11.2. Багатослів’я, форми його прояву

Багатослів’я в усному та письмовому вигляді – явище, протилежне стислості. Воно є характерним, з одного боку, для тих, хто не знає чітко й виразно предмету мовлення, у кого неорганізоване мислення, а з другого боку, для тих, хто навмисне маскує за багатослів’ям дійсне становище речей або знаходиться в полоні моди на довгі промови. Багатослів’ям страждають, в першу чергу, публічні виступи і тексти деяких ділових паперів (рішення, постанови, звіти).

Багатослів’я – ворог точності, ясності, доступності викладу. Чим більше слів в одному реченні, чим складнішими є синтаксичні структури, які підпорядковуються одна одній, і є взаємно вклиненими, тим менш чіткою й виразною виявляється висловлена думка.

В історії художньої і критичної літератури відомі часи захоплення словесною пишномовністю, перифрастичним багатослів’ям (такий стиль називають евфуїзмом, бомбастом). Проти такої барвистості виступав О.С.Пушкін, який писав: „Точність та стислість – ось перші достоїнства прози. Вона вимагає думок і думок – без них блискучі вирази нічого не варті” [28:84-85].

Своєрідною формою багатослів’я можна вважати плеоназм, де в одному висловлюванні розміщуються однозначні слова і вирази. В такій плеонастичні конструкції одне із слів (або один із виразів) виявляється зайвим (плеоназм у перекладі з грецької означає „надмірність”), бо нічого не додає до змісту висловлювання, до значення словосполучення. Так, у текстах різних стилів часто вживають плеоназм переважна більшість (він має місце навіть у науковій літературі, в навчальних посібниках, у мовленні інтелігентних людей). Досить розповсюджені й інші плеонастичні вирази: пам’ятний сувенір (сувенір саме й є „подарунок на пам’ять”), вільна вакансія (вакансія – це „незайнята, пустуючи посада, службове місце”), передовий авангард (авангард – „передовий загін”), перший дебют, прейскурант цін (прейскурант – „довідник цін на товари”; треба: прейскурант товарів), складовий компонент (компонент – „складова частина чого-небудь”), хронометраж часу (хронометраж – „точний вимір часу, який іде на виконання будь-якої операції”). Плеонастичні конструкції можуть виникати через уживання синонімів: люди спілкувались і контактували; лікар – найлюдяніша, найгуманніша професія; слід знайти головну і основну причину; сум’яття й безладдя в групі та ін.

Надлишковими можуть бути займенники свій, даний, деякий, певний, наприклад: „У своїй поемі „Сон” Т.Шевченко викриває самодержавство”; „Будівники-монтажники досягли певних успіхів”.

11.3. Афоризми. Афористика

Класичним зразком стислості мовлення можна вважати афоризми. Афоризм (гр. – короткий вислів) – це думка, виражена в стислій, образній формі; вона віддзеркалює багатовіковий досвід, житейську мудрість людей, їхні спостереження і роздуми, мрії та ідеали. Зміст афоризмів є досить повчальним. Завдяки цьому, а також оригінальності, влучності, стислості вони легко запам’ятовуються і часто використовуються в мовленні. В широкому розумінні слову „афоризм” відповідають такі синоніми, як вислів, сентенція, крилатий вираз, прислів’я, приказка, епіграма, притча. Вони всі характеризуються стислістю, ємністю, узагальненістю. Можна назвати три джерела афоризмів: а) літературні твори; б) індивідуально-авторські афоризми як самостійний жанр словесної творчості і в) усна народна творчість.

Афоризми з літературних творів являють собою висловлювання, що належить авторському мовленню чи мовленню персонажів і стали широковживаними, крилатими: „Все ж вона крутиться!” (Г.Галілей); „Всякому городу нрав і права” (Г.Сковорода); „Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!” (Т.Шевченко); „Хай згине цар!” (Л.Українка); „Коні не винні”, „Тіні забутих предків” (М.Коцюбинський).

