалів і т. ін., які через ринкові механізми поширюються на всю економіку;

• бурхливим зростанням дрібних і середніх фірм, які займаються пошуком нових ідей, їх розробкою, впровадженням та «стартовим» виробництвом. Цікавим є той факт, що дрібні фірми розробляють більшу кількість крупних технічних нововведень, ніж великі корпорації, за менших матеріальних витрат. Дослідження свідчать, що дрібні фірми в розрахунку на 1 долар, вкладений в наукові дослідження і розробки, дали в чотири рази більше новинок, ніж середні фірми, і в 24 рази більше, ніж крупні;

• підтримка найбільш важливих, з американської точки зору, міжнародних угод.

Японська модель державного регулювання інноваційного процесу базується на таких принципах:

• наявність довгострокової програми науково-технічного розвитку країни;

• порівняно низький рівень державних витрат на НДДКР: вони складають 30% загальних витрат на дослідження і розробки в країні, в той час як у США цей показник досягає 51,1%, в ФРН – 41,5%. В результаті структура НДДКР характеризується недостатнім рівнем фундаментальних досліджень, перевагою робіт прикладного характеру, що визначає таку характерну рису науково-технічного розвитку Японії, як порівняно низька доля нововведень принципового характеру - 8% (порівняно з 27,4% для США, 23,5% - для Франції і 13% - для ФРН);

- незначна роль досліджень в оборонній промисловості в загальному науково-дослідному потенціалі країни;

- опора на великі корпорації в реалізації науково-технічної та інноваційної політики;

- обґрунтування технічною пріоритету, за якого наголос робиться на конкурентні технології, тобто на державному рівні визначаються технологічні переваги, які мають бути досягнені, і стимулюється їх розвиток з тим, щоб у подальшому перевести на нові технології усе народне господарство. Завдяки такому підходу, Японія уже в 1984 р. досягла американської частки високотехнологічного сектора, а в 1987 р. ця частка була перевищена, незважаючи на те, що США зберігають лідерство у 5 (штучний інтелект, біотехнології, комп’ютери високої швидкості, медичні інструменти, медикаменти і діагностика, сенсорна технологія) з 12 найбільш важливих сучасних технологій;

- заохочення активних закупок за рубежем ліцензій і прагнення перетворити країну з імпортера ліцензій в експортера;

- прийняття протекціоністських заходів з метою захисту національного ринку, що дозволяє корпораціям «стати на ноги» на передових напрямках НТП;

- науково-технічна та інноваційна політика – ядро усієї економічної стратегії держави.

Західноєвропейська модель інноваційної політики заснована на:

• стимулюванні «національних чемпіонів» - невеликої кількості крупних корпорацій, здатних конкурувати з провідними фірмами США та Японії, їм дістається левова частка державних коштів на промислові НДДКР. Так, в Англії більше 80% державних дотацій на здійснення розробок в мікроелектроніці припадає на 5 фірм, одна з яких – «Ферранті» отримала більше 50% вказаної суми. Це призвело до послаблення конкуренції в галузі і загальмувало поширення нових технологій на інші галузі економіки. В результаті спостерігалось відставання західноєвропейських виробників від провідних корпорацій США та Японії. Тому країни Західної Європи почали сприяти розвитку венчурного (ризикового) бізнесу, послабили жорсткість антимонопольного законодавства, посилили взаємодію держави і приватного бізнесу;

• акцентування механізму управління інноваційним циклом на проведенні досліджень і розробок, а не на їх промисловому використані, що також призводило до зростання технологічного розриву з Японією та США;

посиленні державного регулювання крупномасштабних програм на міжнародному (переважно європейському) рівні. Рада ЄС стала відігравати помітну роль у координації науково-технічного розвитку країн співтовариства, особливо в новітніх галузях. Наразі реалізується загальна стратегія інноваційного розвитку ЄС – Лісабонська стратегія, схвалена у 2000р.