12.2. Доречність, обумовлена позамовними чинниками

Доречність в цьому аспекті слід розуміти як добір та організацію мовленнєвих засобів у відповідності з вимогами, що пред’являються в мовленні сферою спілкування, конкретною ситуацією, в котрій відбувається мовленнєвий акт, метою й умовами спілкування. Сюди відносяться, в першу чергу, ті позамовні чинники, які визначають, формують мовленнєві властивості функціональних стилів мови, як, наприклад, точність, однозначність, логічність, стислість, інформативна насиченість, виразність. Слід зазначити, що про доречність чи недоречність мовлення можна говорити лише тоді, коли текст складено у відповідності з першою і основною комунікативною якістю мовлення – правильністю, коли автор тексту володіє нормами літературної мови на всіх її рівнях. Звідси випливає, що явище недоречності співвідноситься не з порушенням правильності мовлення, а з порушенням інших його якостей.

Мовленнєві засоби повинні, в першу чергу, відповідати предмету і змісту мовлення: автор добирає мовленнєві одиниці з урахуванням того, про ще він збирається говорити чи писати. Цицерон вважав кращим такого оратора, який „вміє говорити про низьке просто, про високе поважно і про середнє помірковано”. Предметом мовлення може біти щось високе, благородне, людяне (вітчизна, народ, служіння великим ідеям, трудові та ратні подвиги, релігійна віра та її заповіти) або, навпаки, низьке, антисуспільне, антилюдське (людські вади, аморальні вчинки та поведінка, що заслуговують засудження, викриття). Цілком природно, що мовленнєві засоби в першому випадку докорінно будуть відрізнятись від мовленнєвих засобів у другому випадку. Основними засобами для адекватного відбиття предмету і змісту мовлення є лексика й фразеологія, а в усному мовленні до них приєднується ще й інтонація, жести, міміка. Так, багато віршів Т.Шевченка просякнуті біблейськими сюжетами: в них часто зустрічаються старослов’янські й давньоруські слова та вирази, продиктовані високою темою, благородними почуттями і бажаннями. В „Неофітах” читаємо:

І мечі в руках їх добрі, острі обоюду,

На отмщеніє язикам і в науку людям.

Окують царей неситих і залізнії пута,

І їх, славних, оковами ручними окрутять.

І осудять неправедних судом своїм правим.

Декабристів поет називає „споборниками святої волі”, а західних слов’ян – „добрими братами”, „синами сонця правди”. Для гнобителів народу він добирає гнівних слів: „брешеш, людоморе”, „кати людські”, „не люди, а змії”, „розпинателі народні”, „душеубійці”, „фараони”.

Для цілеспрямованого добору та організації мовленнєвих засобів важливими є також мета і завдання комунікації: можна просто інформувати адресата, а можна впливати на нього з метою викликати активну реакцію з його боку, спонукати до дії.

Наведемо конкретний приклад. Журналістам на практичному занятті було запропоновано такий нейтральний текст:

„Для підтримання життя людям потрібна вода. Звичайно населені пункти розташовуються вздовж берегів рік, котрі одночасно використовуються для водопостачання і спуску стічних вод. Бактерії, що в них знаходяться, можуть стати причиною інфекційних захворювань. Для запобігання епідемій необхідна санітарна охорона водоймищ”.

Журналістам дали завдання: викласти цей зміст так, щоб він став якомога ефективнішим. Один із журналістів вирішив підсилити логічність викладу:

„Для підтримання життя людям потрібна вода. Ось чому звичайно населені пункти розташовуються вздовж берегів рік. Але ж ці ріки одночасно використовуються для водопостачання і для спуску стічних вод. І ось бактерії, що знаходяться в них, можуть стати причиною інфекційних захворювань. А це значить, що для запобігання епідемій необхідна санітарна охорона водоймищ”.

Другий журналіст підсилив експресивно-емоційний виклад, використавши засоби розмовного мовлення:

„Як жити без води? І пити, і умиватися, й попрати – все вода потрібна! І вода під руками, і брудну воду є куди виливати. І не замислюємося над тим, що заражаємо і річку, і самих себе. Звідси й хвороби. Вода в річці, в озері повинна бути чистою. І турбуватись про це потрібно нам”.

Третій журналіст ще в більшій мірі підсилив експресивно-емоційний виклад, довівши його до патетичності:

„Серце кров’ю обливається, коли бачиш, як воду, чисту, смачну воду, ту воду, без якої людині немає життя, в якій ми маємо потребу щодня, щогодини – як цю воду вбиває наша безгосподарність, як гордовита красуня річка перетворюється в каламутний, брудний потік, заражений мікробами. Що це – безглуздість чи злочин? Чи те й друге? Коли ж ми захистимо природу, захистимо самих себе?”

При описі предмету мовлення важливою є його оцінка. Той, хто пише чи говорить, ставить перед собою завдання викликати в адресата мовлення ту чи іншу реакцію стосовно даної теми, виробити в нього певну думку.

При доборі мовленнєвих засобів слід також враховувати адресата мовлення, аудиторію (реальну чи уявлювану). Автор має чітко уявляти того, кому він адресує свою статтю, книгу: вік адресата, рівень загальної культури і спеціальної освіти, соціальний стан. Ще більше про свою аудиторію має знати лектор.

З інших позамовних чинників, що слугують доречності мовлення, слід назвати також автора мовлення, його особистісно-моральні якості, а саме: знання предмету, рівень мовленнєвої культури, ставлення до адресата й ін.. Звернімо увагу лише на один факт морально-етичного плану - на форми вираження авторського „я”. Здавна існують перифрастичні конструкції, які називають автора: ваш покірний слуга, автор цих рядків, займенник ми. В науковому стилі викладу авторське „я” звучить недоречно, є свідченням нескромності; в таких текстах доцільно вживати форму 1 особи множини (розглянемо цю гіпотезу; ми виявили властивості елементу; нами запропоновано нову класифікацію), неозначено-особові і безособові конструкції (для взірця взяли газетний текст; можна сміливо стверджувати). До свого адресата, до своєї аудиторії автор повинен ставитись тактично, доброзичливо, без тіні зверхності, без нав’язування своїх смаків, думок, уникати виразів типу „я вважаю”, „за моїм переконанням” та ін.