Історія афористики знає чимало імен діячів науки і літератури, які створювали афоризми як самостійний жанр словесного мистецтва: Конфуцій, Цицерон, Ф.Ларошфуко та ін. Наприклад: „Усвідомлювати обов’язок і не виконувати його – це боягузтво” (Конфуцій); „Людина властиво помилятися, а дурню – наполягати на своїй помилці” (Цицерон); „Лестощі – це фальшива монета, яка знаходиться в обігу лише завдяки нашому марнолюбству” (Ф,Ларошфуко); „Є дуже багато людей, які читають лише для того, щоб не думати” (Г.К.Ліхтенберг), „Кожний митець володіє сміливістю, без якої талант немислимий” (В.Гете). Афоризмами „бавляться” і в наші дні, вони друкуються в літературних журналах та газетах, виходять окремими збірками: „Вибір породжує буриданових віслюків”; „Не в кожного пса собача доля”; „Як часто дурість екзаменує мудрість”; „Коли настає пора брати в руки щит, бери й меч”; „Королі зникають, а блазні перевтілюються”; „Міст лише сполучає береги, але не об’єднує” (Дмитро Арсенич); „Коли добро бореться зі злом, перемагає людина”; „Чого вартий знак оклику без крапки?”; „Як важливо знати своє місце, коли сидиш на чужому”; „Не кожен, хто загубив совість, її розшукує”; „Скільки сімейних драм – сущі комедії” (Леонід Сухоруков).

Третє джерело афоризмів – усна народна творчість, надзвичайно багата на прислів’я та приказки; в гранично стислій формі вони виражають мудрість народу, його життєвий досвід, дають цінну пораду, в них віддзеркалюються національні особливості народу.

В художній літературі і публіцистиці прислів’я та приказки (як і взагалі фразеологізми, крилаті вирази) використовуються у двох аспектах: а) без зміни їхньої форми і змісту; б) зі зміною форми і змісту (т. зв. трансформація).

Використання прислів’їв та приказок без зміни – стала традиція художньої літератури. Їх можна знайти в творах кожного класика і сучасного письменника, про це існує багато досліджень в українському мовознавстві.

Досить часто спостерігається і творче перетворення прислів’їв, приказок та крилатих висловів, їхнє, так би мовити, оновлення. Ось декілька прикладів - заголовки в газеті „Голос України”: „Свого воза маємо витягати самі” (пор. „А віз і нині там”); „Ще одне вікно в Європу” (пор. пушкінське „В Европу прорубить окно”); „За секретом нічого не видно” (пор. пісню „За туманом нічого не видно”).

До творчого переосмислення запозичених висловів у художніх текстах можна віднести й так звані ремінісценції (лат. – спогад) – введення фрагментів, які нагадують події, факти, героїв, мотиви іншого тексту:

„Блаженний муж на лукаву не вступає раду, і не стане на путь злого, і з лютим не сяде” (Т.Шевченко) – вираз із Біблії: „Блажен муж, що не йде на раду нечестивих”; „Ой, широко заплатиш! Кров ворожу ще на одна, розлившись, понесе в Європі річка...” (П.Тичина).

Фальшивий лаконізм. Однак вимога стислості не є без граничною. Ще Аристотель писав: „Якщо стиль багатослівний або занадто стислий, він не ясний: очевидно, що потрібна середина”. Отже, можна сказати, що гранична стислість – це гранична ясність. Небажану, надмірну стислість, яка призводить до незрозумілості і двозначності висловлювання, називають фальшивим (удаваним) лаконізмом. Він звичайно полягає в опущенні необхідного компонента словосполучення. Наприклад: „Розглядаючи питання розвитку господарства, не можна випускати одну важливу обставину” (треба: випускати з уваги); „Їжа у верхньому одязі не відпускається”; „Пиво в нетверезому стані не відпускається”; „Для населення з електробезпеки” (назва інструкції).

12. ДОРЕЧНІСТЬ МОВЛЕННЯ

12.1. Поняття доречності мовлення

До суттєвих властивостей якісного мовлення античні теоретики ораторського мистецтва та поетичної стилістики відносили також і доречність, котра визначалась як „відповідність предметові і мовцю”, „відповідність тому, що говориться, і тому, хто говорить; з недоречністю пов’язували ходульний, пишномовний стиль, особливо при описі буденних предметів і явищ і навпаки, сухий, позбавлений смаку стиль, коли висока тема викладалась „нікчемними” словами.

Доречність – поняття неоднозначне. В цілому, розуміючи під нею вмілий добір та організацію мовленнєвих засобів, разом з тим слід розмежовувати ті різноманітні чинники, що зумовлюють вибір та організацію цих засобів. У зв’язку з цим можна вирізнити дві групи таких чинників, тобто два різновиди доречного використання мовленнєвих одиниць: а) доречність, обумовлену позамовними чинниками, і б) доречність, обумовлену внутрішньомовними чинниками.